Похорон богів - Білик Іван

Десь-то тепер кусає себе за лікті Булгак-хан.

Доброчин у супроводі дружинників їхав саньми серединою Дніпра й дивився на лівий берег, де здіймавсь піщаними пагорбами Чорторий, і думав про ще одного таля, про якого давно не чув: про синка вятицького князя Судки: піддасться чи не піддасться Судка на кови волзьких булгар?

Світлий князь уїхав до Подільських воріт саме перед обідом, одпустив супровідних дружинників і звелів покликати на страву всіх воєвод. Але щойно ввійшов до свого хорому й почав роззуватися, як у двері вхопився Ждан:

— Володимира зарізано!

Доброчин відчув, що терпне.

— Хто?.. Як?.. — прохрипів він.

— Рогніда!.. Там надворі староста з Передславиного стоїть.

Сяк-так натягши чоботи, Доброчин вискочив за Жданом у двір. У старому чоловікові біля Володимирових ґринджол він одразу впізнав Бориса, якого не бачив ще з холопських літ.

— Чую, наче щось кричить у княжій одрині, — розповів Борис. — Аж дивлюся — впоперек ліжка лежить князь, голова звісилась і ніж у спині...

— Він... живий?

— Дихав... — непевно сказав Борис. — Тоді ще дихав... Князь же за собою десятку привів, я збігав до десятника, гукнув його нагору й дав сувій полотна...

Поряд зі старостою Передславиного села стояли два дружинники з тієї десятки. Доброчин звелів сідлати коня, коня в ґринджолах теж поміняли на свіжого, й за півгодини всі четверо понеслися навскаки. А вслід їм невдовзі вирушив Ждан з півсотнею дружини.

Доброчин не жалів коня. Він гнав попереду всіх і за всю дорогу навіть не озирнувся — встигають за ним ті троє чи ні. Мозок свердлила одна й та сама настирна думка: "Мій гріх... мій гріх..." І це не давало зосередитись.

Він дуже давно був у Передславиному й на роздоріжжі спинив коня. й тоді вперше озирнувся. Позаду нікого не було. "Невже збився з дороги?" — подумав собі князь. Розвернувши конягу, він погнав його назад, але помітив одного з дружинників, який їхав поза деревами. Ті щось до нього махав.

— Он отією треба, ці обидві ведуть у степ. — сказав потім дружинник, і Доброчин рушив стернищами за ним.

Передславине виникло зовсім несподівано для князя. "Я все на світі забув", — з якимось нежданим сумом подумав він і зострожив конягу. Кінь лише розпачливо заіржав, уже не спроможний бігти швидше. Вгледівши сільський княжий хором, Доброчин кинув коня й побіг до лізниці.

— Де? — спитав він у дружинника, що стояв на теремі й сколупував мечем натоптаний сніг.

— У красній світлиці. — відповів той, не перестаючи колупати, наче князь питав його про звичайну буденну річ. Доброчин не повірив і спробував заглянути в очі цьому вайлуватому дружинникові. Той перестав колупати сніг: — Та ти не бійся, княже!.. Красна світлиця в них он там. — Він одчинив сіни й показав на треті двері праворуч.

Перше, що побачив князь, переступивши поріг красної світлиці, був жмуток закривавленого полотна, ледь прикритого чистою пілкою. Володимир лежав на лаві під дальнім вікном, обличчя його було бліде й випнуте, як у мерця, але груди рівномірно здіймалися й опускались. Біля нього сиділа стара жона, яка обернулась на кроки й сказала:

— Оце тільки засне — й знов і знов прокидається.

Біля дверей стояло двоє Володимирових мужів, нижчий раз по раз переступав з ноги на ногу й рипів новими чобітьми та жовтим шкіряним чересом, а вищий нагадував нерухомий кам'яний стовп, убраний у свиту й чоботи. Світлий князь тільки зараз подумав про те. що прибіг сюди з голими руками: нічого й нікогісінько не взяв, а мав би прихопити Стана чи ще котрогось волоха, подумав він.

Володимир уривчасто зітхнув і розплющив очі. Тоді впізнав Доброчина й розтулив вуста, наче хотів щось поспитати, але роздумав і не спитав. Мав би привезти Стана чи котрогось іншого, знову подумав Доброчин. Розгублено глянув на стару й раптом упізнав у ній Борисиху — тільки ймення згадати так і не зміг. Це йому ввесь час муляло.

В цю хвилину рипнули двері, й увійшов розпашілий од їзди Ждан. Світлий князь хотів був сказати головному воєводі, що потрібен волох або відьмак, і побачив старійшину київських волохів. Ждан сказав:

— Я подумав, якщо живий...

Ждан дивився на Володимира. Великий київський князь поринув у забуття, він так само рівномірно дихав, але Жданові не видно було від дверей. А Доброчинові все здавалось дуже дивним.

— Коли ж він устиг? — кивнув світлий князь на старійшину волохів.

— Дідо сам їхав у сідлі. — відповів головний воєвода.

Стан відтрутив його й подибав до дальнього вікна, де лежав князь Володимир. — Дідо саме був у княжому дворі. — тихо пояснював Доброчинові воєвода, — то я думаю: візьму...

Стан заглянув хворому під повіки, тоді схилився над ним, наче принюхувавсь, далі підсунув стільчик і сів, а Доброчин знову подумав, як цей майже дев'яносторічний дідо витримав у сідлі. Стан кивнув до дружинників, але швидше підскочили Ждан і світлий князь, і вони втрьох перевернули Володимира горіспини. Тіло великого князя було безвільне й важке, певно, він знепритомнів. Стан зняв завої й по довгій хвилі впевнено проказав:

— А куди він дінеться.

Це можна було зрозуміти тільки так, що Стан сподівається на видужання.

— Житиме? — спитав Доброчин.

— Умре, але не від цієї рани. — закучерявив свою відповідь Стан. — Чоловіка бог створив смертним, помремо всі, але Доля випряла кожному не однакову нитку. Як оце мені...

Він гукнув старостину жону й разом із нею вийшов. Доброчин подався був слідом за ним, але Стан його заспокоїв:

— Я нікуди не втечу. Подивлюсь тільки на старостишине зілля.

Доброчин раптом пригадав ім'я цієї жони, й, коли побачив біля лізниці старосту, зійшов до нього вниз.

Біля дверей під самим теремом стояв дружинник, Доброчин покинув Бориса й рушив туди. Дружинник відчинив перед ним двері.

— Свічку принесу, — сказав дружинник.

Доброчин кивнув. Кілька сходин збігало в глуху темряву, він розчинив двері навстіж і почав сходити вниз, не зразу розгледівши велику княгиню. Рогніда виглядала з-за трьох барил. Він хвилю-другу звикав до сутінків, які липнули до його щік, мов припала курявою павутина. Обличчя в Рогніди було бліде, й це здавалося світлому князеві несправедливим. Він спитав:

— За віщо?

Рогніда не відповіла, тоді він гримнув:

— За віщо на нього руку звела?

— Ти не жінка й не втямиш...

Доброчин стояв од неї на відстані випростаної руки, тепер він уже чітко бачив обличчя великої княгині, на яке падало світло з дверей.

— То неправда. — сказав світлий князь. То була не вся правда: це він бачив у її очах. Тепер Рогніда нагадувала здичавілу від люті доньку Ругвальда, ладну спопелити його вогнем хижих очей. Ніщо не пропадало безслідно, і Доброчин знову подумав про свій гріх, який виявився неспокутним. — Ти мстила за батька та братів!

— Мстила за ту вашу "царицю"! — просичала вона, й Доброчин удруге їй не повірив, йому згадався торішній Новий рік, коли його здивувала була дружня бесіда між нею й Марією. Як він про це забув!

Вони так довго й пильно дивились одне одному в очі, аж поки Доброчин відчув, що іскри з її очей просто його спопеляють. Правиця сама потяглася до меча. Він із виском витяг його з піхов і боком замахнувся — від такого удару голова скочується з пліч, але в цю мить позаду пролунав голос:

— Оце суть його сини.

Доброчин стявся. В дверях стояв обільний холоп Борис, тримаючи за руки синів князя Володимира. На нижчій сходинці чипіла Перемислава з роззявленим ротеням. Доброчин щосили вдарив по барилі плазом меча, кинув руків'я з уламком додолу й вийшов.

— Пильно стережи! — сказав він до дружинника, який стояв осторонь від Бориса з погаслою свічкою в руці. Ґнотик іще курився.

Борис зійшов до підкліті й забрав обидві половини меча, княжата ж подалися вслід за Доброчином. Вони нічого не встигли розгледіти в пітьмі, але вже знали про подію нинішнього ранку, й менший, Ярослав, накульгуючи якось принизливо й запопадливо, заглядав Доброчинові в очі й намагався розчулити його.

Ця дитяча хитрість обурювала, але Доброчин знав, що діти не винні і їм тепер нема до кого прихилитись. Вони були ще однією карою за його давній гріх.

Над Либіддю Доброчин став і роззирнувся. Обгинаючи передславинські садки, Соляна дорога через річку тяглась на захід, позначена копичка кущів та вільшин. Коли ж це я був тута востаннє? — з припізнілим каяттям подумав князь. Версти за чотири звідсіль дорога відгалужувалась на Іскоростень. Він глянув на дітей. Перемислава хукала в померзлі пальчики, з носа в неї виглядав прозорий соплячок. Доброчин утер носа малій і взяв на руки, загорнувшії краєм плаща.

— Хочу до мами, — сказала вона.

— В мами там холодно, — застеріг Ярослав. — Сиди в діда.

Доброчин не міг позбутися відчуття, що ця ображена богом дитина ввесь час перед ним запобігає. Він глянув на обох Володимирових синів. Тендітний мовчазний Ізяслав був найдужче схожий на батька. А на кого ж цей? Доброчинові здавалося, що він не раз уже бачив і цей трохи горбкуватий видовжений ніс, який згодом мав стати ще довшим, і цей лукавий погляд з-під прихмуреної товстої брови, й навіть ямку на підборідді...

Дурощі якісь, сказав собі Доброчин і мимоволі насупився, бо він згадав, що все те щодня бачить у зиркалі. То була звичайнісінька мана.

— Ходімте. — сказав він, ведучи дітей до Передславиного.

МІСЯЦЯ ЦВІТНЯ

В ТРИНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Володимир видужував. Був ще слабовитий у колінах і жовтаво-блідий, але в перші по-справжньому весняні дні вже виходив на терем, коли сонце ставало над Княжими ворітьми. За все те він мав дякувати старійшині волохів Станові.

Велика княгиня Іванка не відходила від мужа ні на крок. Ця донька булгарського царя за неповний рік навчилася добре розмовляти, хоча й досі не могла подужати такого простого слова, як "сіль".

Але Володимира гнітила опіка булгарської царівни. Що ближче надходило тринадцяте число, то Володимир ставав дедалі замкнутіший. Він волів лишатися сам. На тринадцяте було призначено боярський і княжий суд над Рогнідою.

Цей день настав, а Володимир так і не міг сказати, якого вироку бажає своїй другій жоні. Поки лежав у Персдславиному, він просто мріяв на власні очі побачити остатню хвилину її життя. Рогніда вдарила його ножем підло в спину, коли він поринув був у важкий сон. Такої підлості не можна було дарувати навіть жінці.

Свій злочин Рогніда готувала давно: вона сама зізналася, що хотіла вбити його ще позаторік і торік, кожного вечора тримаючи ніж під узголів'ям.