Яблуня і зернятко - Бічуя Ніна
Звичайно, мусила розпочатись балачка, бо для чого ж іншого вони зайшли?
— Ви можете мені пояснити, навіщо він це зробив? — питає, повернувшись до "музею", Ксеня Бортяк; торкаючись ранки на лиці, під оком.— Яку злість на мені вимістив? На кого злість?
— Дай тому спокій,— радить їй актор-скептик, ак-тор-насмішник.— Подякуй щасливому випадкові, що ока не вибив. Забула, де працюєш? Дитячий театр, цим усе сказано!
— Що ти! — обурюється Ксеня.— Для дітей же — не для шибеників, не для злочинців! Ну, знайшовся один такий, я й хочу знати, чому, навіщо? Що я йому завинила?
— Ох, коли б тільки один! — не вгамовується скептик.
Він має докази: колись педагог, яка працювала в театрі ще до мене, зібрала цілу,колекцію з конфіскованих у дітей рогаток, вузеньких скляних трубочок, з яких добре стріляти пластиліновими кульками. Було чимало водяних пістолів, а ще також обгорток від цукерок, які дехто дуже спритно жбурляв з балкона вниз, у партер, на голови товаришів. Ксеня тільки рукою махнула на згадку про те, але ж біль од влучного пострілу Курницького не минув.
— Ксеню, а чом же ти його самого не запитала, нащо він так зробив? — подає голос юний художник Володя. Він сидить навпочіпки й пильно вдивляється у розстелений на підлозі великий аркуш ватману. Там якісь загадкові малюнки, креслення й різнокольорові акварельні плями. Хлопець вдивляється у ті плями, але водночас слухає, що говорять.
Повинна тобі сказати, Ромо, що таких фантазерів, як Володя, тільки зі свічкою вдень пошукати, йому ж доручено працювати над оформленням "музею", власне, над маленькою часточкою майбутнього "музею", а хлопець уже бачить, як гарно виглядав би новий театр, збудований за його проектом. Ось про Володю ти б не зважилася сказати, ніби він не за своє діло взявся, хоч знайшов те діло легко, просто, ніби зірвав з дерева достиглий плід. Отаке собі велике, гарне, рум'яне яблуко. Подобається тобі моє порівняння? Правда, це не тобі в докір, усе так і є: Володі театр здається розкішною, барвистою, дзеркальною кулею, де кожна грань висвічується, іскриться й палахкотить живими кольорами, так, наче та куля весь час обертається в снопі сонячного світла й сонце вділяє їй від своїх щедрот золота, червіні, й смарагдової зелені, і радості, і незбагненного тепла. Так, це все про той театр, котрий, на твою думку, не найкращий у світі. Володя знає його змалечку. Хлопець при тому театрі виріс. І театр для хлопця, як незгасна ватра, при якій можна обігріти мільйони рук і мільйони душ, і для нього найсвітліша мрія — стати театральним художником. Чи знаменитим? А чом би й ні? Чому б не хотіти зробитися уславленим, прославленим, знаменитим? Але він не заперечить, коли йому спершу запропонують роботу бутафора. Володя не просто дивиться на розквітлі в небі білі й рожеві хмарки й мріє про нездійсненне. Він утішається не тільки фантазіями, але й роботою. Коли закінчаться суперечки і актори, що сидять у "музеї", підуть на вечірню репетицію або ж на виставу, Володя залишиться на ніч у цій не надто, якщо сказати правду, затишній кімнаті, де над ранок вистигнуть батареї, стане самотньо й тихо. Залишиться на цілу ніч для того, щоб знову взятися до ескізів. Учора він показував один із варіантів головному художнику театру, а той, задумливо пом'явши в долоні свою кучеряву бороду, потицяв пальцем у креслення і, так само задумливо, й слова не мовлячи, поглянув на юного автора проекту. І той зрозумів правду без зайвих балачок. Він радіє, що надвечір сидять з ним у кімнаті актори, вони принесли смачних пиріжків з м'ясом і картоплею, усі їдять ці пиріжки і п'ють каву, від пиріжків мало що залишається, а розмова ніби щойно почалася. Я бачу, як Володя намагається проникнути в усі турботи й тривоги, зрозуміти й те, чому Курницький вистрілив з рогатки під час вистави.
— Я кажу: таке не вперше трапляється, так що ти, Ксеню, не бери того близько до серця й не думай, ніби стала героїнею,— жартує знову скептик.
— Але ж досі стріляли у фашистів, зрадників, у негідників і злих розбійників, а цей — у мого доброго й ласкавого Минька! — мало не плаче артистка. Вона сповнена до Курницького гнівом, жалощами й зацікавленістю водночас, вона ж просила його прийти на репетицію в Будинок учителя, там у Ксені Бортяк є школярі, з якими вона ставить веселі вистави: про Буратіно, Пеппі Довгу Панчоху та щасливого Омель-ка, котрому слугувала щука. Однак цієї миті артистка ніяк не може вибачити Курницькому його вчинку, бо йдеться їй не так про себе, як про Минька.
— Нащо приводити на виставу шестикласників? Вся справа в тому, що вони нічого не зрозуміли, їх треба ще казками й манною кашею годувати, а не розмовляти про серйозні речі.
Володя обурюється за шестикласників. Він і сам же не так давно був школярем, він у цьому товаристві наймолодший, і хоча страх— який лихий на Курницького, все ж пробує захистити шестикласників.
— Чому ви так на них? Може, ви просто не помічаєте, як вони ростуть? Ви бачили малюнки тбіліської школярки Русудан Петвіашвілі? їх у газетах друкували, в журналах, дитині ледве чотирнадцять, а як вона малює! Діти — це загадка,— раптом робить висновок Володя. Ми всі сміємося, бо ж він і сам майже дитина, йому тільки недавно минуло шістнадцять, а й собі ж — у філософію про дитячу незбагненність!
Не образившись, Володя сміється разом з нами, він шукає в своїй папці видерті з журналу репродукції малюнків Русудан і з захопленням показує їх нам. Ми дивимося на ті малюнки — там фантазія переплітається з точністю й чіткістю ліній. Русудан малює химерних звірів, ніби ілюструє стародавні індійські легенди, хоча, може, й не читала їх. Роздивляючись малюнки тбіліської школярки, я радію з того, що Володя так щиро приймає чужий успіх. Це ж справжній талант, слово честі,— отака цілковита відсутність заздрості.
— Знаєте,— тихенько й скромно озивається зовсім ще молоденька артистка, яка досі не зіграла жодної ролі, а працювала тільки в масовках,— по-моєму, нам треба терпіти всі їхні вибрики, репліки — і добре працювати, навіть якщо в масовці, навіть якщо вимовляєш тільки два слова.
— Терпіти? Ніколи в світі! Вони ж нам на шию сядуть, вони проженуть нас із сцени й почнуть самі показувати театр! — гнівається скептик, але всі знову сміються, уявивши собі цю картину: школярі — на сцені, актори — в залі.
— А про таке можна навіть п'єсу написати,— каже молоденька артистка.
— По-моєму, в усьому винен телевізор,— озивається ще хтось із присутніх.— Мені мама розповідала, що вона ось такою ж шестикласницею безліч разів дивилася у нашому театрі "Овода", і досі пам'ятає виставу, і їм квитки не приносили до школи, не упрошували, як тепер, купити той квиток, вони самі йшли до каси й приносили квіти для акторів, а тепер телевізор усе замінив...
Коли вгасають розмови й актори розходяться, я маю змогу подумати над усім почутим. Приміром, я згодна з Володею — шестикласники можуть розуміти серйозні речі. Слово честі, дітлахи мудріші, ніж нам іноді здається. Я маю на те докази, ось послухай.
Коли робота над "Весняними перевертами" наближалася до кінця, режисер погодився, щоб я привела на вечірню репетицію саме шестикласників. Це були мої гуртківці з однієї школи. Того вечора діти прийшли до театру маленькою групою, зайняли один ряд якраз посередині залу, сиділи тихенько, принишкло, придивляючись до всього. В залі світло не гасло, йшла звичайна, зовсім звичайна і звична робота: репетиція. Кілька разів режисер змушував починати сцену від початку і сам виходив на кін, щоб показати якусь деталь, уточнити рух актора..Моїм шестикласникам відкривалися стосунки режисера й актора в процесі роботи, і сцена перед ними була не вбрана, не прикрита кулісами, ані не покреслена на безліч кутів декорацією, освітлена рівним, нейтральним світлом. Ніщо не допомагало дітям у сприйнятті і ніщо не підсилювало їхню фантазію — ні світло, ні музика, ні костюми. І яка ж я була рада, коли вони всі зрозуміли виставу так, як хотів того режисер, хоча бачили тільки репетицію.
Після репетиції поверталися додому всі разом — я, мої шестикласники і Ксеня Бортяк. Ішли гуртом: було пізнувато, ми не зважилися відпустити дітей самих. До того ж хотілося послухати, що вони скажуть про репетицію. Говорили про виставу, про шкільні їхні справи, про наше місто, навіть про погоду.
Дощ, упертий і нав'язливий, періщив щосили. Парасолька знайшлася тільки одна на всіх, але її так і не розкрили і не сіли в трамвай, а йшли пішки. Діти — то одне, то друге — намагалися опинитися поруч із артисткою, щоб допитатися чогось такого, чого не довідаєшся у класі, в залі, в кабінеті. Ви як стали артисткою? А це важко — грати хлопчиків? А вам подобається ваша робота? А яку професію ви б вибрали, якби не театр? Учителькою хотіли б бути? Невже ви всі ролі напам'ять знаєте?
Поміж смішними, наївними, але важливими для дітей запитаннями виникали й такі, що були дуже важливі для самої актриси. Ви не заздрите, якщо комусь краще роль вдалася? Ви — талановита артистка? І ще одне: а як ви будете грати хлопчиків, коли старою станете? Чи ви когось іншого почнете грати, чи взагалі покинете роботу?
— Старою — це ж, по-твоєму, скільки років мені буде?
— М...мм. Не знаю. Тридцять? Тридцять п'ять? — школярка на артистку дивилася і розмірковувала, чи не образила, чи досить часу до старості відміряла?
Актриса пам'ятала, що й сама в такому юному віці вважала тридцятирічних безнадійно старими. І тепер не образилася на дітлахів, а тільки сміялася разом з ними й призналася, що справді нелегко бути на сцені хлопчаком. Але вона могла б їм пояснити також, що і в пору зрілості й поважності в душі актора зостається щось дитяче, жартівливе й лукаве, коли хочеться встругнути щось неймовірно добре й веселе, аби світ здивувався й голосно бив у долоні з утіхи, і як воно гірко й боляче виявляти, що час для таких веселих жартів несподівано минув, хоча знаєш ніби від самого початку усе наперед, знаєш, на що ідеш, недарма ж ти — Актриса — Травесті, Актриса, перебрана Хлопчиком. Тоді був пізній і холодний, з дощем та мокрим снігом вечір, і артистка залишила ту балачку на пізніше, до іншої зустрічі. Вона пояснювала їм, що артист і учитель — дуже близькі професії, усякий артист — трохи учитель, а всякий учитель — трохи артист.
