Дві вершини Гороскопу - Савченко Віктор

Не через самий тільки мальовничий краєвид обрав Глоба цей схил. За сотню метрів, на острові, який нині мав назву Комсомольський і сполучався з парком мостом, стояв колись монастир, а сам острів у час закладин саду звався Монастирським. Було щось у цьому місці таке, що вабило людей. Комфорт і спокій душевний зазнавав усяк, хто тут опинявся. Таке відчуття, напевне, охопило й князя Таврійського, коли його, гостя, запросив у свій сад Глоба. На жаль, місце сили не вибирає між добрими й лихими прагненнями людини — сприяє їх реалізації, та й годі. "Чи настане такий час, коли на пагорбі оселяться люди з чистими намірами?"— подумав Зорін.

— Постривай, тату, — озвалась Ольга, підходячи до перил мосту.

Вона задивилась на течію, що тут, між правим крутим берегом і островом, була значно стрімкіша ніж десь-інде, на верби, що полоскали віти у воді під кам'янистим схилом. На мить Зоріну здалося, що таке вже було; він і його старша донька стояли біля перил, а тільки маленького дерев'яного мосту, перекинутого через бурхливий, але значно вужчий, ніж тепер, потік. З одного боку височіли сірі монастирські стіни з бійницями, з протилежного — скелі та порослий дубами пагорб… То був не його, а чийсь інший спомин, що проник у його свідомість невідомо як. Перед ним немов би хтось прочинив двері, дав заглянути в історію і одразу ж зачинив їх. А він на місці монастиря побачив пам’ятник Кобзареві, а на місці гаю — доглянуті алейки і людей на них у яскравому сучасном вбранні. "Нічого в світі не зникає,— подумав Зорін. — воно просто перетворюється в польову матрицю — невидиму для ока, але видиму для свідомості.І творчість починається тоді, коли людина за словами, за ідеями спроможна побачити предмет".

2

Попри п’ятнадцятирічну різницю у віці в них із Колесниковим[15] було більше спільного, ніж відмінного. Ще в 1970 році прийшов Володимир у його відділ молодим спеціалістом з університету. Навіть у Забайкаллі, куди його невдовзі покликали відбувати військову повинність, він займався механікою гірничих порід. Звісно, теоретично, за книгами, що надсилав йому Зорін. Два роки лейтенант Колесников вів наукове листування зі своїм шефом.

Вже тепер, багато років по тому, часом полемізуючи з Володимиром Григоровичем, Зоріну здавалося, що він сперечався із самим собою, так багато спільного в них було. Але траплялися моменти, коли в той діалог ніби втручався хтось другий. І він — Зорін починав усвідомлювати, що Володя — вже не частина його самого, не учень, а сформована особистість. В такі хвилини йому ставало сумно. Щось подібне він одного разу відчув, завваживши, що його старша донька вже доросла.

Та ось сталося справжнє зіткнення — не вчителя з учнем і навіть не шефа з підопічним науковцем, а двох учених. Зорін на час забув, що це його вихованець. Тепер це був серйозний опонент, наукова концепція якого геть-чисто підривала основу зорінської теорії. Ідея Колесникова, будь вона оприлюднена, зведе нанівець його теорію штучної релаксації енергії викидонебезпечних зон.

— Ви не враховуєте фактору газу в призабійній частині масиву, — казав Колесников. — А там — безліч шпарин, в яких він перебуває під великим тиском. Це по суті бомба, яку ви розряджаєте шляхом повільної проходки комбайна, газові балони, з яких ви поступово скидаєте тиск.

— І це каже механік… Та ти ж сам допомагав мені виводити формулу релаксації енергії порушеного масиву…

— Авжеж, порода там у напруженому стані. Глибина-бо понад тисячу метрів. Але ж і газ…

— Працюючи на комбайні, я не завважував суттєвого виділення газу. Якщо ті шпарини — газові бомби, то й газу мусило б виділятися бозна скільки. А його там не більше, як у безпечних місцях.

— Питання не в тому, більше чи менше газу, а в тому, в якому він стані. Сорбованого газу може бути багато, але він не вибухне, а от стислий спрацює і в меншій кількості.

Це було серйозне заперечення, спростувати яке Зорін так одразу не міг. До того ж заперечення було теоретичного плану, а докази для його спростування потрібні були експериментальні.

Такого удару Зоріну ще ніхто не завдавав. Під сумнів було поставлено теорію, над якою він працював понад двадцять років. І зробила це людина, в котру він сам вклав могутній механізм аналізу.

По тій розмові Зорін не знаходив собі місця. А вночі йому приснився сон. Власне, подія, що сталася з ним в шахті у перший рік його роботи по закінченні інституту. Він — змінний майстер сидів у лаві, обіпершись на стойку, записував денний виробіток зміни. Комбайн не працював, відбійні молотки — також. До слуху долинув шепіт. Неподалік нагорі (лава була на крутому падінні) про щось домовлялися зеки з одеської колонії, яких привезли на Донбас на примусроботи. То був лихий шепіт, у якому Зорін розібрав слова "сука" та матюччя.

"Позляться і вгамуються, — подумав. — Але приписувати зайве в наряді більше не буду".

І тут різко здригнулася стойка. За якийсь сантиметр від того місця, де була потилиця, увіп’ялася "піка" — наконечник відбійного молотка. Гостряк діаметром з дюйм увійшов у деревину на чотири сантиметри…

Зорін прокинувся. Поряд спала дружина. А тоді, коли сталася подія, він, як не дивно, злякався не так за себе, як за Валентину, з котрою вони мешкали в шахтарському гуртожитку і котра могла стати об’єктом помсти зеків.

Сон був страшний. І страх той витягла з підсвідомості полеміка з Колесниковим. Тоді на шахті була загроза життю, тепер — ідеї. І Зорін не міг би сказати з певністю, що для нього важливіше.

"Твої учні — частина тебе самого, — почув він чийсь голос; так, ніби двері в недавній сон ще не були зачинені, і голос долинув звідти. — Погортай сторінки…" З тим щось немов би клацнуло, як клацає дверний замок, і стихло. Власне, все те прозвучало в його свідомості

У вікнах ледь-ледь сіріло. Не чутно було ще руху міського.

"Про які сторінки йдеться? — подумав Зорін, усвідомивши раптом, що він цілком серйозно поставився до поради голосу зі сну. — Чи не про мою картотеку? Але ж усю інформацію, яка там є, проаналізовано і використано при створенні теорії напруженого стану".

Картотека Зоріна була чи не найбільшою в Інституті геотехнічної механіки. Тисячі карток на цупкому перфорованому папері містили практично всю інформацію, що існувала в світі на тему викидів вугілля й породи. То були вирізки статей з Реферативного журналу, витяги з усіх наукових часописів, власне, — банк даних, що дозволяв його господарю не відкривати вже відкрите.

"Вочевидь, ідеться про якісь інші сторінки…"

Подумавши так, Зорін раптом побачив себе, уже в котре, в тісному просторі між диском комбайна і вибоєм. Комбайн, власне, був кротом, що просувався в товщі масиву, викидаючи через спеціальний отвір у породі вибраний матеріал. Крізь цей отвір і проник Зорін у вибій, аби побачити його площину та почути в тиші шипіння газу, що мав виділятися зі шпарин. Він перебував там якусь хвилину, може, півтори; встиг завважити рівні концентричні борозни від робочих органів комбайна, почути в абсолютній тиші сюрчання цвіркунів. А потім щось сталося з його свідомістю: він відчув на собі дивовижний тиск. Але не на плоті, а на якомусь іншому плані. По тому розлігся гуркіт, схожий на гарматний постріл чи удар грому, за ним ще один; поверхню вибою розтяли дві тріщини — зигзагом, як блискавки. "Все!"— майнула думка. За тим Зоріна паралізувало — він не міг поворухнути ні рукою, ні ногою і лежав кляпом в тісній горлянці тунелю. Тільки думка пульсувала: "Ось, зараз рвоне і мене перетре металом і породою або ж виштовхне газом, як віхоть". Та газу не було і, мабуть, усвідомлення цього зняло параліч. Він вислизнув вужем на транспортерну стрічку й кинувся втікати…

"Не було там газу, не було!"

На тектонічній карті шахтного поля, яку він згодом побачив у геологічному відділі шахти, в тому місці значився зсув. Тобто — вогнище колосальної енергії; глибина була 1200 метрів.

Згадавши про той випадок, Зорін немов би перегорнув одну з найжахливіших сторінок свого життя.

Тоді ж, у мить паралічу, він немов би проник свідомістю в ауру чи польову сутність гірничого масиву; йому там відкрилося щось таке, що він витягуватиме з підсвідомості протягом усього життя — здатність бачити предмет із середини. Це тоді в нього з’явилася така властивість, як інтуїція. І він раптом збагнув, що в принципі немає різниці між розпросторенням з часом енергії в болто-гайковому з'єднанні, енергії, що виникає внаслідок геологічного зрушення, а чи напруженості в людських стосунках. Рано чи пізно послабне затяжка гайки, "розтечеться" по масиву енергія зсуву, пом’якшаться стосунки з опонентом. До тієї миті він був науковцем, який набирав матеріал для докторської. Після — став ученим. То було осяяння, що, бува, трапляється з людиною на межі життя і смерті.

Тим часом надворі вже зовсім розвиднилось. Частіше долинало гудіння міського транспорту. У Зоріна було таке відчуття, ніби він справді перегорнув сторінку книги, але аркуш був не з паперу, а з каменю — важкий-важкий. Водночас йому й полегшало, як після виснажливої роботи.

3

Була пообідня пора. Просторий кабінет заливало сонячне світло. Крізь розчинені вікна з-над Дніпра проникало свіже зволожене повітря.

Зорін висмикнув з розетки електрокип’ятильник і засипав в окріп чай. По хвилі запах з емальованого кухля заповнив усю кімнату.

— Але ж і пахне! — зауважив Колесников.

— Авжеж, — відказав Зорін. — Це ще той, що я з Індії привіз. Вищий сорт — два-три листочки на чайній галузці. Висушені вони нагадують жіночу вію, вкриту тушом. А в окропі, бач, розгорнулись.

— Ви ото тільки на конгресі в Делі, чи ще десь побували?

— Хе-хе… В Калькутті, Мадрасі, Бангалорі, в Колар Голдфільд, де золоті рудники! Спускався в найглибшу шахту світу — Чемпіон Риф.

— А де ви там мешкали?

— По готелях в основному. А кілька днів навіть — в резиденції Президента Індії в Коларі.

— Це вже щось із області фантастики, — не без іронії в голосі зауважив Колесников.

— Та ні, справді… Ми там були бажані гості. До наших рекомендацій ставилися серйозно. Лекції, що я інколи читав, записували на плівку.

— У вугільні шахти також спускалися? — поцікавився Колесников.

— Авжеж. У шахту Чінакурі.— Зорін розлив чай у дві чашки, витяг з шухляди банку з цукром, сказав з усміхом — Ну, давай, щоб дома не журились.

Якийсь час вони мовчки відпивали.