Хатина дядька Тома - Гаррієт Бічер-Стоу

подаю ковбаски, а там і коржики не забаряться.
– Мені казали прийти вечеряти додому,– відповів Джордж,– та я ж знаю, де буде смачніше, тітонько Хлоє.
– Ваша правда, голубе, ваша правда,– підтвердила тітонька Хлоя, накладаючи йому на тарілку коржиків, що аж пашіли жаром.–Ви ж добре знаєте, що стара тітка Хлоя відкладе для вас найкращий шматочок. Атож, це вже будьте певні!
З цими словами тітонька Хлоя жартівливо тицьнула його пальцем у бік і підтюпцем повернулася до сковорідки.
– А тепер–до пирога!– сказав Джордж, коли метушня біля сковорідки трохи вщухла, і націлився на ту ласу штуку великим ножем.
– Боронь боже, паничу Джордже! –злякано вигукнула тітонька Хлоя, хапаючи його за руку.– Хіба ж можна різати його таким ножиськом! Він же враз охляне, і пропаде вся краса. Осьде вам мій тонкий старенький ножичок, він у мене саме до цього й нагострений. Бачите, як легенько ріже – наче в пух заходить. А тепер їжте собі на здоров'ячко, кращого пирога ви ніде не скуштуєте.
– А То"? Лінкольн каже,– промовив Джордж із повним ротом,– що їхня Джінні краща куховарка, ніж ти.
– Ой, дайте мені спокій з тими Лінкольнами! – зневажливо відказала тітонька Хлоя,–Де вже їм братися до наших панів! Люди вони, звісно, поважні, одначе зовсім з іншого тіста зліплені. А що вже до панського поводження, то вони про те й гадки не мають. От порівняти хоч би містера Лінкольна з містером Шелбі. Сміх, та й годі! А місіс Лінкольн – чи ж вона може так вступити до кімнати, як моя пані? Так само гарно та гордовито? Та де тамі Отож і не нагадуйте мені краще про тих Лінкольнів! – І вона труснула головою з виглядом людини, що знає ціну своїм словам.
– Але ж ти сама не раз казала,– заперечив Джордж,– що Джінні дуже добра куховарка.
– Атож, казала,– погодилася тітонька Хлоя.– І тепер можу сказати. До простого, немудрящого куховарства Джінні й справді здатна. Вона може спекти непоганий хліб, наварити картоплі, а от щодо кукурудзяних коржиків –уже не те. Коржі в Джінні не хтозна які, хоч їсти їх можна. А коли сягнути трохи вище, то тут вона й зовсім немічна. От візьміть ви хоч би й ті ж таки пироги – вона їх, звісно, пече, але ж яка на них скоринка!.. А хіба вона вміє замісити справжнє тісто, таке пухке, щоб у роті тануло, наче воно з самого повітря зроблене? Пригадую, я була в них, коли міс Мері мала виходити заміж, і Джінні показала мені пироги, що напекла до весілля. Ми з Джінні добрі приятельки, ви ж знаєте, і я їй нічого тоді не сказала. Та повірте мені, паничу Джордже, якби я напекла таких пирогів, то цілісінький тиждень очей не стулила б із сорому. Зовсім були негодящі.
– А Джінні, певне, гадала, що вони дуже добрі? – спитав Джордж.
– Звісно, що гадала! Ще б пак! Тим то й вихвалялася ними так щиро. Отут, бачте, й уся розгадка – вона просто не тямить. Авжеж, там і господарі такі, що їм до всього байдуже. Де ж би їй щось тямити! В на й не винна аніскілечки. Ой паничу Джордже, ви й самі не знаєте, яке то щастя для вас мати таку родину!
Тітонька Хлоя зітхнула й розчулено звела очі до неба.
– Дарма, тітонько Хлоє, я добре знаю, яке то щастя їсти отакі пироги й пудинги,– озвався Джордж.–Ось ти поспитай Тома Лінкольна, як я пишаюся перед ним щоразу, коли його бачу.
Тітонька Хлоя відкинулась на стільці і зайшлася щирим добродушним реготом на таку дотепність молодого панича. Вона реготала так, що по її чорних лискучих щоках аж сльози потекли, і водночас жартівливо} ляскала й торсала Джорджа, примовляючи: "Ой, дай спокій!.. Та ви ж мене зі світу зведете!.. Ой лишенько!! Оце вже, певно, помру зо сміху."–і щораз дужче реготала, аж поки Джордж і справді уявив собі, ніби він хтозна який дотепник і що йому таки треба стерегтися, жартуючи "на всю губу".
– То ви казали про це Томові, еге? Ох, ця вже мені молодь! І пишалися перед ним нашими пирогами? Їй богу, паничу Джордже, ви хоч кого насмішите!
– Так,– підтвердив Джордж.– Я не раз йому казав: "Ти б подивився, Томе, на пироги тітки Хлої. Ото справді пироги!"
– Атож, шкода, що він їх не бачив,– мовила тітонька Хлоя, щиро вболіваючи душею за бідолашного Тома, що не звідав такої Благодаті.– А ви б коли небудь запросили його на обід, паничу Джордже, зробили б йому таку ласку. Недобре надто пишатися перед іншими тим щастям, що його дарує нам доля, ніколи про це не забувайте,– докинула вона, споважнівши на обличчі.
– Гаразд, я запрошу Тома якось на цьому тижні,– сказав Джордж.– А ти вже, тітонько Хлоє, постарайся як можеш. Нехай він подивується. От би нам так його нагодувати, щоб він потім тижнів зо два їсти не схотів!
– А чого ж, і нагодуємо,– весело відгукнулася тітонька Хлоя.– Ось побачите. Згадайте но, які в нас бувають обіди! Пам'ятаєте отой пиріг з курятиною, що я зготувала, коли до нас приїздив обідати генерал Нокс? Ми тоді з пані мало не посварилися. На господинь іноді щось таке находить, аж дивом дивуєшся. Тут тобі такий клопіт, така на тобі, сказати б, тяжка відповідальність, а вони крутяться під ногами й скрізь стромляють свого носа. От і наша пані того разу все загадувала мені робити то сяк, то так, аж урешті я не стерпіла та й кажу: "Люба моя пані, ви погляньте но на свої гарні білі рученята, на оці тендітні пальчики, винизані блискучими перснями,– вони ж мов ті лілеї, вмиті росою. А тепер погляньте на мої чорні зашкарублі ручиська. Тож чи не здається вам, що сама доля так судила: мені – пекти .пироги, а вам – приємно гаяти час у вітальні?" Отак мені надало, паничу Джордже!
– А що сказала на це мама?
– Що сказала?.. Ну, всміхнулась вона очима,– отими своїми великими гарнющими очима,– та й каже:"А знаєш, тітонько Хлоє, мабуть, твоя правда". І пішла собі до вітальні. їй було б стукнути мене по шиї за мою
зухвалість" та так уже й звикла, що господиня мені в кухні ні до чого.
– Еге ж, обід тоді вийшов знаменитий. Я пам'ятаю" всі так казали,– підтвердив Джордж.
– А правда ж? Та й сама я стояла того дня за дверима їдальні, сама бачила, як генерал аж тричі присував тарілку, щоб