Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Шукаю ласки у Бога — спасаю свою грішну душу.

— І досі за Бога ховаєшся?

— Не ховаюся — тримаю в серці. Несу слово Боже людям, навертаю їх до віри праведної в переддень Страшного суду.

— Ага, проповідуєш? Це ж як там: не убий?..

— І не убий! — ствердив Оксен.— Сказано-бо: хто підніме меч, той од меча й загине.

— Не протився злу,— пригадував далі Ганжа.— Й коли вріже хто тебе в праву щоку, не давай здачі, а підставляй мерщій ліву. Так чи не так?

— Воістину так!

— А ще там, здається, написано: і ворогів своїх любити?...

— Слово Боже — закон, і я не одступаюся од нього.

— Що ж це виходить, Оксене? Ворог удерся до нас, руйнує, вбиває, грабує — хоче нас назавжди поневолити, а то й винищити всіх до коліна, а ми повинні молитися за нього, любити його? Підставляти йому другу щоку, згинатися в покорі та ще, може, і руку цілувати? Не противитися злу, яке несе він із собою, а благословляти його?

— Господь Бог...

— Ні, ти не ховайся за Бога! Ти по-людському скажи: що ми маємо робити? Підніматися на боротьбу, рятувати своє життя, свій народ од погибелі чи впасти навколішки і слідом за тобою благословляти вбивцю? Ріж мене, їж, а я все одно тебе возлюблю! На чий млинок ллєш воду, Оксене?

— Ні на який, окрім божого...

— Брешеш,— на німецький! Та німці тебе цілувати повинні за оці твої проповіді! Гнидявий же ти чоловік, Оксене! Як був вошею, так нею й лишився. І знаєш, що я зараз із найбільшою охотою зробив би? Пришив би тебе отут, щоб ти не збивав з пантелику людей, не плутався в нас під ногами. Убити б тебе зараз, Оксене, щоб і землю не паскудив!

— Убивай! — мовив безстрашно Оксен.— Прийму смерть з радістю! — Господи, прийми душу мою у Царство Твоє! Апостоли страждали за віру Христову — постраждаю і я.

— Апостоли, кажеш? — перепитав глузливо Ганжа.— Ні, Оксене, не буду я тратити кулі на тебе — робити з тебе святого! Повзай і далі, тільки гляди...— тут голос Ганжі налився погрозою,— гляди Оксене: зв'яжешся З фашистами, отоді ми й без Бога тобі страшний суд улаштуємо!

Рипнуло сідло — Ганжа сів на коня.

— А синкові своєму передай: незабаром зустрінемось! Хай запасається, поки не пізно, труною...

Затупотіло, віддаляючись у степ, затихло, завмерло. І мов не було зустрічі, мов усе те Оксенові примарилось.

Ще одна зустріч сталася — з Гайдуком, уже серед білого дня. Оксен саме йшов вулицею, коли позаду загула машина, засигналила нетерпеливо й сердито. Оксен схарапуджено зіскочив з дороги, влипнув спиною в тин. Машина під'їхала, загальмувала, з опущеного віконця висунулася голова в німецькому кашкеті, спитала роздратовано:

— Тобі що — жити набридло?

Оксен мовчав, переляканий: хотів перехреститися — не наважувався, голова ж уже пильніше придивлялася до нього:

— Хто такий? І

Оксен поспішив назватися, а чоловік з машини вигукнув:

— Івасюта?! Давно повернувся?

— Та, дай Бог пам'яті, з місяць.

— І що ж ти тут робиш?

— Молюся.

— Ну, молися, молися! — сказала на те голова в кашкеті.

— Тільки добре молись, може, Бог тебе і почує. І тато може, почують. Тата мого пам'ятаєш?

"Гайдук" — аж похолонув Оксен. Стояв, не міг здобутись на слово.

— До скорого побачення, Оксене!

Поїхав, а Оксен, стривожений, усе ще стояв під тином.

Гайдук не признався Іванові, що стрів його батька. Ні вдень, ані увечері. Знову лишився ночувати в Івасюти, знову наказав: "Ану йди, попильнуй свою поліцію? Та щоб до ранку і ноги твоєї у дворі не було!" І Йван ходив цілісіньку ніч як неприкаяний, ладен убити і Гайдука, і Ольгу, а заодно спалити дощенту й село, що, повне зловтіхи, пережовує масну новину. Вранці не пішов до хати й цього разу чекав Гайдука в управі, і коли той, напахчений дорогими парфумами, самовдоволений... коли той запитав: "Чого не приходив снідати?" — Іван з придушеною люттю відповів, що їсти не хоче.

— У молодички якоїсь поснідав? — засміявся Гайдук, посварився на Івана пальцем.— Штучка ж ти, Івасюто! Хоча б із одною мене познайомив!

"Хватить вам і моєї жінки!" — хотів відповісти Іван, але вчасно передумав.

— Які там іще молодиці...

— Ну, гаразд, не хочеш признаватися — не треба. І не бійся — жінці твоїй не розкажу. Хоч даремно, Івасюто, ти її цураєшся! Повір мені, битому: такі жінки — одна на тисячу...

Підійшов до вікна, повернувся до Івана спиною. Івасюта з ненавистю дивився на широку, туго облиту добротним німецьким сукном спину, на акуратно підголену потилицю з чистою рожевою шкірою — аж руки зціпив за спиною, щоб не вихопити пістолет і не висадити всі кулі в ненависну постать. Гайдук же тим часом продовжував:

— Не жалієш ти її, Івасюто. Таких жінок на руках треба носити.— Повернувся різко на каблуках, і тепер обличчя в нього було суворе і погляд крижаний та нещадний: — От що, Івасюто: поскаржиться твоя жінка іще раз, що ти її б'єш, нарікай тоді на себе! Чуєш?!

— Чую...

— То й добре, що чуєш!.. А тепер проведи мене до машини. Усівся в машині, але дверцят усе не зачиняв: щось мовби

пригадував. Звів на Івасюту погляд, спитав:

— Про старого нічого не чув?

— Не чув.

Подивився пильно на Івана, аж тому стало недобре.

— Так і не чув? Правду кажеш чи брешеш?

— Та чого б я брехав!

— Ну, якщо ти кажеш — немає, значить, немає. Бувай здоровий, Івасюто!

Іван уже стояв ні живий ні мертвий. Якась наволоч уже донесла! А може, й не донесли? Може, так говорив — випробовував... Та як би там не було, а з старим треба щось робити...

Весь день думав про батька. Прикидав і так і сяк, а виходило одне: старого треба за будь-яку ціну спровадити з села. Вдасться вмовити — добре, а впреться — доведеться силою. Накаже поліцаям заарештувати та й одвезти в сусідній район. Пригрозити, щоб і не здумав повертатись назад...

Ні, сторонніх не варт сюди вплутувати: він усе зробить сам. Треба тільки, щоб тієї сатани на той час не було...

Придумав і тут. наказав черговому поліцаєві викликати Одарку сьогодні ж увечері та допитати, що за люди збираються в неї. З якою метою? Чи не затівають чого супроти нової влади?

— Та добре налякай! І замкни до ранку в холодну! А вранці й випустиш...

Ледь діждався вечора. Вирядивши поліцая за Одаркою,

одразу ж майнув додому. В хату не зайшов — не хотів ту курву

і бачити! — подався до стайні. Вивів буланого, запріг поспіхом

у бричку, як запрягав, на щось наступив. Нахилився — лопата.

Підняв, хотів однести в сарай, та одразу ж передумав: поклав

на бричку. Для чого — не знав і сам. Мелькнула якась думочка,

хистка й примарна, як болотяний вогник, та він її притоптав,

пригасив — не дав розгорітися. Вивів коня за ворота, скочив

на бричку.

Бив нервовий дрож Усе думав — удасться вмовити батька чи ні.

Батько зустрів його стривожений:

— Нащо Одарку викликали?

— Бо догралися! — відповів грубо Іван: ненависть знову спалахнула в ньому— Просив же вас принишкніть, сховайтеся, а ви наче з цепу зірвалися! Доніс хтось на вас — от і поступила команда Одарку і всіх жінок, що причетні,— допитати, а вас — у гестапо. А там знаєте як розмовляють? Там і пекло видасться раєм_

— Що ж, якщо судилося постраждати за віру...— почав був Оксен, але син сердито перебив:

— Я вам, тату, ось що скажу: в останній раз хочу вас порятувати. Збирайтеся та поїдемо, поки не пізно.

— Куди?

— Куди завгодно, тільки щоб вас тут не бачили. Пересидите, перебудете, поки трохи вляжеться, а тоді вертайтесь і моліться собі, скільки ваша душа забажає...

Оксен нічого не відповів. Довго роздумував, і Йван аж дух затаїв, чекаючи, що скаже батько.

— Одвези мене, Іване, у Велику Петрівку,— сказав нарешті

Оксен.— Там наш родич далекий — у нього, дасть Бог, і

перебуду. і

Наче гора звалилася з Іванових плечей! Зраділий, кинувся допомагати старому, але Оксен одгородився од нього долонею: я сам. "Ну, самі, то й самі, аби лишень не передумали!" Нетерпляче дивився, як батько збирає свої лахи: здавалося, старий возиться занадто повільно, але боявся квапити, щоб не передумав.

Невдовзі й виїхали. Повеселілий, Іван сидів поруч з батьком, знову говорив про те, що це ж ненадовго: ось-ось скінчиться війна, і тоді вони заживуть, як самі захочуть, бо німці рано-пізно, а таки заберуться звідси... не триматимуть же вічно свої війська в чужій стороні... німці ж теж живі люди, їх так само тягне додому... німці підуть, а вони лишаться панами. І хай тато не думають — Іван приїде за ним, як тільки можна буде. А поки що тато там житимуть, як у Бога за пазухою... Іван домовиться з родичем — це він уже візьме на себе... Іван говорив, говорив, його гнітило батькове вперте мовчання, йому хотілося, щоб той озвався хоч словом, а довкола все темнішало й темнішало, і треба було квапитись, щоб не появитися у Великій Петрівці серед білого дня... Іван говорив, говорив і не помічав, як усе неспокійнішим стає його батько, як усе частіше починає оглядатись назад, наче там щось забув, щось таке необхідне, без чого не варт було й рушати в дорогу.

Врешті не витримав, аж звівся на бричці:

— Зупини!

Нічого не підозрюючи, син зупинив коней. Аж тоді, коли батько, злізши з брички, потяг за собою й сидора, недобре передчуття ворухнулося в грудях:

— Ви що?

— Вернуся, Іване, додому,— Оксен просував уже руки в лямки, наче боявся, що син йому перешкодить.— Чую: смерть за плечима, то хай хоч поховають удома.

— Ви що, здуріли?! — закричав Іван.— Вас же одразу заарештують!

— А то вже, як Бог... А я таки піду.

І, не чекаючи, що скаже син, повернувся, пішов.

— Тату, верніться! — гукнув люто Іван.— Верніться, бо я не знаю, що з вами зроблю!

Згорблена батькова постать навіть не зупинилася — віддалялася в ніч, поступово зливаючись з темрявою. Лише білів сидір, що за спиною...

Потім він і сам не міг пригадати, як усе це сталося. Не міг... не хотів... одганяв... одмахувався од тієї жахної миті, коли стояв з пістолетом у руці, а батько падав на тверду, як камінь, дорогу. Пістолет ще оддзвонював пострілом, пудовою гирею гнув Іванову руку донизу, а батько вже лежав долілиць, розпростертий, і бив, бив ногами у землю, і сидір, наче живий, повзав з ним поруч...

— Тату!..— закричав дико Іван.

А батько вже лежав непорушний, тулився вухом до землі, прислухався до чогось.

Тремтячи, мов у пропасниці, пішов Іван до батька.

Батько чорнів застиглим горбиком, він уже наче зливався з землею, входив у неї, а Йванові все ще не вірилося, що тато мертвий.