Маруся Богуславка - Багряний Іван

Чи від несамовито розпалених очей "гальорки"...

В залі мертва, понура тиша. Мовчанка. І понурість тієї мовчанки стає все виразніша. Лавина котиться сама. Нагнічення в заданім якоюсь невідомою силою психологічнім напрямку наростає само собою. Якимось дивом старі, заяложені слова повертаються зовсім новим кутом і сяють, як удари блискавки.

Маруся Богуславка шукає невільників, почувши від Ахмета, що ті невільники десь працюють тут. "Де ж, де ж вони?!" — і взнавши від нього, що тих бідолах десь тут в льохах дуже карають і мордують, сплескує руками і до залі:

О злочинство!

Яка страшна омана! Значить, тут

Така ж, як скрізь, дратівля мого люду?!

Невольництво! О зрада!.. Спала я

На подушках шовкових і не знала,

Що вся пиха й розкіш ця ось райська

Купована за кров і сльози бранців...

Боже мій!

Учувсь мені знайомий, рідний голос!

Веди! Веди!..

В залі йорзання в перших рядах, а на гальорці наелектризоване мерехтіння очей.

Маруся зауважила циганку й велить Ахметові покликати її, а почувши, що циганка говорить її мовою, скинулася:

— З України циганка!!.

(До Ахмета). Відступися!

Ті сама я хочу розпитати...

Мати впізнає дочку, дочка впізнає матір, що босими ногами прийшла шукати її й усіх бідних невільників...

Ганна розповідає дочці про дім, про край, про те, як багато невільників працює тут, про смерть її брата Степана, про Софрона... Яка мука, яка пекельна мука для нещасної Богуславки!

Не знала я, не відала... Клянуся...

Яке страшне пробудження від сну!! — (Озирається по залі).

Яка собі роблюся я гидка!

Сп'яніла я, чи одібрав Бог розум...

Ой лелечко!..

Навіщо ж ти пустила на цеп світ

Своє дитя, — на горе, на гризоту,

На поквіл злий...

Маруся пропонує матері свій турецький ятаган і просить, щоби вона вкоротила її муки.

...Тни у серце

Щоб на ножі все кров'ю запеклося.

Геть прічусе! (Зриває геть оздоби). — Запроданки оздоби!

Здобуті ви за рідну братню кров!..

О як тепер ненавиджу себе я!..

Але мати не тнула ножем. Ще келих не допитий до дна. Ще його треба їм допити. Удвох. Ворог мусить зло спокутувати кров'ю. А вони мусять упитися помстою. Ні, мати не ткнула ножем.

— О моя доню люба!

..........................................................................

Третя дія закінчилася без аплодисментів. Завіса поволі закрилася при гробовім мовчанні. Аж дивно. І моторошно усім за сценою...

А Страменко в переднім ряду вже посміхається, розуміючи це мовчання по-своєму, як і належиться, й обертаючись до другого й третього ряду, — мовляв, "а що, хіба я не казав! Наше радянське соціалістичне суспільство не таке, брат, дурне, щоби піддаватися якійсь там дрібнобуржуазній наївній мелодрамі, отакій от шараварщині!" Сазонов позіхає скептично, з виглядом душероздиральної нудьги. Чорт його розбере, цього щелепатого.

А режисер квапився. Перерва була надзвичайно коротка, власне, її не було, — завіса закрилася тільки для того, щоби він — режисер — глянув з одчаєм у дірочку в завісі на душероздиральне позіхання Сазонова в першім ряду. Він те позіхання зрозумів по-свойому; він, як досвідчений режисер, помітив з одчаєм уже давно, що з виставою творилося щось неймовірне, що все з'їжджало набік, вихопилося з-під його керма й котилося чорт його знає куди, усім опанувала якась масова психоза. І вже він не міг нічого вдіяти. Він тільки боявся, що не дадуть дограти п'єсу до кінця. Хай вона дійде до кінця й тоді всі побачать, що все в порядку... Але тільки би дали закінчити. Через те він зарядив не давати антракту, тільки відділити коротким зашморгом завіси дію від дії і зразу знову — вчвал до фінішу! Не давати глядачам, власне, отим вершителям долі, опам'ятатись. Пустити останню дію, як могутній заключний акорд, без жодного інтервалу, і там — хай хоч небо завалиться, там кінець його оцій божевільній напрузі... Крім позіхання Сазонова, режисера надзвичайно збентежила понура мовчанка партеру й "гальорки", — якась тривожна, незрозуміла... Чи не пахне це катастрофою й для вистави, й для театру взагалі, — бо в холодності тій вичувається вже смертний вирок найвищого судді, громадськості... Але хай котиться все до кінця, як було, з усього розгону. Кінець вінчає справу.

Світло в залі блиснуло на мить і стало знову примеркати. Вдарив хапливо гонг — перший... другий... а за тим і третій... Світло погасло.

Чубенко навіть не встиг випити шклянки пива...

Остання дія йшла на граничному регістрі нервового напруження. Сластьон зразу не збагнув, як і інші, що тривожне мовчання залі — то мовчання грозове, то мовчання страшне, яке може розрядитися в зовсім непередбаченому ніким напрямку.

В тій мовчанці дія котилася до фінішу з повного розгону.

Всі блискучі монологи, всі надзвичайної сили кадри, з такою любов'ю виточені й вистилізувані, йшли без оцінки, без зовнішньої реакції... Навіть тоді, коли Маруся Боїуславка, вкрай розтерзана своєю трагедією, зробила героїчний, всеокупаючий вчинок, — звільнила нарешті всіх невольників і свого милого з кайданів, з неволі, з немилосердної каторги, — тиша залі не розсипалася аплодисментами.

Та тиша тільки ще більше набрякла... Сопла... Кой-де сьорбала носом...

І тільки тоді нарешті, коли нещасна Богуславка не в силі виплутатися з внутрішньої колізії, не в силі пережити своєї власної душевної катастрофи, трагедії "запроданки", кінчає життя самогубством, коли роля Марусі Богуславки, так прекрасно зінтерпретована й осучаснена відважною Атою, була зіграна до кінця, коли над трупом Марусі Богуславки-Ати, розпростертої на кону, мовби розіп'ятої перед очима залі, поволі поповзла завіса, — вся заля глибоко зітхнула...

І хтось десь спазматично заридав...

То Людка Богомазова... Так, то та пропаща дівчина впала на спинку крісла й запихала рот шовковою шаллю...

А тоді почалося щось несамовите. Спочатку то були шалені оплески, й крики "браво!", "слава!", й тупотнява безлічі ніг. Відкрилася завіса й вийшли перед рампу всі виконавці: режисер, асистенти, актори — одаліски, спаги, яничари, турки, запорожці, шляхтичі, Маруся Богуславка, мати Ганна, Степан, Софрон, всі... Розкланялися... А грім оплесків і крики не вщухали, навпаки, все наростали... Більше. Більше. Завіса відкривалася й закривалася кілька разів, і виходили виконавці... Всі!.. а грім ще дужчав. В передніх рядах партеру вважали, що акторів винагороджено досить і почали зводитись, але оплески, тупіт ніг і хаос голосів загрохотав так, що змусив передні ряди сісти, прибив їх, як градом. І раптом в тім грохоті, в тім хаосі, ніби пояснюючи причину такого шалу, в кількох місцях одночасно закричало кілька дзвінких голосів в рупори долонь:

— Художника!! Божевільного!!.

Мов на команду цей крик був покритий ревом і грохотом цілої залі:

— Художника!!!

— Божевільного!!!

— Божевільного!!!!.

В передніх рядах замішання, якийсь рух, а зала ще більше несамовитіє.

А коли нарешті відкрилася завіса й блідий директор театру вивів до рампи за руку Петра Сміяна, що йшов покірно й байдуже за директором, в залі вибухнула така буря оплесків, тупотняви, несамовитого крику "браво!!", що, здавалося, ніби стеля рушиться, розпадаються стіни й все летить геть у прірву. Людські серця зірвалися з усіх причалів, люди забули в нестямі, в нападі масового психозу, про все. Всі щось кричали, тупотіли, лементували, сміялися гомерично і били, били, били в долоні, навально й оглушливо, гатили, мов з кулеметів і гармат скорострільних... Хто-зна, чим би цей шал скінчився, коли б бідолашний художник, висмикнувши свою руку з руки розгубленого директора й повівши нею по чолі, не дав знаку кудись набік, за лаштунки, і коли би услід за цим завіса не з'їхалася докупи, прицокуючи колечками угорі... Завіса з'їхалася докупи перед постаттю Сміяна, що стояв над світлом рампи, байдужий до всього і з виразом ідеальної індиферентності, відрішеності від усього. Поли завіси не зійшлися щільно внизу, й було видно Сміянові ноги в грубих, латаних черевиках, що стояли, мов укопані, осяяні знизу, — до тієї щілини кинувся директор і швиденько звів поли завіси докупи.

Грохіт в залі нагло вщух. Урвався, мов на помах чарівної палички, і люди з шумом повалили до дверей у всі боки, виливаючись з них, як кипляча вода. Було таке враження, що кожен нагло протверезів і в нападі каяття та жаху намагався якнайшвидше видертися й утекти звідси. І в той же час ніби кожен в душі сміявся й тріумфував, — зухвальство заховалося всередину, мов равлик у мушлю, й визирало крізь вузенькі щілинки прижмурених очей, що їх люди ховали один від одного, опускаючи голови, втягаючи їх в плечі й шпарко, весело розбігаючись у всі боки... А грім того, що трапилося з тією "Маруською", викотився на вулицю, на площу й помчав геть у всі кінці з юрбами, що так довго чекали й нарешті дочекалися й тепер розходилися в гомінкій нічній темряві...

В залі лишилася стояти лише маленька купка перед бар'єром оркестру: розгублений і люто насуплений Сазонов з готовим до скоку Зайдешнером, червоний, мов варений рак, Страменко, Калашников, Шубін, Говоров, уповноважений Головліту, тов. Маслов, Добриня-Романов і Чубенко. Не було з начальства Павла Рука, він, стривожений і усміхнений, пішов десь з масою молоді. Не було й Людмили Богомазової, — її, заплакану й пригноблену, десь винесли людські хвилі... Так само, як винесли й усіх "благонадійних" та "правовірних"...

Чубенко був п'яний, — стояв, похитуючись, перед Сазоновим, а лице його сяяло, — він стояв в точно відтвореній мимохіть позі того запорожця з Рєпінової картини, що так загонисто оскирився, взявшись у боки й розвісивши свої піваршинні вусяра. Він був увесь втілення безмежного, хоч і безсловесного, тріумфу. Зухвалий вигляд Чубенків аж наче кричав у лице Сазонову:

— "Ага!!. А ти казав, "нема грому"! Маєш! Чортів ти сину!"

А посеред сцени за завісою стояла приголомшена Ата й тисла руками скроні. Вона була безмежно схвильована й здивована, й розгублена, й сміхом осяяна:

— Ух! — замружила очі дівчина й струсонула плечима: — Всі... Всі равлики вилізли зразу!!. Мільйон!

XXXIII

Розділ кінцевий

Це була демонстрація. Без сумніву. Стихійна, непередбачена і немисленна. Але — доконана. І тепер всі чекали справжнього грому. І той грім ось-ось мав би грянути.

Петро Сміян, Ата, Сластьон, директор, Ольга і всі інші, увесь колектив чекали на ранок великих подій.