Цар і раб - Білик Іван

Прирік до страти всіх, що були повстали проти Савмака.

— Але ж, кажуть, Савмак не стратив їх?

— Тепер се не важить, — сказав євнух, дивлячись у бік пілона. Старий епістат, верховний жрець хорому Зевса Евпатрида, так і йшов останнім, і пантікапейці почали нетерпляче перезиратись, коли ж з'явиться Савмак. — Сонцеликий! — звернувся євнух до Мітрідата, до його спини. — Се буде найяскравіша сторінка з усього, що мені досі доводилося писати! — Мітрідат глянув на нього через плече й заохотливо всміхнувся, й лоґоґраф розцвів усіма зморшками свого навощеного виду. — Але де ж Савмак?

Мітрідат у відповідь лише засміявся, лоґоґрафові ж одказав Діофант:

— Коли заєць біжить з гори, лоґоґрафе, то проклинає кумирів, що дали йому такі довгі задні ноги!

Притча видалася євнухові зовсім незрозумілою й недоречною, та Мітрідат засміявся, решта евпатридів, понтійських і пантікапейських, теж почала сміятися, й лоґоґраф і собі розтяг вуста. Коли верховний жрець і епістат ареопаґу порівнялися з останнім хрестом, приречених раптом спинили, й понтійські вої заходились розв'язувати їх, становлячи під кожним хрестом по одному. Й по тому, як розіставили, демос ворухнувся й загомонів, і над Феодосійським шляхом запала тиша.

— Один хрест вільний таки є! — сказав євнух. Мітрідат обернувся до нього й тихо проказав:

— Аби хрест, лоґоґрафе, а жертва знайдеться…

Тим часом хрести, вільно встромлені в глибокі та вузькі ямки, повитягали й заходилися прикручувати до них руки бранців сиричним ремінням. Усе робилося чітко й спритно, й коли за півгодини над вежами Полунічного пілона заграли в мідний ріг, усі хрести разом піднялись і встромилися кожен у свою ямку. На раменах повисли приречені, й уся юрма заверещала й мов сказилась од захвату та нетерплячки. А понтійські вої, виконавши обов'язки катів, стали на чатах і не пускали жодного пантікапейця до шляху, яким спершу мав проїхати сонцедайний володар, уся його численна учта й вірні евпатриди. Цареві підвели колісницю до самого помосту, Мітрідат скочив у неї, й четвірка коней-ґрифонів понесла його Феодосійським шляхом у бік валу.

Розіп'яті обабіч дороги висіли мовчки, прив'язані ремінням до перекладин, бо страждання ще не почались. Вони мали початися трохи згодом, кому за годину, кому за п'ять, бо в кожного різні сили й різна витримка. Й смерть мала настати для кожного розп'ятого теж у різний час: найслабші вмруть до вечора, дужчі побачать світанок, а найдужчі зможуть спостерігати захід сонця й другого дня Нового року: тоді їхні посинілі кулаки зчорніють, смертна чорнота перекинеться через ремені й охопить спершу груди, тоді й серце.

Пронісшись між мовчазними хрестами до Тірітакського валу, Мітрідат звелів гнати колісницю через рів у степ, і тільки коли вся низка біґів опинилася по сей бік, перебрав од колісничого віжки й стьобнув озвірілих коней, і стьобав їх до самого помосту. Й тільки тут одчув, що страшенно стомився: виголодавсь і мусить бодай трохи відпочити. Два дні тому він ковтав миш'як, сього разу подвійна проти минулого року мірка не здолала його. То було знаком, що тіло звикло й можна збільшувати мірку, але нинішнє свято таки втомило царя, й він вирішив перепочити.

Коли Мітрідат, поспавши зо дві години й підкріпившись добрим обідом, знову виїхав за брами Полунічного пілона, демос і не лаштувався розходитись. Усі чекали головного злочинця, й на площі біля містка та на всьому відтинку Феодосійського шляху тільки й розмовляли, що про Савмака.

Мітрідат наказав везти себе в бік Тірітакського валу. Страждання тут уже почались, і над дорогою, передужуючи людський гамір, стояли крики, стогони, плач і прокльони розіп'ятих. Дехто з них утрачав свідомість і безвільно повисав на перекладині, дехто сіпався й силкувавсь порвати сирицю ременів. Кільком се врешті вдалось, але між рядами хрестів ходила варта й швидко повертала нещасних на місце. Декому вої підв'язували ноги до стовпа, щоб продовжити муки, декому підносили до вуст на версі списа мокру губку, й розіп'ятий оживав і починав знову сіпатись, інших дратували губкою, щоб викликати регіт глядачів, а найбільш неспокійним і горлатим проколювали списами животи.

На роздоріжжі, де кінчалися царські виноградники й починались царські таки садки, одноногий керамевт Хірісоф, пітніючи від утіхи, бо йому свого часу теж довелося повисіти на хресті, добре заплативши понтійському десятникові, знущався з розп'ятого юнака Ґеланіка на очах у його рідного батька, теж Ґеланіка, який висів через дорогу. Кульгаючи кругом хреста на дерев'яній нозі, Хірісоф підносив малому робичеві то губку з водою, то горючий факел: раз те й тричі — друге. Якщо Ґеланік-молодший, не закричавши, витримував три опіки, він давав йому посмоктати губку; коли ж не витримував, усе починалося знову. На малому Ґеланікові вже не було живого місця, та озвірілий грек не знав упину.

З хреста ж навпроти все те бачив Ґеланік-старший, і без того ледве живий од пекельного болю в уже до ліктів почорнілих руках. Він лише закликав порепаними вустами прокляття всіх кумирів на голову Хірісофа, та коли втрачав надію, що кумири відгукнуться на його хрипкі заклики, починав благати Хірісофа:

— Годі вже його… годі… Перейди до мене… Хірісофе, до мене…

Мітрідат, попереду якого двоє комонців розганяло з дороги народ, проїхав між рядами розіп'ятих до валу, й коли повернувся назад, усі евпатриди та чинні люди вже стояли на помості й дивилися йому в вічі повними сподівання очима.

— Ждеш, лоґоґрафе? — єдиного з-поміж усіх виділив Мітрідат євнуха, й той аж розквітнув.

— Один хрест і досі порожній, басилевсе! — сказав він. — Усі ждуть головного!

Мітрідат, розглядаючи євнуха, мов бачив його вперше, раптом прибрав вигляду всмерть ізнудьгованої людини. Помітивши се, Діофант перезирнувсь із Архелаєм і Неоптолемом, а Мітрідат сказав:

— Тобі б, лоґоґрафе, не личило так побиватися за тим порожнім хрестом! — По тому стусонув його кулаком у м'яке висле черево й зареготав зимно й моторошно: — Читав я твої писання, лоґоґрафе!..

— Як-кі? — сторопів євнух.

— Твої! Вельми красно пишеш. Хвалю! Хотів би, щоб і про мене написали так.

— Про тебе напишуть іще краще, сонцесяйний! — пискляво вигукнув лоґоґраф.

— Краще — можливо. Але я б хотів саме так.

— Я напишу й так!

Мітрідат зітхнув:

— Ні, лоґоґрафе, не напишеш…

— Ч-чому?.. — Лоґоґрафові похололо в животі, й м'які синюваті губи так і заклякли дудочкою, та Мітрідат уже схилився з помосту й звелів одному з чатників перевірити, чи живі ще крайні злочинці.

Воїн-персіянин, ощасливлений увагою царя, побіг до хрестів і заходився штрикати розіп'ятих вістрям списа. Епістат ареопаґу, верховний жрець Зевса Евпатрида Тімотей, був уже давно мертвий, зовсім голе миршаве тіло його почало дубіти. Сухотний архонт Гіпподам, а також архонт Тімокреон теж не виказували ознак життя, скільки й штрикав їх воїн списом. От і Платон стрепенулись од першого ж уколу, та очей розплющувати не хотіли. Тільки купець Евтихій, деспот покійного царя Перісада, звернув сповнений благання погляд на Мітрідата й щось нечувано зашепотів неслухняними вустами.

— Просить помилування! — крикнув цареві воїн-перс.

Мітрідат махнув рукою:

— Помилуй його сам.

Воїн уважно прицілився й підтяв Евтихієві бойову жилу на в'язах. Із жили вдарила цівка крови, й голова розіп'ятого евпатрида повисла. Й коли він одійшов у царство тіней, на дорозі між двома рядами хрестів зчинився галас. Люди шарпнулися до розіп'ятих, вої — теж, і раптом стало вільно, й почувся нестрункий дзенькіт. Між хрестами з-за повороту виринула благенька вервечка людей. Здалеку можна було вирізнити сутулястого чоловіка в дуже високому червоному ковпаку. Він мірно ступав, і з кожним кроком його три дзвоники на високому ціпку розбивалися зловісним кульгавим калатанням. То були прокажені жебраки, й лоґоґраф першим на всьому помості впізнав їх. І що ближче вони підходили, то ближче відступав євнух до понтійського царя Мітрідата. Тремкий неспокій охопив євнуха, й той напружив зір, аби не вґавити чогось лише йому відомого. Начільник прокажених уже проминув крайні хрести, калатаючи своїми дзвониками, за ним на милицях і без милиць один одному вслід ішло ще душ двадцять лепрофорів, простягаючи до людей під хрестами кухлики на довгих жердинах. Вряди-годи хтось кидав у кухлик мідний халкус, обол або й драхму, й вервечка тяглася далі під наляканими поглядами здорових людей обабіч дороги та на помості. Заднім ішов кремезний чоловік із хусткою на обличчі й теж калатав у дзвін. Чоловік вихлясто кульгав, залишаючи по собі порожню смугу, бо люди не зважувалися виходити на шлях, де ще не прохололи сліди лепрофорів.

І раптом задній дзвоник перестав калатати. Ватаг прокажених наставив вухо й собі спинився: якраз біля помосту.

— Що вони хочуть? — роздратовано спитав Мітрідат, ладен кинути на калік усю свою варту. — Шпурніть їм жменю срібла, й хай ідуть геть! — Від рішучого кроку його спинив тільки жах перед прокляттям кумирів, які заступалися за лепрофорів.

Стоячи вже зовсім поряд із царем, євнух підвівсь навшпинячки, хоч Мітрідат не вельми вдався зростом, і шепнув йому на вухо з довірчою трепетністю:

— Цар скіфський Палак, басилевсе!

— Де?.. — Мітрідат роззирнувсь і нікого не побачив, крім евпатридів та низки покручених недугою жебраків.

— Крайній, басилевсе… Останній, отой кремезний із дзвоником, з хусткою на обличчі…

— Не дуриш?

— Хай поглине мене тартар!

Мітрідат підкликав Діофанта, й із його знудьгованого вигляду старий воєвода второпав, що діється незвичне. Вислухавши царський наказ каппадокійською мовою, він шарпнувсь назад і зник, а незабаром між надбрамними вежами пілона з'явився Савмак.

Він був у простій ратній хламиді до колін і в чорних сандаліях, що хрест-навхрест обплітали йому гомілки ремінцями. Демос ахнув і заворушився. Настав урочий час, якого всі чекали від самого полудня, не розходячись по домівках. Коли згодом Савмак опинився внизу, його раптом повели не до порожнього хреста, що й досі чекав на останню жертву, а до вкритого килимом помосту, де стояли евпатриди й новий цар.

У Савмакових очах застигла тривога, коли Діофант підвів його й поставив оправуруч Мітрідата.

— Що єси намислив? — хрипко запитав він понтійського царя-переможця не грецькою, а своєю, "скіфською", мовою.

Мітрідат одповів йому так само:

— Жити-ймеш! — І кивнув Діофантові.

Діофант вийшов наперед і прокричав, аби його змогли почути якнайдалі:

— Наймилостивіший, син Мітри й Зевса, Мітрідат Шостий Великий Евпатор Діоніс дарує життя переможеному супротивникові! Савмак поїде до Синопи, города стольного, й житиме там як заручник, нехай се всі чують і восхваляють великого й сонцесяйного володаря нашого!

Довкіл панувала тиша, розгублені й розчаровані люди стояли приголомшені, тільки дальші, до котрих Діофантові слова ще не докотились, обережно виходили на шлях і випинали в'язи.