Дві вершини Гороскопу - Савченко Віктор

Потрібно ж не більше п’яти. За яким принципом будемо доводити своє?..

Гнат Макарович, жорсткий у відстоюванні наукових поглядів, тут раптом пом’якшав. Впадало в око, що роль "мирового судді" в цій ситуації була йому не до вподоби.

Підвівся Ліньков.

— Єдиним критерієм авторства мусять бути публікації,— сказав він. — Нехай кожен подасть статті чи монографії, надруковані під своїм іменем або в співавторстві, де б висвітлювалась ідея…

— Ні, ну, так теж неправильно, — подав голос Шевельов. — Можна не видати на-гора ідеї, але все зробити для її втілення.

— Ну, тоді хоча б публікації по втіленню ідей, — сказав Ліньков.

Зорін знав, що в жодного з дніпропетровських колег не було друкованих робіт, які б надавали їм право на авторство.

— А чим підтверджене право Тарасєва на участь?.. — запитав Полуянський у Пєтухова.

Гнат Макарович замість відповіді витяг із шухляди брошуру і подав гостю з Дніпропетровська. То була праця, присвячена викидам породи; Зорін читав її. Прямого відношення до їхнього методу вона не мала. Але при бажанні її можна було б і пристібнути.

— Я можу її взяти для ознайомлення? — запитав Станіслав Антонович.

— Та, будь ласка, беріть… Можете залишити собі,— сказав Пєтухов. Поміркувавши мить, він звернувся до всіх — То як пропозиція Олександра Михайловича — проходить?

Люди, котрі обсіли по периметру великий двотумбовий стіл господаря кабінету, німували.

— Ну, що ж, — мовив Пєтухов, — нічого не залишається, як голосувати. Хто за?

Руки підняли Ліньков, Кузнєцов і Зорін. Пєтухов посміхнувся винувато і підняв руку також.

— Більшістю проходить пропозиція Лінькова. — В голосі Гната Макаровича було більше скепсису, аніж констатації.

…— Отак воно буває,— сказав Пєтухов, коли вони з Зоріним залишились у кабінеті самі. З його повного обличчя не сходила кисла посмішка. — Як ви гадаєте, ваші е-е… заявлятимуть право на авторство?

— Шевельов і Дегтяр навряд чи, а от Полуянський… Наш директор вважатиме, що ІГТМ обділено. Втім, поживемо — побачимо.

— У Полуянського стільки ж підстав претендувати на авторство, як і в Тарасєва. — Сказати таке Пєтухову, мабуть, було нелегко, бо він зітхнув.

— Авжеж. До того ж Полуянський, якщо й не вклав багато в метод, то принаймні не заважав. Ви, мабуть, не знаєте, що коли Тарасєв працював головним інженером "Донецькшахтобуду", він забороняв перевірку методу.

— Он як!

— Так. Бив на сполох, що, мовляв, це велика небезпека. А тепер…

— Тарасєв, здається, і в Комітеті заручився підтримкою, — зауважив Пєтухов.

Він давав зрозуміти, що міністерський чиновник — не його протеже.

У "Північній Пальмірі" Зорін затримався ще на тиждень, аби разом з Ліньковим та Пєтуховим довести до пуття заявку. А коли з'явився в Дніпропетровську, то знайшов у себе на столі лист, адресований у Комітет з винаходів та відкриттів, підписаний Потураєвим, в якому стояло також його ім'я як автора, котрий разом з дирекцією клопоче про включення до співавторів шостого — Полуянського. В листі йшлося, що він — Полуянський має не менше право на авторство, ніж Тарасєв. Зорін підписав того листа.

Затриманий рейс

1

Андрій Зорін не любив зими. Для нього ще з дитинства зима була пов’язана з важкою працею по очищенню від снігу вулиці, де його мама Олександра Семенівна працювала двірничкою, по підвезенню в кочегарку десятків, сотень візків з вугіллям, що ним його батько засипав ненажерливу пащу топки. Але цього разу зима збиралася відіграти в його житті аж надто погану роль. Через снігопад уже вдруге відкладали рейс літака "Дніпропетровськ — Москва". Дніпропетровський аеропорт не приймав і не давав дозволу на виліт. Вже кілька годин не долинало в напівпрозору залу пасажирів гуркоту з летовища.

Зорін сидів у кріслі на другому поверсі і крізь скляну стіну спостерігав, як спецмашини очищали від снігу злітну смугу. Його ТУ-134, що мав вилетіти о сьомій тридцять ранку, стояв присипаний шаром снігу поміж інших літаків. Годинник на стіні показував дев’яту. Отож до початку роботи секції по розгляду відкриттів у галузі гірничих наук при Президії Академії Наук СРСР залишалося рівно п’ять годин. Близько двох годин триває рейс, година йде на проїзд від Внуково до Москви, ще півгодини — на дорогу до Академії. Отож запас часу — півтори години. Вже через півтори години він змушений буде здати квиток та поїхати в інститут.

"Хай би пощез сніг, хай би пощезла зима — думав з відчаєм Зорін. — Це ж треба так вскочити! Дванадцять років ішов до цього моменту! Дванадцять років сподівань і зневіри, знову сподівань і знову зневіри. І ось, коли вирішується доля відкриття, коли надано можливість самому вже відстояти ідею, якась невидима сила перетнула шлях…"

Тим часом у переповненому залі панував спокій. На лицях пасажирів угадувалась сумирність, і це вплинуло на Зоріна заспокійливо. Хтось голосом Абрамова казав йому:

"Чого ти переживаєш? Не сьогодні, так іншим разом. Маховик уже запущено".

"Досить статися на якійсь із шахт, де працює метод, нещастю, як той маховик зупиниться назавжди, — відказав він подумки голосу. — А таке можливе через елементарне порушення правил техніки безпеки. Всюди знайдуться охочі списати свою безвідповідальність на іншого".

Такий випадок у житті Зоріна вже був. І він мало сам не став причетним до несправедливості. На одній із шахт при викиді загинуло четверо. Центральна комісія з викидів призначила його — Зоріна головою експертної групи по цьому випадку. Грішили на науковий метод. Падіння пластів у цій шахті було шістдесят градусів. Щоб добратись до порожнини викиду, довелося чіплятися за канат. Підпорки в лаві були вибиті, вентиляцію порушено. Він знав той науковий метод, знав людей, які його розробили, і усвідомлював моральну провину, яка на нього ляже в разі помилки. Задля об’єктивності він мусив був побувати на місці нещастя та добре його оглянути.

Коли він уже був біля купи викинутого вугілля, якось дивно захиталися шпарини в порожнині викиду, затремтів промінь світильника. Зорін відчув легке запаморочення, як після шампанського з коньяком, приємне таке відчуття, яке буває, коли людина починає засинати…

Коли ж він розплющив очі, то побачив над собою професора Ніколіна, котрий намагався підключити його до саморятівника і котрий доти підстраховував нагорі вибою.

Як потім з’ясувалося, Зорін отруївся метаном, знепритомнів і впав на купу вугілля.

А вже по тому, на засіданні комісії, заступник міністра вугільної промисловості довго умовляв його засвідчити, що у всьому винен метод прогнозу… І хоч через непоступливість його відсторонили від участі в комісії, проте висновки було прийнято такі: у трагедії винні самі шахтарі, котрі порушили технологію. Це сталося 1980 року. А той науковий метод успішно працює й дотепер.

— Увага! Громадяни пасажири… — гримнуло з динаміка.

Оголошували, що прибув літак з Кишинева. Про інше — ні слова.

"Це вже добра ознака", — подумав Зорін, спостерігши, як на зміну великим лапатим сніжинкам, що досі осідали поволі, немов парашутисти, прийшла дрібна пороша.

Погода, з усього видно, мінялась. Невдовзі долинуло гудіння, а по миті в кінці злітної смуги з’явився літак; він, здавалося, виринув з якогось іншого виміру, бо в повітрі його доти не було видно. За ним бурунився шлейф віхоли, який із зниженням швидкості танув.

"Якщо я не потраплю сьогодні на секцію, це буде дивовижна несправедливість", — уже в котре подумав Зорін.

Як людина, яка все життя тільки те й робила, що шукала зв’язок між наслідком і причиною, між прикметою і суттю, він і тут спробував знайти пояснення невезінню. Подумки прокрутив у пам’яті всі прикрі, скоєні ним вчинки. Були такі… За деякі з них йому ставало незатишно щораз, як він про них згадував. Так міркуючи, Зорін несамохіть визнав існування Вищої Сили, котра пильно стежить, аби жоден учинок людини, добрий чи лихий, не проминув упасти на відповідну шальку терезів. А вже коли якась із шальок різко піде вниз — настане момент відповідати.

"Ну, не було, не було в мене нічого такого, що накликало б таке покарання!"

"Не було? — озвався голос Абрамова. — А оті хлопці — геологи, чий метод прогнозу ти зарубав на вченій раді?"

"Та вони дали собі раду, ті хлопці…"

"Дали, але гріх на тобі зостався. Ти тоді забув, як по тобі колись топтались".

"Каюсь. Але слід урахувати й те, що впродовж усього життя через поневіряння, постійне ризикування здоров'ям і життям, ціною відмови від особистого щастя я йшов, карабкався, повз на череві до цього відкриття. І ось, коли залишилося тільки поставити крапку…"

Коли Зорін, бувало, казав про свої поневіряння дружині — Валентині Борисівні, кандидату технічних наук, вона йому на те відповідала:

— Ти завжди робив те, що хотів робити. Отож невідомо, чого в твоїх діях більше — ентузіазму чи егоїзму. Он доньки фактично ростуть без батька.

Тим часом до літака з Кишинева, який зупинився біля споруди аеровокзалу, під’їхав трап. Майже одночасно пролунало оголошення про те, що починається посадка на рейс до Москви.

ТУ-134 набирав висоту поволі. Зорін сидів біля вікна; внизу, скільки ока, — біле снігове покривало. Тільки чорні клуби диму, що їх видихали велетенські димарі заводів, порушували білу одноманітність внизу. З висотою змінювався й тиск. Зорін заплющив очі і в нього з’явилося таке ж відчуття, яке бувало, коли кліть спускалася на все глибші і глибші горизонти — шипіння, а потім потріскування в вухах. Тільки там барабанні перетинки реагували на надмірний тиск, а тут — на його недостатність. Водночас серце почало часто-часто битись, як після доброї порції міцного чаю. За багато років він уже знав, що чиясь невидима рука ось-ось почне його заспокоювати. Але заспокоювати в дивний спосіб — обмежуватиме не частоту, а силу ударів, від чого серце стане схожим на зацьковане звірятко, що опинилось у пастці; та пастка дедалі стискатиметься, обмежуватиме рухи "звірятка", аж поки воно не заціпеніє.

Таке вже було. А наживав він собі цю хворобу впродовж півроку, коли перевіряв у небезпечних за викидами місцях свій метод. Власне, хвороба виникла, як наслідок внутрішньої боротьби між почуттям небезпеки (часто тваринним жахом) і волі, котра садила його на "ланцюг" біля вибою, що будь-якої миті міг вибухнути десятками тонн вугілля.