Цар і раб - Білик Іван

Факельні процесії припинились, але ніхто не міг ручитися, що не почнуться знову. Пантікапейці жили надголодь, бо й торжок на аґорі збирався вранці тільки так, за старою звичкою. Купці з чужих земель боялися Діофанта, й торгівля вмерла. Кожен прагнув щось продати, але то були здебільшого мосяжники й гончарі, людям же хотілося їсти. Тільки місцеві рибалки часом привозили скумбрію, яка вже втікала з Меотіди в теплі полудневі води на той бік моря й ще далі, в Боспор Фракійський і Пропонтиду. На дзвін рибалок збігався мало не ввесь Пантікапей, але й скумбрії, навіть дорогої, теж було мало, й Савмак хапався за голову: що буде потім, коли пантікапейці доїдять свої нужденні запаси хліба, часнику та садовини?

І він наказав Отові негайно збиратись у дорогу:

— Речи братові мому старійшому, хай веде полк сюди. Проспали-смо ми Феодосію, проспимо й Пантікапей. Так і речи князеві Борису.

— Ефебе, два ритони вина!

Та й після частування От пішов не зразу, й очі його блимали втомою й ваганням. І коли цар нарешті лишився сам і випростався на цупкому краваті, щоб обмислити новину й усе, з нею пов'язане, в переходах дальніх анфілад почувся тонкий пронизливий голос, гуркіт і веремія. Савмак пішов туди. Двоє слуг тримали Вероніку, геть розбурхану й страшну, вона випручувалася й кусалась, гіматій з неї впав додолу, а з-під порваного хітона прозирала голота. Савмак уперше бачив її такою нестямною й крикнув:

— Пустіть її!

Роби несміливо відійшли, знесилена борнею царівна опустилась на підлогу, й Савмак жахнувся. Тіло Вероніки було вкрите струпами лишаїв. Від страшного здогаду волосся стало диба, й він квапливо пішов геть, неспроможний далі дивитися на жінку, що була в дитинстві царівною його мрій. Усе в житті повторюється, згадав він давню істину й уперше подумав, що Ясон учинив так, як і мусив чинити, бо й люди, й речі, й істини такі самі старі, як і сей світ, рухаються по колу й кожне рано чи пізно повертається знову.

— Ти чув єси про Демокріта? — спитав Савмак, побачивши в своїх покоях ґорґіппійського намісника Добривоя-Каллістрата.

— Трохи-м чув, великий княже, — сказав нащадок общинних жупанів. — Осе-м видів допіру Ота…

— Й що на те вречеш?

— Добре тому, хто має брата! — вигукнув жупан. Савмак одгукнувся:

— Добре… — Перед очима й досі стояла недужа царівна, й сей чинець дратував його. — Для того-с і прийшов до мене?

— Для того… й не тільки для того, великий княже… Помислив єсмь по стрічі з Отом, же півтьми полку — то ліпо, бардзо ліпо, та ще ліпше було б, коли б ті тисячі були не п'ять, а… вісім чи бодай сім.

Савмак підозріливо глянув на свого намісника, й той потупив очі.

— Просишся додому?

Добривой-Каллістрат кивнув головою, так само не підводячи погляду:

— Приведу дві чи й три тисячі полку, великий княже. Діофант — воєвода хитрий і вельми вдачливий. Так на так його не здужаєш… треба полку доброго.

Савмак роздратовано махнув на його докази:

— Їдь, жупане, їдь!

І коли Добривой-Каллістрат, удячно схиливши голову, вийшов, Савмак теж вийшов. Якщо людині в чомусь пощастить, невесело посміхнувся він сам до себе, заздрі кумири тут-таки зіпсують їй радість, лукавий дідуган Геродот мов у воду дивився…

Савмак блукав між подобами колишніх боспорських царів добру годину, вдихаючи гіркуваті пахощі вже зжухлої над осінь бузини, й коли вийшов на вільну площу, побачив здоровенного воїна в обладунку. Воїн видався йому знайомим, але Савмак не міг пригадати: хто се?

— Великий княже, — сказав прийшлий і підняв руку для привітання. Хламида сковзнула з його плеча, Савмак уздрів рясні синюваті наколи й упізнав у воєві ґорґіппійського палемона-борця, який колись переміг його на гермеях.

— Ти єси десятник Добривоєвих комонців? — спитав Савмак. — Я-м упізнав тебе не зразу. Ще-с не кинув боріння?

— Жупан Добривой має хіть одкинутися від тебе, — сказав десятник, не відповівши на його запитання. — Не йми віри йому. Про се в нашому полку всі відають.

— Як звешся, палемоне? — спитав Савмак, сам не знаючи, що дасть йому ймення сього велета. Й, не дочекавшись відповіди вдруге, втомлено зітхнув: — Я-м знав про се, палемоне… — Йому стало раптом соромно, що забув те слово по-своєму й двічі вжив грецьке, та тільки знову зітхнув і подався через площу басиліки до хорому. Й уже вслід собі почув:

— Звуся Далімилом! — Савмак, не обертаючись, кивнув: — Ти тільки речи, княже! Наші всі далебі лишаться тута!

Цар аж тепер обернувся й глянув на величезного воїна:

— Силою не тримати-йму, Далімиле. — Й пішов.

А ввечері перед радою прибіг От:

— Навіщо-с одпустив ґорґіппійців, великий княже?

— Що вчинено, те вчинено… Всі вони пішли?

— Всі!

Се трохи здивувало Савмака, та він спитав у великого колісничного:

— Що ти мав ректи мні зраня?

От спохмурнів:

— Їдучи назад, ми смо зустріли сольство.

— Чиє?

— Діофантове. Їхали сли до брата твого. Отой Діофантів чорнопикий дрібненький мечоносець і ще кількоро.

Се була несподіванка, й Савмак аж тепер збагнув, чому От не сказав йому про того дрібненького, схожого на халдея, чорнявця. Від Елени він уже знав, що то — Мітрідат, сам понтійський цар із знаком Ахеменідів на грудях.

Тепер усе залежить од брата, подумав Савмак, бо й усе, що лаштувався сказати на сьогоднішній раді й що мали відповісти йому радники, залежало від князя Борислава, Бориса. Десь промайнула думка, що було б не піддаватися на хитрощі Добривоя-Каллістрата, але се теж змаліло й знецінилося, бо жменькою ґорґіппійців однаково нічого не зарадив би. Й він знову повторив, не слухаючи радісних, щирих і нещирих, промов: усе залежати-йме від брата Бориса. Від Бориса й від осих — скільки хто протримається й коли зрадить.

А євнух дивився на нього щиро й віддано, й се тільки потверджувало Савмакову думку.

Розділ 31

Найдужче тішило турицького князя Борислава те, що Мітрідат думав, ніби його тут ніхто не знає й усі й далі сприймають за підлого мечоносця. Борис розкрив сю таємницю ще того літа, коли Мітрідат приїздив до нього разом зі своїм воєводою Діофантом. Одтоді спливло багато води й багато чого змінилося. Борис зазнав двох поразок — і ту, й ту через нетяму до ратної справи, надто ж другу, й змушений був визнати зверхність понтійського царя, та потім знов одкинув ту "дружбу" й приготувався до тривалої, на роки, борні.

Сьогодні Мітрідат приїхав до нього з іншим воєводою — молодим Архелаєм, якого наймолодший Борисів брат Сьомак геть необачно відпустив з Пантікапея, й удавав, ніби не він, Мітрідат, а сей чорнявий красень є головним у їхньому сольстві.

Після вчорашнього пиру Борис оголосив княжі влови для всіх, і Мітрідат почав одпиратися, буцімто не вельми здужає й хотів би трохи відпочити. Борислав, бувши напідпитку, взяв його за плечі:

— Послухай, як тебе… Коли би-м я хтів тебе вбити, вбив би-м і зара. Чи сам, чи би-м звелів котромусь…

Мітрідат засоромився, бо на Борисові слова було важко щось відповісти всупереч, і сказав, що поїде на влови попри всі хворощі. Тепер вони їхали верхи поряд, знехтувавши всі умовності, за якими стремено в стремено з князем мав би їхати красень Архелай.

— Ти добре вмієш по-руському, — заохотив Мітрідата Борис, і се обох гостей припокоїло. П'ятеро ж понтійських воїв учти змішалися з болярами та Борисовими братами, й тільки єдиний з-поміж них, велій болярин Богдан, знав, хто іде поряд із князем. — Се Діофант і посилає тебе скрізь, бо знаєш чужі говірки? Скількома ж ти годен єси говорити?

— Двадесятьма й трьома, — відповів Мітрідат. Сьогодні Борис видався балакучим, і се провіщало вдачу. Він дружньо всміхнувся до скіфського царка й навіть підморгнув Архелаєві. — 3 дитинства вчився-м по-всякому, княже.

Валка ловців перетнула ввесь Новгород, торік спалений дощенту, але вже майже відбудований, навіть дашки над вежами муру сяяли свіжим ґонтом, на що Мітрідат звернув увагу ще вчора, та тільки тепер, проминувши наріжну браму, похвалив князя:

— Швидко берешся!

Після битви під Калос-Ліменом, Красною Заводдю, минуло зовсім небагато часу, й Борис відповів не без погорди:

— Мушу! За битого в нас копу небитих дають. Чув єси сю приказку?

— Чув єсмь, княже. — Садовлячи коней мало не на круп, вони зійшли стрімким узвозом у долину, й князь потяг за правий повід. — Але ж і Мітрідат був битий, — сказав він. — І не раз, а сім разів, а ввосьме, мабути, не схоче.

Обидва засміялися, та Борис одчув рішучий настрій понтійського царя й вирішив бути обережним у кожному слові. Їхали лівим берегом річки, що вирила по сей бік Новгорода глибочезну долину. Хотілось похвалитися перед Мітрідатом, що такої гори не здатен подолати наймогутніший воєвода. Та тоді Мітрідат поспитав би: "Чому ж ти минулої осени спалив еси таку твердь?" А Борис не мав би чого відповісти на таке запитання.

Мітрідат сам сказав йому, коли вже проминали височенну кам'янисту кручу, на якій стояв Новгород:

— Звідси його не візьмеш ані жодним полком. Стріла туди долітає?

— Не долітає, — відповів Борис. — Із того боку, де річка Салгюрос, теж не візьмеш. Ваш Діофант казав, що можна тільки з третього боку, де мур. Але й мур має від десяти до двадесяти кроків утовшки.

— Все, вчинене смертним, смертним може бути й поруйноване, — відповів Мітрідат, озирнувшись на невидиме звідси місто.

Се була правда, й Борис мусив кивнути. Коли перейдемо бродом на той бік річки, подумав він, Мітрідат скаже, чого приїхав.

Та брід залишився далеко позаду, понтійський же цар недбало розглядався, й тільки коли перебрели знову на лівий берег уже зовсім обмілілої річки, Мітрідат сказав:

— Нащо нам которатися з тобою, княже Бориславе? Вкладімо межи себе вічну любов і живімо в згоді. Так рече Діофант.

— А Мітрідат? — Борис хитро примружився. Понтійський цар остережливо глянув на нього, проте відповів:

— І Мітрідат рече так само.

— Й Сьомакові? Чи лише мені?

— Тобі рече, княже Бориславе. — Мітрідат називав його повним іменем, а не по-домашньому, як звикли в Турицькій землі. — Сьомак — то є коротун і сваволець.

— Він є мені рідний брат.

— Відаю, княже Бориславе.

— А законів наших не відаєш, — сказав Борис. — Коли брат на брата руку здійме — то є найстрашніший гріх, і душа його пекти-йметься в пеклі довіку.

Мітрідат почекав, доки їх проминуть четверо молодих боляренків, які їхали, певно, випередити заганяйлів чи підготувати гощення для ловців, і коли поблизу знову нікого не стало, тільки Богдан з Архелаєм, та й ті кроків за двадесять позаду, мовив:

— І гутірку вашу знаю, княже, й закони знаю.