Яблуня і зернятко - Бічуя Ніна

Такі не існували ще ніколи в світі, це Володя знав напевно. Він заходився щось креслити, малювати, зламав олівець, зім'яв і пожбурив геть аркуш паперу. Виразний сон тьмянів, зоставався тільки сном; не забажав обернутися, дійсністю, не дався до рук, вітражі миготіли й розсипалися на друзки, так могла б розбитися барвиста куля, якщо у неї влучити з рогатки. Хлопець похапцем шукав і не знаходив новий аркуш паперу, тепер йому здавалося, що цілий світ заповзявся заважати йому. Володя мав у пам'яті обриси, й кольори, й сюжети тисячі різних, найрізноманітніших вітражів. Але то були не його вітражі, їх колись нафантазував і створив хтось інший. А той єдиний, котрий належав тільки Володі, розсипався щойно на безліч уламків і скелець, і їх просто неможливо було зібрати докупи, щоб відновити малюнок. Хлопець гримнув кулаком об старий коричневий стіл, але й це не порятувало: хіба стіл винен? Хотілося, як у дитинстві, гукнути на поміч, поскаржитися: "Ксеню, мамо Ксеню, у мене нічого не виходить!" Але це мусив бути його власний вітраж, годі сподіватися допомоги, просити підказки. Така вже справа—вітраж мав бути тільки його власний, інакше — який же він художник?..

— Авжеж. Моя пора,— повторила Ксеня Бортяк.

— Пора? На що прийшла пора, Ксеню?

. — Розлучатися з м о ї м хлоп'яцтвом на сцені.

— Рано, птахо. Не маєш права,— сказала Стара Актриса.

— Ні. Саме час. Минько — то моя остання така робота. Баста. По всьому.

— .Але ж ти працюєш точно, професійно! Не поспішай, Ксеню.

— А чому в нього не повірили? Чому той Курницький — з рогатки?

— Знайшла суддю! Курницький — просто малий бешкетник, якого треба виховувати. Добре, що він змусив тебе задуматись, але ж так зопалу? Ти просто втомилась, Ксеню.

— Гаразд. Нехай буде. Я просто втомилась.

І раптом похопилася, ніби злякавшись, що їй цього разу ніхто не відповість:

— Ви... адже з вами було тоді точнісінько таке ж, правда? Скажіть, вам було страшно, що настав кінець? Що ви тоді робили, скажіть?

— Невже ти забула? Я тоді повірила в тебе, то який же міг бути кінець? А ще,— признаюсь тобі по секрету,— я тоді весь час наспівувала одну гарну пісеньку. Хочеш, навчу тебе тої пісні, послухай лишень:

З кінця в кінець селом іду —

Байбак завжди зі мною...

Минає ніч в тривожних снах —

Байбак завжди зі мною...

А вранці знову дальній шлях —

І мій байбак зі мною.

— Байбак? Ах, це бетховенська пісенька. "Байбак завжди зі мною..."

7

Хмари висівалися на землю поволі, упродовж цілої ночі і зараз зранку — теж. Сірувато було й хмурно; від того, що небо нависало над самою землею, аж припадало до неї, а сніг усе сипав та сипав, гори ніби повищали, а смереки — поприсідали...

Ми вийшли після сніданку з пансіонату й рушили уздовж дороги, де сніг одразу засипав наші сліди. Фреда, запорошена снігом аж по самі вуха, форкала, стрибала й тонула в заметах, втішаючись свободою, чистотою й свіжим запахом зими. Вряди-годи вона підбігала до нас, стрімголов підстрибувала, на мить зависаючи в повітрі, тіло її видовжувалось, тоншало, здригалось, наче натягнута струна, вона намагалась лизнути своїм теплим язиком у щоку Рому або мене — і потому осідала на задні лапи, а відтак знову .пружно підстрибувала вгору. Удосвіта Фреда розбудила нас, старанно тицяючи в обличчя — то дівчинці, то мені — Роминим кімнатним капцем. Отак вона нагадувала, що час прокидатися лінивцям та сплюхам і вирушати в мандри, і тепер, досягнувши свого, на всякі способи тішилася.

"Спортивні" хлопчаки, десь таки роздобувши тенісну кульку, знову старанно перекидалися нею над широким зеленим столом, не звертаючи уваги на прохання все того ж малюка дати і йому ракетку. Проходячи повз хлопців, Рома зверхньо й недбало кивнула на їх привітання, наче й не витанцьовувала вчора під оту шалену музику з обома. Вона зовсім не нагадувала сьогодні учорашню тендітну й невгамовну танцівницю. У своєму сірому, грубої в'язки гольфі, у штанях, у потертій на ліктях та біля кишень куртці дівчинка ступала широким, майже хлоп'ячим кроком поряд зі мною, мовчки дивлячись під ноги і байдуже відмахуючись од Фрединих даремних спроб втягнути її у гру.

— Ви тут часто буваєте?

— У горах? Щороку!

— Я теж. Мені подобається. Найбільше — восени... Крім того, тут Лісовик живе.

— Хто?

— Та Лісовик же. Хлопець знайомий. Він у лісі днює й ночує, якби не ходив до школи, то й взагалі б поміж смереки перебрався жити.

— То й де ж він зараз? Ти мене часом не до нього ведеш?

Заперечливо похитавши головою, дівчинка зупинилась, пильно приглянулася до дерева, що стояло при дорозі, торкнулася позначки, мабуть, віддавна їй знаної, і сказала:

— Це тут.

Зачерпуючи сніг халявами, ми рушили вгору. Рома ступала впевнено, усе так само нахиливши голову й дивлячись собі під ноги. Правду кажучи, я не розуміла, що тут можна оглядати: серед негустого переліска, де світ голубувато бринів поміж чорними, чіткими стовбурами дерев, я не помічала нічого цікавого.

— Гляньте. Он Лісовикове дерево.

Воно було височенне, в чотири обхвати, і корені його грубими, жилавими звивинами стриміли в снігу, здавалося, що дерево намагається будь-що вирватися з полону землі і рушити світ за очі — байдуже куди, аби лише не триматися одного місця. В стовбурі зяяло чорне величезне дупло. Вгрузаючи в сніг, Рома підійшла до того дупла, зазирнула всередину, наче шукала чогось; але ж і справді шукала, бо провела долонею десь там у серцевині дерева. Серцевина була як випалена, і я запитала про те дівчинку. Вона кивнула:

— Тут було Лісовикове дупло. Він од дощу ховався. Потім якісь шибеники розпалили в дуплі вогонь та так і залишили, Лісовик ледве погасив, бачте, як усеньку душу дереву випалило? — Рома ще раз понишпорила у дуплі рукою, нічого не знайшла, легенько зітхнула:

— Там вище жила Лісовикова вивірка. Він свистів — вона спускалася вниз. Сідала йому на плече, він частував її цукерками. Вона його по горіхи водила. Не вірите? Показувала, де найбільше горіхів у лісі, верхівками перелітала — він ішов долом і посвистував, так вони разом добиралися до ліщинника, де росло найбільше лусканців; і тільки достиглі показувала. Минулого літа її підстрелив хтось. Лісовик казав, що як довідається, хто це зробив, то чорно помститься.

— Жорстокий твій Лісовик.

— Ви його не знаєте. Не кажіть так.

— Ти його вигадала, чи що?

— Такого навіть я б не вигадала. Посварилися ми з ним. Назавжди.

Розпитувати, чому так сталося, я вважала нетактовним. Дівчинка дивилася на мене відкритим, чистим поглядом, може, сподівалася, що я все ж запитаю про Лісовика, без того їй трудно ж було розповідати, але мені чомусь язик не повертався. Кожен має свою таємницю і тільки з власної волі може говорити про неї вголос, змушувати до цього не слід навіть найде-лікатнішими запитаннями. Так я принаймні думаю, і навіть якщо не маю рації, все одно триматимуся цього переконання.

— Вертаймося, — запропонувала Рома, все ще поглядаючи на дерево, ніби мала надію, що з-за нього хтось визирне, але того не сталося, і ми подалися вниз.

А за якусь хвилину, мовби без зв'язку з усім попереднім, дівчинка запитала:

— Ви знаєте, що таке дельтаплани?

— Питаєш! Хто ж того не знає, стільки балачок тепер про них!

— Балачки — пусте, от спробувати полетіти — інше.

І вона замовкла, тепер уже надовго, до самого дому, і навіть Фреда притихла, м'яко ступаючи поряд з нами.

— Будете працювати? — уже біля самого порога поцікавилась дівчинка.— Тоді я краще піду десь у закутку почитаю, ось тільки переодягнусь, гаразд?

Прихопивши книжку й Фреду, вона подалася геть з кімнати, а я повернулась до своїх паперів. Вкотре переглянувши старі нотатки, я звернула увагу на виписки з дуже давніх дитячих відгуків на вистави і пригадала собі ті крихкі папірці, охайно наклеєні в старенький альбом, звідки я робила виписки. Альбом був одним з небагатьох документів, що збереглися від початку існування театру. Старий Костецький, тодішній адміністратор театру, у сорок першому, напередодні евакуації, почав ретельно пакувати усілякі документи, серед яких опинилися старі афіші, рецензії та наївні дитячі малюнки.

— Ви збожеволіли, Костецький,— казали йому.— Ми не можемо забрати найпотрібнішого, ми реквізит покидаємо, костюми, а тут ви із своїми папірцями. Облиште ці забавки,— радили йому, а він уперто відповідав, що через десятки років саме цим іграшкам ціни не буде. Тепер, коли дехто в театрі злегка іронізує з надмірного ентузіазму, з яким я вивчаю кожен з тих папірців, що пережив війну і доніс аж до мене окрилену радість перших глядачів театру, я беру собі в спільники й однодумці старого Костецького. Яка то, мабуть, дивовижна публіка була тоді: голодні, босі, недовірливі, безпритульні, ще неграмотні дітлахи, незугарні прочитати по складах назву вистави,— раптом опиняються у театрі, де їм показували "Тимошків рудник", нашвидкуруч інсценізованих для дитячого театру "Тома Сойєра" та "Гавроша". У старенькому альбомі побіч незграбно виписаних наївних рядків: "Нам дуже сподобалася вистава про піонера Гавроша, який у Парижі теж воював за світову революцію!" — зберігалися невиразні, затерті й вицвілі малюнки, однак завдяки їм можна було й зараз відтворити деякі риси оформлення вистав того часу і зрозуміти, як ставилися діти до свого театру, разом з яким росли. Спасибі старому Костецькому за те, що возив потерту невеличку валізу з паперами, беріг її, не дбаючи так за власні пожитки, як за папірці, на той час ніби нікому не потрібні. Я знову брала професійну затяту упертість Костецького собі у спільники, коли мені твердили, що глядачеві більше, аніж хороший театральний музей, потрібні хороші театральні вистави. Згодна, гаразд, однак же ті вистави виникають не на порожньому місці. Не бачивши ніколи старого Костецького,— він давно помер,— я уявляла собі того, як оповідали, смішного, з гострим гоголівським носом та рідкою борідкою, низенького й худого чоловіка, який виміняв у голодні воєнні роки свій теплий пуловер не на хлібину, а на міцнішу, надійнішу валізку, куди переклав свої папери. Ніхто тепер не пояснить, чому саме адміністратору спало на думку берегти архів, чому саме йому дано було наперед передбачити вартість наївних дитячих малюнків. Якщо тоді хто й кепкував з Костецького, то сьогодні я напевно знала, що старий адміністратор мав рацію.