Хатина дядька Тома - Гаррієт Бічер-Стоу

Хатина дядька Тома
Гаррієт Єлізабет Бічер-Стоу
Розділ І,
ЩО ЗНАЙОМИТЬ ЧИТАЧА З ОДНІЄЮ ДУЖЕ ЛЮДЯНОЮ ОСОБОЮ
Холодного лютневого надвечір'я у містечку П., що в штаті Кентуккі, в гарно умебльованій вітальні два джентльмени, присунувши свої стільці, завзято обговорювали якусь справу.
Задля зручності ми щойно сказали "два джентльмени". Та по правді, як доскіпливо глянути, один з них навряд чи підпадав під таке означення. То був приземкуватий, кремезний чолов'яга, з грубим простакуватим обличчям і тим самовдоволеним, пихатим виглядом, який виказує людину незнатного роду, що чимдуж пнеться в пани. Одягнений він був надміру претензійно: химерний строкатий жилет та голуба хустка в яскраву жовту цяточку, хвацько пов'язана на шиї пишним бантом, цілком личили всій його подобі. Незграбні ручиська чоловіка були винизані перснями, а важкий золотий ланцюжок годинника прикрашала ціла низка навдивовижу великих різноколірних брязкалець, що їх він у розпалі балачки раз по раз перебирав пальцями з неприхованою втіхою. Його мова не відповідала ніяким приписам граматики, і при кожній слушній нагоді він присмачував її такими висловами, що ми, хоч і як прагнемо всіляко пожвавити нашу розповідь, усе ж не зважимося їх навити.
Його співрозмовник, містер Шелбі, той в усьому здавався джентльменом, а оздоблення його будинку та й усі речі в кімнатах свідчили про те, що він людина заможна і навіть багата. Як ми вже згадували, обидва чоловіки були захоплені якоюсь важливою розмовою.
– У такий от спосіб я й закінчив би цю справу,– сказав містер Шелбі.
– Е ні, на такий торг я погодитись не можу... аж ніяк не можу, містере Шелбі,– озвався його співрозмовник, піднісши перед собою чарку з вином і розглядаючи її проти світла,
– Кажу ж вам, Гейлі, Том – не простий собі негр, і ці гроші дасть за нього кожен. Він надійний, чесний, здібний і порядкує всім моїм господарством чудово.
– Тобто чесний як на чорношкірого,– промовив Гейлі, наливаючи собі в чарку вина.
– Ні, по справжньому чесний. Том – добрий, надійний, тямущий і побожний чоловік. Я довіряю йому все своє майно – гроші, господарство, коней, дозволяю йому їздити по всій країні, і ще жодного разу не траплялося, щоб він мене підвів чи обдурив.
– Багато хто не вірить, що бувають побожні негри, Шелбі,– сказав Гейлі, підкріплюючи свої слова промовистим жестом.– А от я вірю. Сам мав одного такого, оце недавно, в останньому гурті, що одвіз в Орлеан. Було послухаєш, як він молиться, то й до церкви йти не треба, а що вже був слухняний та сумирний!.. Та й заробив я на ньому чималий гріш, бо купив його задешево в одного чоловіка, що мусив спродуватись, отож і дістав я шість сотень зиску. Авжеж, побожність у чорношкірому– дуже добра річ, коли це справжній товар, а не мана,
– Ну, в Тома цей товар щонайсправжніший, можете не сумніватися,– відказав містер Шелбі.– Ось, приміром, минулої осені послав я його самого до Цінціннаті в одній справі, і він мав привезти мені п'ятсот доларів. "Томе,– сказав я йому,– я тобі вірю, бо певен, що ти чоловік чесний і не підведеш мене". І звісно, він повернувся. Я ж таки знав, що він повернеться. А кажуть, деякі лихі люди намовляли його: "Томе, чого б тобі не дременути до Канади?"– "Ні, хазяїн мені довіряє, то я не можу".– Так мені розповідали згодом. Мушу сказати, жаль мені розлучатися з Томом. Та вже беріть його на покриття всього боргу – і край. Сподіваюсь, ви так і зробите, Гейлі, якщо маєте хоч трохи совісті.
– Совісті я маю саме стільки, скільки потрібно комерсантові,– таку собі, знаєте, дрібку, щоб було чим присягатися,– жартівливо відповів торговець.– Я, звісно, ладен і дечим поступитися, коли треба подружньому, але на таке пристати не можу... ніяк не можу.
Торговець промовисто зітхнув і знову налив собі вина.
– Ну гаразд, Гейлі, то яке ж буде ваше слово? –озвався містер Шелбі по хвилі ніякової мовчанки.
– А чи не знайдеться у вас на додачу до Тома
якесь хлопчисько чи дівча?
– Хм!.. Та наче нікого такого нема, щоб вільно обійтися без нього в господарстві. Сказати правду, лише скрутні обставини змушують мене продавати своїх людей. Не люблю я з ними розлучатися, повірте. В цю мить двері відчинились і на порозі з'явився
І маленький хлопчик квартерон2, років чотирьох п'яти. І Був він дуже гарний і привабливий на вигляд. Його кругле личко з ямочками на щоках облямовували м'які й лискучі, мов шовк, чорні кучері, а з під розкішних довгих вій яскріли великі чорні очі, вогнисті й лагідні водночас, що з цікавістю озирали кімнату. Веселеньке, червоне з жовтим картате платтячко, гарно й до міри пошите, ще дужче відтіняло його яскраву вроду, а кумедна самовпевненість у поводженні, хоч і прихована за дитячою соромливістю, говорила про те, що господар не обминає хлопчика своєю увагою та ласкою.
1 Канада була за тих часів англійською колонією, де не Існувало рабства.
2 Квартерон – мішанець мулата з білим.
– Гей, Джіме Галченя! – мовив містер Шелбі, а тоді свиснув і кивнув хлопчикові гроно родзинок,– Ану держи!
Малюк чимдуж скочив уперед і вхопив подачку. Господар засміявся.
– Іди но сюди, Джіме Галченя,–сказав він.
Хлопчик підійшов, і господар погладив його кучеряву голівку, а тоді поплескав підборіддя.
– А тепер, Джіме, покажи цьому панові, як ти вмієш співати й танцювати.
Хлопчик дзвінким і чистим голосом завів одну з тих диких та химерних пісень, що поширені серед негрів, супроводжуючи спів кумедними рухами рук, ніг і всього тіла.
– Браво! – вигукнув Гейлі, кидаючи йому півапельсина,
– Ну, а тепер, Джіме, покажи, як ходить дядечко Куджо, коли в нього ревматизм,– сказав господар.
Гнучке тільце хлопчика раптом немовби скоцюрбилось, на спині випнувся горб. Спираючись на господареву тростину, він зашкутильгав по кімнаті, скрививши обличчя й спльовуючи на всі боки, точнісінько як старий дідуган.
Обидва чоловіки зареготали.
– Бравої Знаменито! Оце то малий! – примовляв Гейлі.–цього пуцьверінка будуть люди, щоб я так жив... А знаєте що? – раптом сказав він, плеснувши містера Шелбі по плечу.– Докиньте мені ще малого, і хай буде по всьому... отак. Ну що, хіба це не по справедливості?
Об тій таки хвилі двері тихо відчинились, і до кімнати зайшла молода квартеронка, що виглядала років на двадцять п'ять.
Досить було перевести погляд з хлопчика на неї, щоб зрозуміти: то його мати. Ті самі глибочезні темні очі під довгими віями; ті самі пишні й шовковисті чорні кучері. Легкі рум'янці на її смаглявому обличчі враз проступили дужче, коли вона побачила незнайомого чоловіка, що пильно й зухвало розглядав її, не приховуючи свого захоплення. Сукня