Не той став - Нечуй-Левицький Іван

Але одповіді і по сей день нема. В мене й квиток є з пошти.

— Ой господи милостивий! Якби я, побачила таке страховище, то там би на місці і вмерла, — сказала баба Зінька.

— Одже я й не вмер. Бог хранив! бо то мені дано а небес, — обізвався Филін.

— Невже-таки ті всі закопані гроші стереже сатана? А от же наш Грищенко виорав на полі горщечок срібняків та мідяків — і не бачив ніякого сатани, — сказав Денис.

— Е! бо то, бачиш, він виорав вдень. А вночі інша річ: вночі то вже його нечистого і сила і воля, — сказав поважно Филін.

— То ви б, дядьку, пішли в Григори вдень, коли сатана не стереже червінців, та й викопали б крадькома од його, — сказав Денис. — А навіщо треба доконечне копати вночі, щоб здибатись з сатаною?

Филін тямив добре, що він прибріхував, втямив правдивість Денисових слів та й змовчав, неначебто Денисові слова не варті були вваги: "Говори, мов, дурню! тямиш ти з носа та в рот".

— Ну, що то воно за знак! Кажуть, що десь є чорт, а я його й досі не бачив, який він на масть! А мені б дуже хотілось побачити, яка в його пика, — сказав Денис.

— Бійся бога, Денисе! А нащо він тобі здався? — сказала Зінька.

— Еге! так то й побачити його, — сказав Филін. — Це не всякому дано. От я то бачив його ввечері на греблі. Надивився я раз в Павла Дорощука на картину, де намальований страшний суд: а там їх намальована ціла метка. Ото ввечері їду я з поля кіньми, виїжджаю на греблю, коли дивлюсь, а він, неначе маленький чорний хлопчик, хлюпається у воді та й вискочив на греблю, вишкірив до мене білі здорові зуби, як лопатні, та знов хлюп у воду! Це не кожному дано. Про це нема чого й балачку точити.

— Ой боже мій! — аж зітхнула Настя од страху. Баба Зінька тільки перехрестилась мовчки і зашепотіла тихенько молитву.

— От ніхто не знає відьом на селі, а я їх усіх знаю і зараз впізнаю відьму, чим би вона не перекинулась: чи собакою, чи кішкою, чи свинею, чи білим клубком, бо то мені дано з небес, — говорив дядько Филін, — ще з років десять попереду якось йду я з весілля вже в глупу північ поза селом, йду проз хрест, що стоїть за цариною, а поперед мене біжить біла собака. Я йду далі, а вже поперед мене котиться білий здоровий клубок, а далі з клубка стала біла кішка, видряпалась на хрест та й сіла на перехресті. Я зараз-таки впізнав, що то відьма і яка відьма, та й кажу до тієї кішки: "Та не мороч мене, Тетяно, бо я тебе впізнав. Ти Тетяна!"

Роман і Денис без сорому зареготались на всю хату.

— Та то, певно, і була таки справжня біла кішка! — сказав Денис.

— Еге! говори! Добра кішка! Не кожний їх впізнає, а я впізнаю, бо то мені дано так од бога, — сказав гордовито дядько Филін.

В той час бевкнув дзвін на вечерню. Филін раптом устав і перехрестився до образів.

— От вже й на вечерню задзвонили. Піду ж я до церкви та після вечерні пораджуся з батюшкою про ті закрутки на моїй пшениці, — сказав Филін.

Він вийшов з-за стола, перехрестився перед образами, подякував Зіньці за полудень, попрощався й вийшов з хати.

"От тепер треба б сказати Романові, щоб слав старостів до Соломії. Але боже мій! в хаті Денис, чужий чоловік. Ще не знаю, що з того вийде", — подумала Зінька.

— Романе! винеси, сину, горілку та зайвий хліб в хижку, а ти, Настусю, прибери з стола, позбирай окрушки та висип курям, — сказала Зінька.

Тільки що Роман вийшов в сіни та пішов у хижку, котра була зроблена коло противної хати через сіни, баба Зінька швиденько й собі шусть у сіни, пішла до Романа й тихісінько розказала йому, що батюшка й матушка хвалили Соломію.

— Восени, сину, зашлемо старостів до Соломії, — вкінець усього сказала Зінька синові, а сама зараз після того накинула на себе свитку і почимчикувала до церкви швиденько, неначе навздогінці за Филоном.

Роман вернувся в хату веселий та радий. Очі в його так радісно сяли, що аж Денис та Настуся це примітили. Він розбалакався, жартував, сміявся, навіть піднімав на сміх дядька Филона.

— Але, здається, дядько Филін оце брехні точив, що він копав гроші та бачив сатану, — сказав Денис, — я вже чув раз, як він про це розказував. Тепер він каже, що вже буде тридцять років, як він послав прошения да царя про той скарб, а тоді розказував, що він послав те прошення два роки перед цим.

— Та й я, як ще був невеликим хлопцем, то чув, як він оце саме розказував бабам, — обізвався Роман, — але пам'ятаю добре, що він тоді казав, нібито в сатани голова була така завбільшки, як відро, а очі такі, як кулаки, а тепер каже, що голова в сатани така завбільшки, як копиця, а очі, як кавуни.

— Авжеж так! бо за яких десять років сатана, мабуть, підріс, то й голова в його виросла, як копиця, а очі стали, як кавуни, — сказав Денис, — брехні точить дядько Филін та людей морочить. Я знаю добре, що він і грошей не копав, навіть в ліс уночі не ходив і сатани не бачив. Вигадує та чваниться: ось би то мені це все з небес дано.

— Невже ото все неправда, що розказував дядько Филін? То це я тільки дурно настрахалась? — сказала Настя.

— Авжеж то все брехня! Витріщить дядько свої очі на мисник та й вигадує якісь байки, неначе там на миснику і справді привиджується йому між полумисками сатана; чисто, неначе стара баба розказує казки дітям! — сказав Денис.

Бідна налякана Настуся глянула на мисник, і їй здалося, що вона там от-от вглядить сатану між мисками.

— То це я дурно тільки боялась? — спитала Настя в Дениса.

— Авжеж дурно! Я знав, що дядько Филін бреше, але мовчав; думаю, нехай дядько набрешеться досхочу, — говорив Денис та все не зводив очей з Насті.

— Одже я неначе не дополуднував трохи, — сказав Роман,— мені неначе ще їсти хочеться; все слухав дядькові теревені.

— Та й я не дополуднував, бо все сміявся собі під ніс з тих брехень, — обізвався Денис.

— А я то й зовсім не полуднувала: такого страху на мене нагнав дядько, — сказала Настуся.

— Побіжи, Настусю, в хижку та винеси вареники й сметану; та не забудься вхопити горілки пляшку, — сказав Роман до Насті.

— Ой, боюся я брати ту горілку, щоб часом мати не сердились, — сказала Настя.

— Нічого — те! Мати частувала свого гостя, а ми почастуємо свого, — сказав Роман, — вип'ємо трошечки, тільки по чарочці, щоб дядькову сатану забути.

Настя метнулась в сіни, принесла вареники й пляшку і постановила на столі.

— От тепер сядемо й ми на покуті! — сказав Роман і налив собі чарку горілки та й вихилив до дна. Потім він почастував Дениса й Настю. Настя тільки пригубила чарку, а пити не схотіла. Усі почали уплітати вареники, аж за вухами лящало. Денис уплітав вареники і не зводив своїх круглих веселих очей з Насті.

— Чого це ти, Денисе, витріщаєш на мені очі, неначе вперше мене бачиш? — сказала Настя.

— Чи так само, як сатана витріщав баньки на дядька Филона в лісі? — сказав Денис.

— Ні, не так страшно, але все-таки трохи й так, — промовила Настя й зареготалась.

— Це задля того, щоб ти менше вареників з'їла, а мені більше зосталось, — обізвався Денис.

Денисові вже давно впала в очі Настуся. Молоденька дівчина підростала, наливалася, як яблучко, і стала ще більше подобатись Денисові.

Роман налив чарку і знов випив, ще й Дениса почастував. Він став веселий, розчервонівся на виду, жартував та сміявся.

— Романе! Чого це ти сьогодні такий веселий та говорючий? — не втерпіла і спитала в його Настя.

— Чогось веселий, та не скажу чого: нехай кортить, — сказав Роман.

— Та скажи-бо! Певно, мати щось дуже веселе сказала тобі, бо й мати увійшла в хату чогось дуже весела, — промовила догадлива Настя.

— Та то сьогодні, мабуть, трапився день веселий, — сказав Роман і знов налив чарку та й випив.

— Ой боже мій! вже й горілки мало зісталось в пляшці! — аж крикнула Настя, — їй-богу, мати будуть гримати.

В той час надворі гавкнула собака. Швидко потім в хату увійшла Соломія. Вона думала, що Роман в церкві, і забігла до Насті, але, одчинивши двері, вона вгляділа і Дениса й Романа за столом. Бідна дівчина аж подалася назад у сіни. Вона й сама не знала, чи йти в хату, чи вертатись, їй було ніяково, що вона ніби сама прийшла до Романа в хату.

— Соломія! — аж крикнув Роман з-за стола. Соломія од сорому подалася через поріг у сіни. Настя схопилася з місця, взяла Соломію за руку і потягла в хату.

— Здорова була, Соломіє! — гукнув Роман. — Чого це ти закомизилась? Неначе боїшся переступити через наш поріг.

Настя притягла Соломію до стола. Соломія все опиналась та соромилась. Роман силою посадив її на ослоні, поруч з Настею.

Соломія сиділа ні в сих ні в тих і мовчала, але перегодя стала сміливіша. Весела компанія швидко її розвеселила. Соломія почала і собі жартувати та реготатись.

— Просимо до полудня! — сказав Денис і показав рукою на порожню миску.

— Спасибі! я вже пополуднувала дома. Доїдай, Денисе, на здоров’ячко, та тільки не об'їдайся, — сказала Соломія і посунула порожню миску до Дениса.

— Спасибі за ласку, — обізвався Денис, — мабуть, уже такий мій талан… ох!… що дівчата годують мене з порожніх мисок.

— Може, тобі ще й солі треба до страви? — промовила Соломія і поставила перед Денисом солянку. — Посоли, то буде смачніше.

— Ох!.. вже мені й так солоно од тих дівчат… ох! — жартував Денис.

— Одже ж ми поїли всі вареники, а ти, Денисе, ще й смієшся з Соломії. Потривай, Соломіє, ось я піду в хижку та винесу паляницю. Пополуднуєш, Соломіє, паляницею з сметаною, — сказала Настя і встала з ослона.

— Еге! як дівчатам, то й палянички, а як парубкам, то тільки святий хлібець! Не йди, Насте! Не пущу! — крикнув Денис і погнався в сіни за Настею.

— А що, Соломіє, чи посилати до тебе старостів? — спитав Роман в Соломії.

— Оце! попереду пришли, а потім вже питай! — сказала Соломія і зареготалась.

— А чи не візьму я часом гарбуза од тебе?

— А хіба ж я знаю…

— Я тебе питаю без жартів, — сказав Роман і насупив брови. Його лице з веселого стало поважне і навіть сердите.

— Хіба ж ти так не любиш гарбузів, чи що? — сказала Содомія і знов засміялась. — І гарбуз має смак, та ще й непоганий.

— Не люблю. Я вже що роблю, то роблю напевно, — сказав Роман, спустивши очі.

Задума впала на його чоло. Він похилив голову і мовчав. Соломія перестала сміятись і собі задумалась. Вид її став поважний, неначе в тих пустунів дітей, що на них несподівано посварився пальцем і гримнув старий батько.

— Чи батько твій та мати не спротивляться, як я прийду до тебе з старостами? — спитав Роман.

— А чого їм спротивлюватись? Мій батько поважає твою матір і любить балакати з нею про усякі страхіття, — сказала Соломія.