Спогади про неокласиків - Клен Юрій
ЮРІЙ КЛЕН
СПОГАДИ ПРО НЕОКЛЯСИКІВ
Проект зі збереження
спадщини української еміграції
Був 1918 рік. Властиво, кінець його. Грудень. А, може, вже й січень 1919-го. Гетьманські війська вже покинули були Київ, ще обсаджений німцями. Я повернувся на Україну, маючи за собою 4 роки вигнання на Арханґельщині. Чотири роки відірваносте від культурного життя. Чотири роки серед сніжних полів, дрімливих лісів ялинових з білими літніми ночами і довгими зимовими, в яких тремтіли миготливі блиски північного сяйва.
Мене прийняв у своє лоно голодний Київ у стані господарського й громадського розвалу. Ідучи з Сінного Базару, я лицем до лиця зіткнувся з Борисом Якубським, старшим університетським колегою, який не пізнав мене в першу мить, коли я окликнув його,, а тоді враз схопив за руку й повів у свою хату на Сінному, де рядками стояли на полицях книжки його довго й старанно збираної бібліотеки.
У ті 4 роки моєї відсутности хата Якубського була місцем, де збиралися поети, які прочитували свої поезії, прислухаючись до авторитетного голосу досвідченого теоретика, дослідника вір-щу; Серед тих гостей бували Зеров (якого я тоді ще не знав), Филипович та інші. Отже, зародків напрямку, потім охрищеного "неоклясицизмом", треба, мабуть,, тут шукати. У поетів тих був звичай "ґутенбержити", цебто писати рукою свої збірки, які вони один одному дарували. Це робилося дуже чисто, старанно, без одної плямки. Найбільші майстрі у справі "ґутенберження" були Якубський і Зеров. Самотній кабінет ученого був затишним островом у галасливому морі літературних суперечок і течій, створюваних мінливим подувом політичного вихору.
Якубського Зеров схарактеризував був в одному з тих ранніх віршів під іменем Аристарха:
В столиці світовій, на торжищі ідей,
в (музеях, портиках і в затінку алей,
олександрійських муз нащадки і послідки,
вони роїлися, поети і піїтки.
Ловили темний крок літературних мод,
сплітали для владик вінки нікчемних од
і сперечалися — мирились і змагались.
І був один куток, де їх невтомний галас безсило замовкав: самотній кабінет, де мудрий Аристарх, філолог і естет, для нових поколінь, на глум зухваліш моді заглиблювався в текст Гомерових рапсодій.
Дуже влучно схоплено тут характеристичну рису невеликого гуртка вчених і поетів того часу: працювати, так мовити, "про запас", для тих, що колись оцінять ту працю і зрозуміють, а не для сучасного споживача тої макулятури, якої вимагав час.
Цей кабінет "Аристарха" зображений є і в одному російському вірші Мик. Зерова, де згадується господиня, пані Таранда, і натякаеться на строгі написи, де проситься не плюватина сходах:
Там Фет, и нежный Блок, и чинные "куранты" забвенье злых тревог и радость в сердце льют. И светел, и богат блистательный уют под покровительством предстательной Таранды. По строгим лестницам, где на пол не плюют, мы всходим медленно — Зелинские и Канты. Приносим "студные" в почтенных папках "канты", сложенные во тьме мечтательных кают.
Про звичай "ґутенбержити" і про те, як це робилося, свідчить ще один російський вірш Зерсява, присвячений Якутському:
Какая радость, вы поймете — нежданно светлый дар приять в чудесном, твердом переплете благоуханную тетрадь.
Нет места злому равнодушью, когда, в услуге щедр и бегл, всю ночь ножем и черной тушью над ней работал белый негр.
Мой долг, и в этом нет сомненья: камен ленивых истомя, на два богатых приношенья ответить скудными тремя.
Так вот примите книгу эту, мой эпиерийский главковерх,: ее дарит поэт поэту
и Гутенбергу Гутенберг.
В 1920 році, коли Рильський мріяв про "синю далечінь", про Шампань і "співучий Лянґедок", про венецькі води, мармур сходів і колон, про ажурові будинки, де кожний камінь є вічним слідом безсмертних літ, і протиставляв цьому бруд, самогон і непривабливу дійсність, Зеров написав свого жартівливого вірша, до якого взяв мотто з Тютчева:
"Блажен, кто посетил сей мир В его минуты роковые".
Як хочу я щасливих днів,
філістерства і супокою,
квіток, і страви, і огнів,
й візитного нового строю .
Оскома в мене (je m'en fiche)
від многомовних цих афіш,
червоних зір і жовтих краґів,
від реформаторів і магів.
Блажен, хто рокові часи не відчував на власній шкурі, хто бачив явища понурі в аспекті втіхи і краси, —• знав революцію з фасаду, не відав трусу, ані гладу.
Восени 1920 року приїхав Микола Сімашкевич, директор соціял-економічного технікуму і трудшколи в Баришівці, до Києва набирати вчителів. Умови були привабливі. В той час Київ був без палива, води й електрики. Рубали дерева в Кадетському гаю і котили їх додому (для цього в кожний кінець колоди вбивалося по цвяху, до якого прив'язувано мотузку), воду носили з криниць поза містом, а вночі палили каганця. Чорнило в хаті замерзало. Базари були порожні.
Тогочасне київське життя відбилося потім у мене в наступному уривку в поемі "Попіл імперій":
Ночами стій в черзі по хліб.
У місті не тече вода по трубах,
не мився ти вже десять діб,
і не тріщать дрова в холодних трубах.
Будь сам собі кравець і швець.
! Нема електрики — здобудеш лою:
Маленький світить каганець у неопаленім твоїм покої. Попробуй вірша настрочить чорнилом, що в чорнильниці замерзло, і тнів у нього перелить. На шмаття душу біс тобі розтерзав. Щодня міняєш на харчі десь на Євбазі рушники й обруси. Коли ж подзвонять уночі, то сподівайся — щонайменше — трусу.
До того треба додати, що платня вчителям не сплачувалася, а Баришівка натомість пропонувала "пайок": кілька пудів борошна, пшоно й сало замість проблематичних грошей; дровами забезпечувалося і школу, і вчителів, які гуртом разом з учнями йшли рубати ліс; замість каганців були прекрасні старі гасові лямпи, такі знайомі нам з наших щасливих дитячих років. Був у місті клюб, де велика лямпа звисала зі стелі, і було тепло. Після Києва це був рай. Жили в Баришівці багаті, ще "не роз-куркулені" чинбарі, і на Великдень на столі у них були самогон, гуски, індики, шинки, крашанки. Про це столиця й мріяти не могла.
. До тої Баришівки потрапив я, а незабаром Сімашкевичеві вдалося залучити туди й Зерова. Я чомусь уявляв собі людину худорляву, високого росту, і був здивований, побачивши щось цілком протилежне: людину низького росту, в окулярах, з зіпсованими зубами.
Баришівське громадянство запропонувало нам читати в клюбі цикли лекцій з української історії, літератури і культури. Зерову припав курс української літератури, і коли я почув першу його лекцію, то зрозумів, де ховається його великий талант. Він поривав за собою всю авдиторію: не тільки селян, але й нас, досвідчених "культурників". Пам'ятаю,.як після другої лекції, де він читав думу про трьох братів, я зворушено стискав йому руку, висловлюючи свій захват. Це був справжній чародій і маг, який змушував себе слухати. Мова його лилася, не спиняючись, образи квітли, часами вплітався в поважну доповідь жарт або анекдота. В дискусіях, в яких він потім виступав у Києві, він клав супротивників на обидві лопатки, — нічого не лишалося від них, ані пір'ячка.
Спільні поетичні інтереси швидко зблизили мене з Зеровим, і коли я приходив до нього, він мені читав українські, а часом російські чи польські вірші (пам'ятаю "На щитах Татр" Асника) або свої переклади з римських поетів. Не раз казав, що з Єсеніна не є путній поет, бо як, мовляв, можна в одному рядку давати такий одноманітний ямбічний ритм, як "Тіхо с кльонов льєтса лістьєв мєдь"! Або чи ж можна сказати "Увяданья золотом охва-чений", коли само напрошується "охваченим"? Я намагався довести оригінальність і яскравість досить ризикованого образу:
"і шепчет про кусти нєпрахадімих рощ, где пляшет,
