Поцілунок Елли Фіцджеральд - Лишега Олег

Її бурхливий голос чути аж сюди, вона звивається поміж кущів і тікає.. Як дивно — одна кинулась на Північ, друга на Південь.. Полтву наздогнали і осліпили.. Вона віддала свою вроду, свій голос Оперному театру.. А Зубра задихано втікає.. Піниться, рве береги і втікає.. Їй аби вирватися зі Львова.. Оцією долиною, а далі навмання полями — там, на волі, вона омиється снігами і все забудеться.. Каламутна, збезчещена, але зряча.. І я вірю, вона втече.. Мабуть, на цьому вододілі і кров наша трохи інакше тече.. Вуста тягнуться до Чорного моря, а очі до Північного.. Кров гарячково шукає виходу.. Єдино місяць трохи утішить вночі.. Місяць і близький сніг.. Я вже його чую ніздрями.. Отам унизу, де визирає вежа Корнякта, буде ще глибша долина, ущерть виповнена світлом, наче коштовна чаша, а вгорі ясний місяць.. хтось біля ясел заспіває: з далекого краю ми до вас прийшли, срібло, ладан, миро ми вам принесли.. З Високого Замку глибокими снігами сторожко зійде олень.. Промине заснулих мармурових левів під Пороховою вежою.. З Цитаделі поважно спуститься найстарший олень-трубач, за ним — слід-у-слід грайливі сарни, оленята.. За останнім нічним трамваєм поволі йдуть Підвальною на Руську.. Зачудовано розглядають струнку вежу.. Перед брамою на підмурку викладені дари: коник з сиру з далеких Брустурів, трохи снігу з Чорногори.. Золоті ранети з далеких Березова, Косова.. Павлові йони з Рунґурів, Тарасові — з Уторопів.. З їхніх райських садів.. Усе завмерло.. Ніде жодної душі.. Усі русини всередині Успенської церкви тісно поприлипали до вікон.. Лише світяться їхні великі сумні очі: хоч би не озвався дзвін Кирило.. Інакше стрепенуться леви.. а за ними Діана з її хортами..

Знову цієї ночі не було місяця.. Знов цілу ніч не спав.. І знов надвечір занесло до Сихівського лісу.. Бреду тими стежками у горах листя, поміж високих червоних дубів.. Але вони не старші за мене.. це я набагато старший за них.. Сьогодні отут, на стежці, раптом відчув, що цей ліс є велетенським входом у Львів.. Аж до верхів’їв цих дубів зі всіма хмарами.. Південна брама.. Отут якраз, на високому плато, звідси починається Розточчя, отут.. Усе, що попереду — вагається: куди йому податися — вперед чи назад? Але далі, туди в долину, де стрімко тікає Зубра, я вже не підходив.. Он там, ліворуч через гору — Сокільники, на південь — Зубра.. Мені подобалось, що ця велична брама не розчахнута навстіж до княжого Львова, що звідти не визирають вдалині Святий Юр чи Високий Замок.. Тому й подобалося, що оці дерева, похитуючись злегка на вітрі, творили легку заслону: Львів за цим параваном ставав на диво вільним і в той же час майже невидимим.. Ця брама робить його невловним у часі.. Я стояв між цих дубів, набагато молодших за мене.. Уже темніло.. Аж тепер, пізньої осені, перед самим снігом, я раптом помітив перед собою стовбур обчімханий, поколений ножами.. І той, і той, і той.. Вони всі обчухрані зісподу, від землі аж до вершка.. Наче темної ночі поміж них протискалося незчисленне чуже військо, усе на добірних конях, з тяжкими піками і палашами.. Але вони таки вистояли і не пустили: тільки глибокі незгоєні рани..

Кажуть, друїди вміли гадати на хмарах, на панцері черепахи, на течії річки, на птахові в небі.. І на деревах.. Таких, як ми з тобою.. Скільки має відійти.. Скільки відійшло.. Скільки підійшло до краю.. Отут, на корі.. Навіть на останньому листку.. Але я не можу увійти у цю браму.. Не можу увійти у браму часу.. Це вхід до нього.. Але й вихід.. Я чую тебе, чую твої запитання, але не відповідаю.. На кожен твій лист озивається тиша.. Але що глибше мовчу — може, більше додається до нашого часу? Чекаю на твою відповідь.. Я тут стою навпроти, за заслоною цих дубів і чекаю.. Кажи.. Ти хочеш прислухатися до місяця?.. Щось його немає вже другий день.. Кажи, я чекаю.. Неможливо увійти в браму часу.. Лише трохи осторонь.. Підійти крадькома.. Прислухатись оддалік..

Буває, хтось своїм відходом пробиває світло у найтемнішому часі.. Проламує мур.. Спалах Антонича.. Ти знаєш — аж тепер я побачив світло на другому березі.. Світло найбільшого пролому.. Бо для світла не існує ні брами, ні огорожі.. Увесь той ніби незавершений твір "На другому березі".. Ненаписані чи втрачені фрагменти — насправді лише тіні, відтінки на прекрасному архаїчному мармуровому торсі танцівниці.. Він прекрасний, з потемнілими плямами.. Це наче хтось звідти, з другого берега, прорік давньогрецькою мовою — усе, що він думав про цю велику ріку.. Іншою мовою, яку я не розумів, така вона була віддалена.. Але ось минув час і світло дійшло і осліпило: я відчув його вимову..

І можу тепер вимовляти інакше — вільно й легко.. Але як здалека мало йти те світло, щоб аж тепер, надвечір, відчути його.. Цього року святкують сторіччя Антонича.. Як смішно цей комічний актор Час надягає свою маску.. То вона зсунулась і бовтається на одній зав’язці, то глухо приросла до лиця, і не одірвеш вже її — як у Місяця.. Але ти.. ти ще давніший за Антонича.. На тебе впала тінь від нього.. Тінь снігу, ясного його омитого погляду..