Поцілунок Елли Фіцджеральд - Лишега Олег

А з Майорівки найкоротша дорога до тебе на Погулянку була через ліс.. Оту лісову дорогу я мав би запам’ятати найкраще.. Вона єдина вела до таємниці.. Але пам’ятаю тільки, що в сутінках там рясно блимали світлячки, і то був таки справжній грабовий ліс, дикий.. І між грабів наче ховалась єдина хатка, здається, гостроверха, темна і давня — чи не ще австрійська лісничівка.. А вже нижче знову граби, і стежкою сходилось аж на Погулянку.. А там було якесь свято, здається, вже після Різдва.. Січень, ми з Марією несемо тобі подарунок — чи то були квіти, що вона несла?.. Там унизу, на першому поверсі, уздовж — святковий стіл, за вікнами повно снігу, мороз, люди вже сидять, і там Віктор співає тобі свою "Панну Інну".. А тоді Чорновіл каже Литвину: ну, Миколо, то діти — а тепер ти.. І він, здається, співав "Чорна рілля ізорана".. Ти був у білій сорочці, і всі ми може вперше почули "Відшукування причетного".. І знов за північ верталися тим лісом, але вже крутішою стежкою, навпростець.. Марія тоді здається, ще не знала, хто ховається під займенником "вона" у найтемніших Шекспірових сонетах — то вже буде набагато пізніше — а тоді вночі її щоки горіли від снігу, ми десь провалювались.. Глибокий сніг.. Пригадую, була вона в довгій темній шубі, і тої ночі у якійсь тонкій шалі з довгими френзлями.. Може, якась дорога шалінова хустка — і вона чіплялася за густі грабові галузки.. То вже трохи пізніше вона раптом зведе мене з Любартом Ліщинським — і вже нікого не бачитиме крім нього.. А хіба могло бути інакше?.. Дивитися на його величезні очі, якісь литовсько-вірменські безконечні руки, як він літав на "Весіллі" Виспянського у Польському театрі.. Мабуть, не було такої родимки на дівочому тілі, яку б він відчував ліпше, аніж найменший закуток чи камінець на Ринку у Львові..

Не дивно, що я не все пригадую: тридцять три роки я обминав Львів з Києва до рідної Тисмениці: лише з вікна вигляну на вокзалі під шкляним куполом: щось наче світиться отам, якесь ніби знайоме місто? — ага, ще кілька годин і вже вдома.. Отам за вікном — тобі приснилося — немає ніякого Високого замку, ніякого Юра, може, воно колись там і було, але не тепер — ніякої Погулянки, ні Медової Печери — там за вікном марево — дерева й горби, так, горби, може, і дерева, і кущі, але міста за ними — ні, немає — я там ніколи не був, може, приснилось? — чому поїзд так довго стоїть — мені треба далі: Ходорів, Бурштин, Галич, далі Дністер, і аж там Тисмениця — одна з тих найтихіших погаслих давніх столиць — і ти вже вдома..

Я боявся його.. Я став боятися його людей.. У центрі, як це ставалося у страшних переказах, запався під землю університет.. Лише далеким тужним завиванням у верхів’ях буків згадувався Стрийський парк, різьблений павільйон над озером, плакучі верби.. Але це все як відлуння, відбитки на воді, брижі: білі водяні лілії.. Невідомо, я забув дорогу — може, туди веде вулиця Франка?. Я боявся й близько підходити до Цитаделі: там десь, під горою Вороновських, колись світилася бібліотека?.. Хоч, правда, якось минулого року під вечір, була, здається, субота — я таки наважився нарешті увійти під високу колонаду: там усередині тьмяно блимала гасова лампа, і було дуже тихо: мені назустріч підвівся поважний сивий чоловік і запитав, чого я тут хочу?.. Він був десь мого віку.. Хто може щось бажати уже в такому віці.. Я відповів, що нічого, хочу лише запитатися, чи могли б вони записати мене?.. У мене є все: і паспорт, і фото, і навіть гроші.. А у вас є диплом?.. Ні, кажу, немає.. Тоді не можна.. Але це було так давно.. Я міг його сто разів загубити, зрештою, міг втопити у Полтві.. Він стояв і дивився, високий, в золочених окулярах нічний сторож: за ним довгий напівтемний коридор.. Мармур, бронза, античні боги..

Я ніяк не можу згадати богині з луком і вигнутими хортами.. Та, що не йде — летить! у туніці й сандалях, у серці Львова?.. Висока, тонка, дуже висока, з тугою зачіскою на невеликій голові?.. О, згадав, Артеміда.. Але Ігор Виногородський, "Капітан", сказав інакше, не давньогрецьке, а інакше: ми десь сиділи у Києві — чи в нього, чи в когось у гостях, і пили вино.. і раптом Ігор каже: Наталю, у вас ноги, як у Діани.. Він був вилитий Іоан Хреститель, коли йшов з полотняною торбою через плече своїм Хрещатиком: пряма, аж надто пряма постава, сплутане кучеряве волосся на плечах, блакитні очі, тонкий профіль.. Тоді він різав овальні рамці для фотографій з червоного дерева.. Усе простим ножем.. І ще випалював свою кераміку просто у вогнищі над Дніпром.. Він міг цілий вечір напам’ять читати Мандельштама.. Усе міг.. Він згорів так само десь у той рік, у тому самому вогні.. Наталю, у вас ноги, як у Діани..

Ліля Попович, які в неї були очі.. Вона дивилася ними, але не на тебе, а великими ясними очима кудись далеко, недосяжно.. Хоч я чув, що тоді якраз вмирала за одним студентом з інфізу, легкоатлетом, бігуном.. Мабуть, і в нього щось було еллінське, бо вона таки справді була вся з мармуру, той легкий рум’янець на личку, неземний погляд.. Невідомо що промовляли ті уста, може, за одне її слово могла б знов спалахнути троянська війна, але ж вона була так близько — сиділа за однією довгою, потемнілою дубовою лавкою в Університеті.. І навіть посміхалась!.. І бувало просто серед лекції, на неї раптово щось находило, по тілі бігли корчі — хтось відразу вибігав по воду, швидку допомогу.. І знов за якусь годину вона посміхається, здалеку вертається її голос.. І бліде, навіть не мармурове, а порцелянове тіло, розпанахане на грудях, мокре, злипле волосся, уся парта і підлога залиті водою, вона поволі розплющує очі.. Так бувало не раз, і я мав би пам’ятати.. Але якось вона питає: ти сьогодні збираєшся додому?.. Можна, я з тобою полечу до Франківська?.. Це не так і далеко зі Львова, але літаком якось і швидше, і цікавіше.. Сідаємо ми в той кукурудзяник, трохи пізніше вилетіли, бо хмари і сильний вітер.. Летимо.. Вище — там уже навіть сонце, в ілюмінаторі далеко внизу рання осінь, бабине літо.. десь там, у тінях від хмар промайнув довгий хвіст околиць Львова, далеко-далеко вже мріють чи то Ходорів чи Рогатин, сліпуче Бурштинське море.. Ліля сидить поруч, теж не відривається від вікна — літак трясе, пірнає у глибокі ями, тріщать крила.. Навіть якби щось і сказав, то все одно нічого не чуєш.. Літак якось сіпнувся і, здається, завмер.. У віконці величезний Дністер, усе, ми вдома..

І раптом Ліля рвучко повертається до мене, хапає мене за руку, тягне до себе.. І я бачу її очі, як бліднуть, розтікаються її зіниці, блідніють щоки, шия.. Вона вже вся дивиться впритул, але не бачить нікого.. Я кричу їй — Ліля, потерпи, ну хоч трошки, ми вже вдома! — дивись, вже сідаємо, вже Галич! Літак справді стрімко падав, і наче нікого немає довкола: ті решта пасажирів, кожен десь далеко, ніхто не чує, не бачить.. Пірнув уже над Бистрицею, повертає праворуч.. Вона обняла мене, вчепилася руками, очі заплющені, лише глибоко хапає повітря.. Так хапає, ніби хоче нараз спинити літак.. А він уже робить коло над Хриплином, Крихівці, далі Марківці.. Я бачив навіть той ліс під Марківцями, де ходив на гриби. Ось наші стави, велике дзеркало.. Лілю, він уже сідає, вже сідає!.. Але він чомусь ніяк не сяде, знов заходить, сідає..

Відтоді я бачив її лише, може, раз, у Франківську, там вона вийшла заміж.. Ми трохи постояли на вулиці, вона така ж гарна.. Але зіниці були, мені здалося, не того ясного, небесного відтінку, вже не недосяжні, а наче потемніли, згускли, а може, тоді вона якраз пильно вглядалася в мої очі..

Здається, тоді ж відкрили пам’ятник Франкові. Він сумно дивиться на університет.. Зайдеш усередину — як в Оперному: з усіх боків золочені балюстради витанцьовують, запрошують тебе вгору, на сьоме небо.. Я казав уже: той мій університет давно запався в землю.. Вже я вас не побачу, фаянсові витягнуті пісюари, біло-молочні, тонкі, напівпрозорі, з мосянжними краниками.. Зісподу пожовкли, наче старі зуби у лева.. Потемніли, аж наче мохом поросли.. коли заходив туди — усюди чисто і ясно, як в операційній: ще австрійський кахель відлунює твої кроки, на стелі бігають світляні зайці, там ти чувся людиною.. Таке враження, мовби щойно перед тобою звідси вийшов сам Франц Йосиф, брязнув острогою..

Після повернення з Ірландії ми з Дарою шукали сліди кельтів тут, у Львові.. Хтось нам підказав, що там в університеті, на істфаці в музеї, лежать кістки якогось великого кельта з кургану десь під Самбором: там було їхнє ціле місто.. Сидимо, чекаємо, поки нам відкриють той музей.. У тісному коридорчику, крім нас двох, нікого, лише в кутку якийсь студентик щось зубрить чи просто куняє над книжкою.. якийсь нещасний, захарчований невдаха.. А потім він якось щез, наче вислизнув.. Аж нема й нашої відеокамери.. А в ній була майже ціла касета з Ірландією: і буковий ліс в Кулі, де прогулювався Вільям Батлер Єйтс до озера, де він якось побачив, як з неба опустились на води п’ятдесят дев’ять лебедів.. ні, він одразу побачив їх у тихому дзеркалі жовтня, а вже потім вони кружляли над ним.. Ми вже думали всяко — бо Єйтс знався на магії — то, може, нам така кара, може, занадто близько підійшли?.. А ми справді довго гуляли тінистим парком, так, наче лише він і леді Ґрегорі, і більше жодної душі, лише оддалік оповите плющем погруддя Мецената з потемнілого мармуру.. Але потім я собі подумав: ні, Єйтс не міг піти на таке: хто ми для нього, звідти — з тихих осінніх небес?.. Ні, це міг бути останній відчайдушний стрибок старого лева.. Ніяк не помститься ще з того часу.. Той час.. Усе що відстоялось, уся його паща з пожовклими іклами.. Причаївся й вислідив.. І вкусив таки наостанок..

Тут моровиця вже довгий тиждень.. Може, знов повернулася іспанка, від якої не стало Аполлінера.. Колись, років п’ятнадцять тому, у київській електричці худий чоловік з біблійним лицем, у плащі, проповідував настійку каштанів од усяких недуг, але найперше — від морової іспанки.. Але тоді мало хто його слухав: він педантично переходив з вагона у вагон — на початку вагона, посередині, і в кінці, так, щоб усі чули.. Тихим спокійним голосом: так і так, берете стільки-то каштанів, миєте, сушите, товчете на порошок..