Спогади про неокласиків - Клен Юрій

).

... "Среди упорной борьбы и труда"... співає патефон. Я закінчую листа.

Осенняя любовь

Когда в листве сырой и ржавой Рябины заалеет гроздь, — Когда палач рукой костлявой Вобьет в ладонь последний гвоздь, —

Когда над рябью рек свинцовой, В сырой и серой высоте, Пред ликом родины суровой Я закачаюсь на кресте, —

Тогда — просторно и далеко

Смотрю сквозь кровь предсмертных слез,

И вижу: по реке широкой

Ко мне плывет в челне Христос.

В глазах такие же надежды, И то же рубище на нем. И жалко смотрит из одежды Ладонь, пробитая гвоздем.

Христос! Родной простор печален! Изнемогаю на кресте! И челн твой —■ будет ли причален К моей распятой высоте?

27.111. 37.

Я так стужився за вами! Здається, ціла вічність проминула відтоді, як бачив вас у півтемному тамбурі лукіянівської в'язниці. Любі, любі, ви й не знали тоді, що швидко не побачите мене... Спазми в горлі... Не можу писати... Сьогодні напишу заяву про помилування на ім'я т. Сталіна.

12.IV. 37.

Мені часто сниться, що я з вами. Нещодавно мені снилося, що я був у Тростянчику й плакав, знаючи, що мушу покинути його. Ну, що ж? "Сан е лажа", як співається в сербській пісні, а дійсність зовсім інша.

18.IV. 37.

Вночі бувають приморозки, а вдень так п-рипікає сонце, що сніг починає танути, і валянки пропускають воду. Через те я починаю застуджуватися.

24.IV. 37.

Не забувайте час од часу надсилати мені свої знімки. Добре, якби ви зфотографувались у вашій же кімнаті, щоб я міг пізнати знайомі речі, вікна, двері...

30.IV.37.

Тепер працюю в лісі. Робота від 7 ранку до 4 попівдні. Заготовлювання дрів. У лісі ще багато снігу. Сонце світить так, що очі болять. У мене вже три дні сльозяться очі, хоч і надягаю темні окуляри. Це від того, що один день працював без окулярів.

6.У. 37.

Сьогодні роздано 100 листів, але я не дістав жадного... Сьогодні я працював у лісі до 3 години дня. День був чудовий. Сонце так пригрівало, що я змушений був пиляти модрини без тілогрійки — в одній ґімнастьорці. Тільки валянки у мене низькі: провалишся у рихлому снігу, і в валянки попадає сніг. Я обмотую коліна, закриваю щілини, та це мало помагає. Коли валянки зовсім промокнуть, я йду до багаття сушитися. Ми працюємо вздовж річки. Береги її стрімкі і скелясті... За берегами по один і другий бік височіють сопки, покриті снігом і модринами. Дуже мальовнича місцевість! Природа прокидається. Верба низькорс ла вже покрилась пухнастими, м'якими бруньками. На пол. ках, де розтанув сніг, зеленіють і червоніють листя брусниц*. Я сьогодні знайшов 4 ягідки! Які солодкі! Єурундук (звірик з су-слика завбільшки з рудавою шерстю і чорною смужкою на спині) вже бігає по снігу. Я бачив ведмежі сліди. Природа скрізь гарна. Вона, як мати, мене пестить і втішає. Я люблю природу.

12—18.У. 37.

Працюючи в лісі (17.У), я побачив метелика. В лісі ще глибо-

кий сніг. Тільки на пригорбках розтанув він, де багато солодких

ягід минулорічної брусниці та клюкви. І так дивно було бачити

тріпотливі крильця метелика, що літав над білим покровом сні-

гу. Образ цієї комахи переніс мене в Київ, у Пролетарський Сад,

де так часто я бував і сам, і з вами, і де давно вже блищать мо-

лодим, свіжим і ще липким листям стрункі тополі і круглогруді

каштани. Яка саме тепер гарна димчаста далечінь розлитого

Дніпра!.. Востаннє я бачив Дніпро ввечорі 16 квітня 1936 року,

але тоді він був олив'яний:, похмурий, непривітний, як і моя дум-

ка. Таким він мені тепер не уявляється. Я бачу його в ореолі зо-

лотого, осяйного дня, рівного якому нема в цілому світі. Вигрі-

ваючись під скупим колимським сонцем, я згадую рідне, ласкаве,

київське сонце. і

24.У. 37.

Дістав од вас листа від 20 — 31 березня. Це перший лист, що, розбивши охотські льоди, сповістив, мене про ваше життя. Що було перед тим, невідомо, бо нема ні одного листа, висланого з Києва зимою. Але й в цьому, одержаному 19 травня листі стільки горя й печалі, що я сп'янів від них, як у ті дні, коли я вперше опинився на Лукіянівці (5-20 вересня І935)...

І знов обвугленими сірниками

на сірих мурах сірї дні значу,

і без кінця топчу тюремний камінь,

і туги напиваюсь досхочу.

Напившись, запрягаю коні в шори

і доганяю молоді літа,

лечу в далекі голубі простори,

де розцвітала юність золота.

— Вернітеся, — благаю, — хоч у гості!

—■ Не вернемось, — гукнули з далені.

Я на калиновім заплакав мості...

І знов побачив мури ці сумні,

І клаптик неба, розп'ятий, на ґратах,

і нездрімане око у вовчку...

Ні, ні, на вороних уже не грати:

я в кам'янім, у кам'янім мішку.

Більш за все мене турбує здоров'я Оксаночки... Ти пишеш, що вона має погане живлення. У мене розривається серце, що я не можу допомогти вам... Ті два місяці, що я працював як педагог, жадного заробітку мені не дали. В ощадній касі у мене щось із 280 карб. З них я лишу собі 80 к., а 200 к. відішлю вам, бо нащо мені гроші? Пайок мій коштує 38 к., а більш нема чого купувати. Крім того, я піду в забой, де при напруженій праці, може, щось і зароблю. Правда, на "Партизані" я теж працював у забої, але, не дивлячись на всі мої старання, норми виробити не міг, а не виробити норми — це значить нічого майже не заробити: заробіток починається саме по "виконанні стовідсоткової норми. Я хочу хоч дещо вам послати, бо знати, що ви бідуєте, що донечка моя від недоїдання хоріє, і не помагати вам — це мука, ні з чим незрівняна. 6 — 12.VI. 37.

Вчора, повернувшися з праці, дістав від вас 2 листи... Я читав листи, і сльози (не радости, не печалі, а скоріш полегші) лилися рясним струменем. Горе, що накопичилось у серці за стільки днів і безсонних ночей, вилилося в цих сльозах. По кількох гарячих днях (температура підносилась до 40 ст.) знов похолоді-шало. Сьогодні, 12 червня, йде сніжок, і сопки знов побілішали. Розуміється, це не надовго, бо літо тут взагалі гаряче.

Цро пачку 686 писав вам уже не раз. Я цеї пачки не дістав. На "Партизані", куди вона була заадресована, її дістав за фальшивим, підробленим дорученням хтось інший.

18 — 24.VI. 37.

Сьогодні, 24 червня, я ці гроші надіслав вам телеграфом. З них 150 к. це ті, що ви їх мені минулого року послали, а 50 к. зароблені.

14.УІІ. 37.

Я тобі вже писав, що на лиці в мене появились фурункули. Спочатку один, потім ще три, а пізніш ще один... Через оті чір'я я майже місяць не голився, заріс бородою, наполовину сивою, і став схожий на діда.

6.ІХ. 37.

Починаючи з квітня, працюю знов фізично: до 27 травня в лісі, а до останнього дня в забої. Як виглядаю? За літо дуже схуд, досивів, постарішав. Так кажуть мені товариші, та й сам я бачу, дивлячись у дзеркальце/що його має мій сусід у бараці. А взимку, коли я був на педагогічній праці, виглядав непогано... Подушка в мене є, але набита травою. За зиму вона стерлася на порох, а тому я хочу її викинути й замінити стружками, якими набито мій матрац. Не дуже м'яко спати на стружках, але по роботі швидко засипаєш і не почуваєш, чи тверде, чи м'яке у тебе ложе.

11.ІХ. 37.

... У мене на правій руці появився фурункул, рука розпухла, і працювати нею не можна, розуміється. Сьогодні, 11 вересня, я теж звільнений від роботи і тому користаюся з вільного часу, щоб закінчити листа. Правда, від писання трохи болить рука, та терпіти ще можу... Я. вихожу "на вулицю" (надвір) у півхутрянику і валянках, що їх передала мені у тюрму Вітуся і що їх я зміг довезти (і донести) до Неріги... Подав у комісію... при ЦИК заяву про помилування... Надіюся, як надіються багато людей...

Ще ти пишеш, Нінусю, .що ми заживемо знову "по-доброму". Невже те особисто наше життя, яким ми жили до 1935 року, було недобре? А я те життя все вважаю за добре і приймаю, і люблю, і люблю з помилками і хибами. Радо вірю, що страждання оновить і очистить наші душі, що ми станемо ліпшими і вищими, —• але не можу не любити наше минуле життя: Тростянчик, і Кам'янець, і Київ, усі вони по-своєму прекрасні, і про це навіть слід написати віршами або прозою.

Ось уже 2 місяці, ще ви в Белебеї, але листів білібейських я ще не дістав.

18.ІХ. 37.

Не дістав досі від вас ні одного листа, хоча вже понад 2 місяці, як ви переїхали в Белебей. Звичайно листи з Києва доходили за ІУа місяці. Три дні тому дістав листа від Тіни, де вона пише про ваш від'їзд. Ніяк подробиць про виїзд нема. Сказано лише, що майже все ліквідовано, за винятком моєї бібліотеки.

6.Х. 37.

У нас уже зима. Сніг випав 28 вересня і, розуміється, вже не розтане. Вранці бувають морози до 25 — 35 ст. Погано тільки, що тепер сніг мокрий: прилипаючи до чобіт, він тане, всмоктується в шкіру, і через те ноги промокають. Я дуже це відчуваю, бо мої чоботи дуже погані, а товщу, щоб помастити, нема ніякого. Декілька разів мої ноги деревеніли від холоду, а по цьому я відчував ревматичний біль у руках та ногах. Ходжу тепер у бурках, що їх мені ще в Києві передала Вітуся: надягаю на них кальоші, обв'язую мішком і так рятую себе від мокроти. З 9-го вересня працюю в лісі. Рівняючи до минулої роботи, ця здається відпочинком.

18.ХІ. 37.

Цей лист буде останній у цьому році, бо поштове сполучення з континентом уривається аж до наступної навігації. Правда, ми— • нулого року писав ,я і взимку, та не бачу тепер сенсу у цьому: листи доходять рівно через півроку. Буду обмінюватися телеграмами — приблизно раз на місяць: частіше невільно.

Тепер я працюю в забої, та не на основній, а на підручній роботі, а саме топимо сніг, щоб поливати доріжки, якими вивозять добутий торф. Разом зо мною працює один земляк. Ми з ним набираємо снігу в 'сани-короб, підвозимо до казана, накидаємо в нього, а тоді пиляємо дрова і розпалюємо під казаном. Тепер морози доходять до 45 ст. ... Здоров'я ще не зруйновано, але всі кажуть, що я дуже постарівся за цей рік. Це тому, що я відростив бороду, а вона сива, — ось тому мені й кажуть усі: "діду". Крижі мені трохи болять. Я піднімав важкі відра і трохи повередив їх... Далі у мене потріскалися п'яти... Нарешті остання хороба—сверблячка по всьому тілі. Гадаю, що це на нервовому ґрунті. Перерва 4 місяці.

16.IV. 38.

Мої дорогі, мої ненаглядні, мої кохані, мої любі, не знаю, як ще вас назвати. Я так за вами тужу, так хотів би вас бачити, що важко й сказати і на папері віддати.

Сьогодні нарешті знайшов вільну хвилинку, щоб написати вам листа, а перед тим, повірте, ані хвилиночки не було часу.