Поцілунок Елли Фіцджеральд - Лишега Олег

Це ж тут, під цим асфальтом, кілька метрів успід тече Полтва.. І його рука впилася у її річище.. Майстерна павза.. І раптом він, розмахуючи руками, злітає у повітря і всіма барвами виграють орлині пера у зблисках вулкану.. Флейта землі і флейта неба.. Низькі, наче замкнуті, круглолиці індіянці, мабуть, студенти, десь з Перу.. Як точно він ухопився рукою за цей клапоть асфальту: якраз під ним була уся сила: магма підземної течії.. Ті люди, що зібралися довкола — чи розуміли, за що вхопився той вуличний танцюрист?

Не дивно, що я тоді увечері заблудився десь тут.. Якщо трохи пройти, то ліворуч, здається, мури Бригідок, я там сидів пару тижнів, пам’ятаєш?.. Але десь тут ближче, може, й на місці оцього театру, кажуть, жив Франц Ксавер Моцарт, син Амадея.. Тут, недалеко від Полтви, було вогко, у мряці стояв простий дім, хата.. її завалили десь на початку століття, вже нашого.. Кажуть, у нього були слабкі легені.. І звідси він виїхав вмирати у Баден-Бадені.. Моцарт junior..

Серед ночі прокинувся і ніяк не міг згадати імені афінянина, що позичив півня Сократові — а він нагадав перед смертю, щоб не забули повернути за нього борг.. Я лежав у темряві, мені стало страшно.. Останні проблиски того іншого, стрункого античного світу гаснуть у моїй голові.. А ще ніби він, Сократ, дуже втішався танцем.. Півень танцює й досі, але як вихилявся тоді Сократ?.. Здається, непогано вийшло у Сашка Чоботаря на вечірці у Миколи Кривенка в Києві — голий до пояса, волохатий фавн зі Сократячою головою, після кількох фугасів червоного вина.. Як давно це було.. Тепер він геть закинув скульптуру: його чутливі пальці замість вічної глини пестять соковиті грона винограду у себе на обійсті в Ромодані.. І більше про щось він і чути не хоче!..

Я вже навчився розрізняти у Львові руку Вітвера, і руку Шимзера: на вулиці Шевській, отій, що виходить на Ринок, між першими двома поверхами рельєфи Вітвера, а вище — Шимзера.. Видно відразу, що Вітвер більше тішився еллінами, а Шимзер горнувся до латинян: рука делікатна, тепла — і рука вправна, твереза.. Обоє наче й разом, на одній стіні, а приглянешся — один витанцьовує тобі назустріч, а інший — ховається у стіну, але ще якось невиразно імітує гармонію.. А між ними — сотні літ і глибока прірва.. Тепер фасад весь у риштуванні ось уже кілька років: малярі напевне постараються загладити різницю, стесати до мінімуму.. Теперішня рука любить усе яскраве, гладке, щоб усе було рівненько..

Твій потемнілий образ Спаса, той, що ти найперше перевіз зі своєї батьківщини — я бачив уже не на стіні, а просто на підлозі.. Галя бідкається, що потемнів лик і де-не-де злущився з дошки левкас, і що хоче знайти реставратора, хай підновить.. Якби моя воля, я легко закріпив би ґрунт і промив зверху — то й засвітиться знову і лик, і руки, і шати.. Часом мені здається, що найглибший шар був найкращий, а все решта — то вже пізні нашарування.. Ми знов переживаємо Реставрацію.. У палацах книжки в золоті, сріблі — у синюватих кринолінах витанцьовують мазурку, вальси на сліпучому паркеті.. усі в перуках, масках..

Бачу вирій душі, що його лише раз надивитись можна.. Так називався коротенький фільм твоєї пам’яті, ми з Дарою зняли кілька літ назад, ще коли вона була на Високому Замку.. Вирій душі.. І починався він з тихого, прозорого плеса річки Турянки на Підгір’ї, недалеко вона впадає у Свічу.. У плесі видно тіні дерев, хмари, небо.. Лягає ясний вербовий листок, витончений човник стернує у повільній течії.. Видніє кам’янисте дно, на ньому метнулася тінь риби.. Тепер уже бачимо зеленаву рибу, мабуть, головень з яскравими пірцями.. Риба в теплих осінніх зблисках завмерла.. Задумалась, чи не пора вже відходити на глибшу воду, у глибший сон?.. А потім тиха урочиста осінь кам’яних левів.. На Високому Замку багряні клени, увесь Львів у мареві, он там вежа Корнякта, а он там аж Святий Юр височіє.. Озвався дзвін Кирило.. Його грубий бас обвіває таке ж могутнє листя кленів.. Воно падає і падає.. Листя падає на твій театр, на Оперний.. Листя падає на мідні крилаті статуї — посередині Слава з пальмовою гілкою, ліворуч — Геній драми і комедії, праворуч — Геній музики.. Унизу голуби, люди біля входу до театру.. Між ними кружляє дівчина на величезному білому оґирі, вона ніби хоче верхи увійти до театру.. І всюди під ногами листя, листя.. Величні кленові і каштанові алеї символічно означують вологі, набряклі береги Полтви.. По них гасають фаетони, на конях кольорові китиці, дзвіночки, форейтори гарцюють в капелюхах, з довгими вусами.. Листя летить, падає на Полтву, засипає невидиму течію під асфальтом.. Виринають острівцями бронзовий Шевченко, мармурова Діва Марія, знов бронзова Муза, Міцкевич.. Неділя — коні розлітались берегами Полтви.. Уже ніяке авто їх не спинить, ані червоне світло.. Гучно ляскає батіг — лише вихор: вони і листя.. Голуби підлітають між листям, але недалеко.. Люди наче танцюють самі з собою поміж листям..

Якраз навпроти Жоржа, на другому боці, грають джаз.. Але то не вуличні музики — ближче можна розпізнати ветеранів львівського джазу — той колись грав у роксі — той у клубі міліції на танцях.. Але Віктора важко уявити між них: надто вони зів’ялі, зневірені: а хіба переграєш своїм кларнетом чи барабаном оце листя довкола?.. Ти, мабуть, знав не одного з них.. Ти кажеш, що тоді був чільним знавцем джазу у Львові.. Вони стараються грати свою музику, свій час.. Але, може, насправді відтворюють на свій лад повільну течію Полтви у себе під ногами?.. Ось вони стоять і грають, невидимо, у темних окулярах задивившись на блискучого Жоржа у промені останнього сонця: колись у пишні кришталеві двері публіка на руках заносила очманілого від квітів Ліста.. Але вони на цьому березі, а він був на іншому.. Десь тут Полтва повертала, робила коліно, і текла собі далі, до Північного моря.. Вони стояли наче на самому краєчку, їхні гостроносі мешти аж торкались води.. Полтва ось-ось могла вийти з берегів.. Вони чули її всією шкірою, навіть звідти, з-під асфальту.. Через те так часто уривався їхній барабан, а труба сурмила прощально, наче всіляко хотіла затримати Полтву, ніби заглядаючи у її сумну долю..

Десь минулого тижня увечері бачив Мануляка.. Він мінився, горів у вечірніх неонах, мерехтів, гаснув і знову спалахував у дзеркальних вітринах.. Так, Михайло як сорок і більше літ назад, купався у своїй вечірній річці.. Руки сплетені за спиною і поспішає, запізнюється на вечірній виступ у ресторані.. Але хоч руки й тісно сплетені за спиною, а все ж він у чорному лискучому фраці, на шиї смужка білої сорочки, метелик.. Там, за спиною, його сплетені пальці давно вже грають на віброфоні.. Але не просто ресторанні джазові стандарти, а все інші варіації, безконечні синкопи Ватрового диму.. Ти пам’ятаєш, як він починав?.. Гей по горі ватровій дим.. Він увесь вже був там, перестрибував з верха на верх.. І приїжджає душа самогубця на сивому конику диму.. Він вертів головою туди-сюди, наче постійно перебігав очима ноти, але нащо йому ноти: ясні блакитні очі, хіба ясніші були у Сяся Людкевича?.. Боже, він давно вже знав, він давно біг тою давньою утоптаною стежкою уздовж Полтви, що нею колись біг і Сясь, і Колесса, і Барвінський, тою стежкою із заплющеними очима, весь у своїй музиці, лише зрідка глипаючи на цей повитий мрякою Львів: хіба вам не чути, як за мною біжить вона, моя музика, я мушу їй пробивати своїм тілом невидиму стежку у цій мряці, сам, сам-один, як і колись, сто літ назад, пробивався молоденький Франц Ксавер син Моцарта.. Пробивався крізь тінь, що хмарою впала на нього.. Велика тінь батька.. Але є ще глибша тінь нашого часу.. Нас глибоко накрила тінь нашого часу.. Його очі ніби впізнали мене на вулиці, що вела десь до Високого Замку — і головою він ніби кивнув мені, так, наче він колись мене бачив, але не може згадати — так, хтось випадковий у мряці немузики, хто лише згущував хмару жорстокого часу..

Ти пригадуєш те лице Паунда з міцно стиснутими повіками?.. Я чомусь не бачив у твоїй пивниці тої знимки, як був останній раз на Погулянці.. То був ледь виразний, наче якась далека зоряна туманність, привид із заплющеними очима.. І якось давніше я подумав: отак, заплющившись, Паунд міг узяти перший акорд на кіфарі, як і Гомер чи інший рапсод.. Він наче прислухається до звуку і не чує нікого, крім своєї душі.. Такий його лик я бачив лише в тебе, давно, у той наш час.. І більше ніколи його не бачив.. І ось тепер, через десятки літ я тримаю в руках газету з його наче зовсім подібним фото: теж заплющені очі, скуйовджене поріділе волосся.. Але трохи придивившись я відчув, як разюче відрізняється це фото від твого.. Тут і дата внизу: 1958 рік.. Це нам було по 9 літ.. Вдома у Вільяма Карлоса Вільямса.. Щойно Езра з психіатричної клініки, після тринадцяти років ув’язнення.. Різкі глибокі тіні у рясних напружених зморшках: він раптом заплющився від нестерпного світла.. Позаду залізна клітка, прикутий до неї кайданами на страшній спеці.. Тепер він наче знов на кораблі.. Одісей, прив’язаний до щогли: вітер куйовдить сиве рідке волосся, бороду: міцно-міцно заплющившись у палючім сонці, він терпить спів сирен вже з іншого часу.. Нашого.. Сирени.. Чи поможе віск у вухах від завивання вже цього звіра, з лагідними кігтями і поглядом Медузи?..

Надходить зима.. Колись я не думав, є наді мною місяць чи немає.. Але тепер він володіє мною, може, не менше, ніж сонце.. Ось уже третю ніч немає місяця.. І я сам не свій.. Навіть кроки твої в цій темряві відлунюють інакше.. усі наші денні балачки кінчаються уночі наодинці з місяцем.. Немає його — і вдень темно.. по-маленьку я звернув з Червоної Калини і опинився у Сихівському лісі.. Високі червоні дуби, клени, рідко — дикі черешні.. Усі вже давно приготувалися до зими.. Стежки притрушені опалим листям.. Але можна йти навмання, тут я вже бував — завжди вийдеш на край лісу, звідки видніється Львів.. Він усюди — на лісовій стежці і в зграї сизих дроздів у небі.. Попереду, позаду.. Рясне листя ледь притрусило покинуті людські кубла: там хтось не допив, там щось вирізано на корі..

Річка Зубра тікає зі Львова.. Я нарешті бачу її за останніми стовбурами — внизу, у досі зеленій долині..