Дві вершини Гороскопу - Савченко Віктор

Александров нагадав, що на виступ відведено двадцять хвилин.

Зорін доповідав п’ятнадцять. Присутнім це сподобалось. Дехто навіть глянув на годинник і схвально усміхнувся

За багато років Зорін навчився у своїх виступах доводити однаково аргументовно як ефективність, так і новизну свого методу. Причому новизну, пріоритет подавав не "в лоба", а на прикладах, порівняннях. Тут, на Президії АН СРСР його експромт перевершив усе, що він казав доти. Йому навіть здалося на мить, що то не він, а хтось інший за нього говорив.

Найбільше запитань поставив сам Александров. Чотири стосувалися суті методу комбайнової проходки в небезпечних за викидами зонах. Зорін детально і водночас лаконічно відповів.

Тоді Александров мовив:

— Ось щойно перед вами Олександр Вікторович Докукін казав, що викиди можна нейтралізувати підземним атомним вибухом. Як це можна пов’язати? І що краще?

На мить Зорін розгубився. Сказати, що ядерний вибух нічого не дав для розрядки напруженого стану регіону — відкрито суперечити Докукіну, над яким стояв чи не сам Олександров. Якщо ж підтвердити думку Докукіна про перспективність підземних ядерних вибухів у вугільних басейнах — злукавити, ні — зпадлючити.

— Бачите… Ядерний вибух — захід регіональний. До того ж дія його поширюється на десятки, ну сотні метрів. Принаймні до цього часу викиди зафіксовані на відстані сто п'ятдесят метрів від епіцентру.

— Ото такий малий радіус дії? — мовив Александров, тамуючи розчарування.

Озвався Ішлінський:

— У мене є запитання. Сто п’ятдесят метрів — це зона розрядки напруженого стану масиву після вибуху?

— Ні. Зону ще не окреслено. Сто п’ятдесят метрів це та найближча відстань, на яку спромоглися підійти до епіцентру гірники. Я не переконаний, що з наближенням до тієї капсули не може статися гіршого.

Християнович, який сидів за першим столом, підбадьорливо йому посміхнувся, мовляв, "молодчага". Ця підтримка надала Зоріну сміливості і він сказав:

— Спосіб, про який я доповідав, виключає взагалі будь-який вибух як фактор, що провокує викиди. Він дає можливість керувати процесом розвантаження та дегазації масиву, що при вибуху зробити неможливо.

Далі були запитання від Веліхова та інших членів Президії, яких Зорін не знав. І всі вони стосувалися перевірки й надійності способу. Тут уже він грав козирними картами: посилався на численні промислові перевірки, на впровадження способу на шахтах Донбасу.

Коли вже він відповів на всі запитання, Александров звернувся до академіка Мельникова,[13] що відповідав за гірничу промисловість.

— Звідки Зорін?

— З Інституту геотехнічної механіки, — відказав той.

— Хто директор?

— Академік Потураєв.

— Український академік… — наголосив Александров, нагадуючи тим, що є різниця між академіками АН УРСР та АН СРСР.

— Так кого Зорін представляє?

Тим часом Зорін стояв на трибуні і міркував:

"Якщо скаже Інститут — погано."

Мельников відповів:

— Академію наук України.

І тоді Олександров звернувся до Зоріна:

— Андрію Микитовичу, де можна прочитати те, про що ви оповіли?

— В моїй монографії.

— У вас знайдеться примірник?

— Знайдеться. — Зорін подивився у бік дніпропетровчан, де лежав його портфель.

— Я хотів би його мати в себе…

— Я можу вже йти? — запитав Зорін.

Александров кивнув. Зоріну вперше впало в очі, що череп цього чоловіка був неприродно видовжений; поголена ретельно голова робила його схожим на капсулу з намальованим ротом, носом, очима. Та водночас це було благородне і вродливе обличчя.

— Чергу денну вичерпано, шановні колеги, — сказав тим часом Александров. — Зібрання закінчено.

Їдучи на відпочинок, Зорін прихопив примірник книги для подарунку, якщо нагодилася б зустріч з кимось із колег. І ось він підписував книгу Президентові Академії наук СРСР. То був знак долі.

Коли Александров у відповідь на подарунок потисне йому руку, Забігайло скаже жартома:

— Не мий руки.

А Християнович, з яким Зорін був знайомий по торішньому алуштинському семінару, зауважить:

— Ви своїми виступом і відповідями на запитання підкорили Президента.

Це тоді, після участі в засіданні Президії Академії наук, у нього зник комплекс меншовартості, який доти нема-нема та й давався взнаки. Той комплекс закладений був з дитинства, коли він — син двірничихи та кочегара — опинився в престижній, як тоді казали, школі номер сто, де навчалися діти великих "цабе" міста й області. Він відчував себе приниженим по сніданках, які клали їм у портфелі мами, по одязі і ще багато по чому. Тоді йому хотілося стати таким, як ті діти з багатих компартійних сімей. Та згодом він зрозумів справжню ціну всьому, але комплекс меншовартості залишився. Не зняли його ні захист кандидатської і докторської дисертацій, ні визнання колишніх наукових опонентів, ні нагородження "Знаком шахтарської слави". І тільки потиск руки Президента Академії наук зняв повністю те "наслання" дитинства. Але водночас у його свідомість увійшло щось чуже, таке, чого доти він не знав. Одним із проявів того чужого стало нищення сумнівів. Президент АН СРСР через потиск руки немов би поділився з ним глибокою впевненістю в собі. Якби не одна обставина, залишився б Зорін з непохитною вірою у свою непогрішність. Тією обставиною був ядерний вибух у центрі Донбасу, що його спланували і здійснили як експеримент вченого-ядерника Александрова. Експеримент, який не приніс авторові втіхи. Принаймні, в тій частині, де йшлося про викиди вугілля на шахтах. Можливо, на інших засіданнях Президії АН, де звітуватимуть медики, біологи, генетики, результати порадують, але цього разу перший ядерник СРСР не мав підстав бути вдоволеним. Це було видно неозброєним оком.

"Нащо він те зробив!? Нащо!? — думав Зорін. — Хіба для нього нічого не важать долі сотень тисяч людей, цілих поколінь? Яка ще може бути вища доцільність, задля якої варто проводити такі експерименти?" Після цих міркувань у нього з’явилося відчуття, що йому потис руку не найвищий інтелект держави, а сатана.

Пагорб сили

1

Старша донька Ольга подорослішала якось

несподівано. Одного дня він помітив, що це вже не підліток, а дівчина на виданні. І не тому, що вона закінчила медичний інститут, а в свідомості її щось змінилося.

Якось, коли вони вдвох проходили вулицею в нагірній частині міста і він показав вікна в цоколі будинку, де мешкала його родина в далекі повоєнні часи, Ольга спинилася, а тоді поцікавилась:

— Тату, всюди пишуть про страхіття тієї доби… Як сталося, що вашої сім’ї не торкнулось лихо?

— Бачиш, доню, тоді брали тих, хто міг являти собою загрозу ладові.

— А хіба на той повоєнний час ще залишились люди?..

— Питання не в тому, чи людина була в опозиції, а в тому, чи вона могла являти собою загрозу, якби з якихось причин стала ворогом. Отож під прицілом НКВС були вчителі, професура вузів і взагалі вся творча інтелігенція.

— Але ж це шизофренія!

— Авжеж…. Так от, наша сім’я їх не цікавила. Мій батько, твій дідусь Микита Архипович, попри непризовний вік, пройшов рядовим усю війну і салютував перемогу під стінами рейгстагу. Але найбільшою його чеснотою було те, що він не мав освіти і працював кочегаром. І мама моя, твоя бабуся, не знала навіть алфавіту і підмітала вулицю, на якій мешкали керівники області та енкаведисти. Ми належали до тих, кого влада називала народом і всіляко оберігала від впливу гнилої інтелігенції. Цей термін тоді був дуже поширений.

Вони стояли біля ошатного п’ятиповерхового будинку з високими вікнами і гарними балконами на тихій вулиці, збудованого колись на спецзамовлення. Зорін на мить уявив побілені вапном стіни, дроти відкритої електропроводки, абажур під стелею та вбогі меблі помешкання, в якому вони колись жили.

— Якби оті часи повернулись, — озвалась донька, — то наша сім'я, ну, мама — кандидат наук, ти — професор та й я — лікар, напевне, стали б об’єктом зацікавленості влади?

— Ті часи, доню, вже не повернуться, — відказав Зорін. — Але якби таке стало можливим, то на нас була б наведена така ж сама прицільна рамка, що й на інших представників нашого класу. До речі, нічого зловіснішого, як поділ людей на класи, лихий розум вигадати не міг. Хіба що протиставити вигадані класи один одному.

— Тату, а хіба не простіше було б тогочасній владі обіпертись на інтелект, замість нищити його?

— Тоді основним критерієм корисності був не розум та й не працьовитість людини, а відданість режимові, або хоча б нерозуміння ситуації. А щодо використання інтелекту… Ну, що тобі сказати? В тридцяті роки вісімдесят відсотків усіх вищих чинів держави не мали навіть середньої освіти. На інтелект може обіпертись тільки інтелект.

— А тепер хіба краще? Замість того, щоб створити умови для творчої праці, нас вивозять на сільськогосподарські роботи чи прибирання вулиць.

— Ну, це вже залишкове явище. Тепер при владі всі з вищою освітою. Загроза в іншому: чим освіченіша людина, тим спроможніша вона розібратися в хитросплетіннях будь-якого суспільного вчення. Згадаєш мої слова: дуже скоро прокрустове ложе, в якому намагаються утримати нашу людність, розвалиться. А причиною буде приклад. На заході простому людові живеться без цього ложа на порядок краще від нас. Я знаю, про що кажу. Мені довелося побачити, як живуть люди в Сполучених Штатах — побував там у восьми містах, Німеччині, Індії, Греції, Італії, на Азорських островах. Ніде так паскудно не живеться, як у нас… Про це кажуть між собою і високі партійні бонзи. Раніше за це ставили до стінки, а тепер, бач… Правда, балачки не виходять за тісне коло втаємничених. Преса ж, як і раніше, жене мульку про переваги ладу. Назріває розв’язка. І вона станеться тоді, коли хтось із керівників партії насмілиться біле відверто назвати білим, а чорне — чорним.

— І як довго триватиме це замовчування, що король голий? — запитала Ольга.

Зорін не квапився відповідати. Тим часом уже двічі відхилялася фіранка біля одного з вікон, де вони стояли, і там з'являлася голова хлопчика років дванадцяти. На мить Зоріну здалося, що сталося якесь зміщення часу і то виглядав він, Андрій. В дитинстві він любив дивитись, як біля будинку зупинялися сяючі чорним лаком емки і як з них виходили чоловіки у військовому однострої. Висівши з машини, вони розправляли портупеї і гімнастерки, кидали погляд на вікна другого чи третього поверху, де були їхні помешкання, і тоді вже заходили в під’їзд.