Загадка старого клоуна - Нестайко Всеволод

Наче справжнє диво дiялося на очах.

Звiсно, я розумiв, що нiяке це не диво, а спритнiсть Стороженкових рук i хитромудрий пристрiй у каструлi, який зробив майстер Йосип,— але враження було потрясаюче.

Це було так здорово, що Чак не витримав i заплескав у долонi. I тiтка Йосипа нечутно заплескала в долонi сухорлявими руками. I навiть я, забувши, що невидимий i безтiлесний, зааплодував теж (хоч нiхто не мiг почути моїх оплескiв).

Стороженко, одставивши назад ногу, низько вклонився, або, як кажуть циркачi, "зробив комплiмент". Потiм пiдiйшов до Йосипа i мовчки обняв його.

— Що ви! Подумаєш! — нiяково похиливши голову набiк, знизав Йосип плечима.— Я був радий зробити щось для вас... Ви знаєте, у мене є мисль!

Вiн обняв Стороженка за плечi i щось зашепотiв йому на вухо, показуючи очима на Чака.

— Га? По-моєму, я генiй. Га?

— Га? — в тон йому перепитав Стороженко i засмiявся.— Здається, таки генiй. Можна спробувати! — I, звертаючись до Чака, сказав: — Ви не хотiли б, юначе, завтра вранцi пiти зi мною в цирк? Адже завтра недiля, в гiмназiю вам не треба. Подивилися б на репетицiї i, може б, трошечки менi допомогли. Га?

— Я... я з задоволенням. Будь ласка! — затинаючись, сказав Чак.

Я розумiв його хвилювання. I на репетицiю в цирк страшенно цiкаво було пiти, i цьому симпатичному Стороженковi щиро хотiлося допомогти.

— Ну, спасибi. Тодi зустрiнемося о десятiй, там саме, на базарi, бiля розкладки. Гаразд?

— Гаразд,— сказав Чак i раптом хитнувся в мене перед очима. I весь пiдвал хитнувся, наче вiд землетрусу. Останнє, що я побачив,— це зморщене обличчя Йосипової тiтки, її лукавi очi i розтягнений в усмiшцi беззубий рот. В очах потемнiло. Бамм! — ударив у головi дзвiн...

РОЗДIЛ V

"У кожного в життi мусить бути своя таємниця!" Що менi вашi

переживання!

Я сидiв на лавцi бiля цирку, на площi Перемоги, поряд iз старим Чаком.

— Га? Що? Що сталося? Чому...-спитав я здивовано.

— Нiчого не сталося. Ти що — забув? Я ж тебе попереджав. За один раз ми можемо побувати з тобою тiльки в одному днi минулого. А завтра, якщо не заперечуєш, ми продовжимо нашу мандрiвку у тисяча дев'ятсот дванадцятий рiк. Бо сьогоднi вже пiзнувато, тобi додому час. Та й я, чесно кажучи, притомився трохи.

Чак справдi виглядав втомленим, виснаженим. Очi в нього позападали, чiткiше вималювались зморшки на обличчi, їх наче побiльшало. Подорож у минуле коштувала, мабуть, йому великих нервових зусиль. А вiсiмдесят рокiв — це не двадцять.

I хоч як менi кортiло дiзнатися, що було далi, я спiвчутливо глянув на нього й сказав:

— Ага. Менi треба вже йти...

Хоча йти менi було зовсiм не треба. Батьки ще й з роботи не повернулись, певно.

Чак усмiхнувся. Вiн усе розумiв.

— Спасибi тобi...

— За що менi...— зашарiвсь я.— Це вам спасибi. Я ж i не робив нiчого.

— За те, що погодився мандрувати зi мною в моє минуле. А робити ще доведеться, не турбуйся,— таємниче пiдморгнув вiн менi, пiдводячись i подаючи руку.— До завтра! У той же час, як i сьогоднi. Зможеш?

— Зможу. Авжеж. До побачення.

Вiн уже збирався йти i раптом затримався:

— I ще, Стьопо... Давай домовимось. Ти нi про що зайве не розпитуватимеш, гаразд?.. Я тобi сам розкажу все, що треба. I не ходи за мною. Не намагайся дiзнатися про мене бiльше, нiж я тобi розповiм. Хай мiж нами буде таємниця... Я взагалi вважаю, що в життi кожної людини мусить бути своя таємниця, своя загадка, щось iще не розкрите. Без цього нецiкаво жити на свiтi. Ну як? Домовились?

— Домовились.

— Ну, тодi бувай!

— До побачення!

Вiн перейшов вулицю i, пiднявшись по схiдцях, зник у гастрономi.

I лише тодi я раптом вiдчув i зрозумiв, що ж зi мною сталося.

У мене похололо в грудях.

Ой!

Та це ж я щойно був у минулому. У дореволюцiйному тисяча дев'ятсот дванадцятому роцi. За клятого царизму, про який я тiльки з пiдручникiв iсторiї знаю, та з художньої лiтератури, та з кiнофiльмiв, та з телевiзiйних передач.

Я безсило знову опустився на лавку. Ноги не тримали мене.

Та що ж це таке? Та хiба ж це можливо? Та хiба ж таке буває?

Це ж тiльки в книжках та в кiно люди в минуле потрапляють. А в життi з теперiшнього тiльки у майбутнє шлях лежить, назад дороги немає. Це всiм вiдомо.

Ой!..

Може, я з глузду з'їхав?

Нi, не вiрю! Ненормальнi нiколи про себе так не думають. Ненормальнi завжди себе абсолютно нормальними вважають.

Значить, гiпноз. Чи щось таке подiбне.

Але яка ж сила в тому гiпнозi, чи що воно там таке!

Ну цiлковите вiдчуття реальностi. Живе життя та й усе.

Так чiтко я бачив i Чака-гiмназиста, i колишнього клоуна Стороженка, i прилизаного Слимакова, i майстра Йосипа, i його тiтку, i весь отой вируючий базар, i вiтрину Бублика-Погорiльського, i маленькi трамвайчики, i все-все iнше.

Не знаю, скiльки я просидiв на лавцi бiля цирку, поки отямився цiлком. А привiв мене до тями голод. Я раптом вiдчув, що дуже хочу їсти.

Я схопивсь i побiг на тролейбус.

Всупереч моїм сподiванням, матiр застав уже вдома. Але вона була так стомлена i так захоплена своїми клопотами (вона дуже сумлiнна, самолюбива i страшенно старається, щоб не пасти заднiх на фабрицi), що не звернула уваги на моє збудження. Тiльки сказала:

— Що ж ти, Стьопочко, бiгаєш, синку, голодний? Гляди, зовсiм охлянеш.

Мамi я, звiсно, нiчого не сказав. Та й татовi, коли вiн прийшов, теж. Хiба б вони зрозумiли? Вони б iще, чого доброго, не пустили мене завтра на побачення з Чаком.

Аякже! Щоб якийсь пiдозрiлий дiд душу їхньому синочку каламутив! Гiпнозом чи хто його зна чим якiсь галюцинацiї йому навiював!

Єдиний у свiтi, кому б я мiг вiдкритися,— це дiд Грицько. Але дiд був далеко, в селi. I я тiльки подумки побалакав з ним перед сном: "Отаке-то, бачите, сталося зi мною, ви й не повiрите, дiду, хоч би лиха якого не приключилося".— "Не бери дурне в голову, а важке в руки",— сам себе заспокоїв я дiдовими словами. I заснув.

Менi страшенно хотiлося, щоб уже настав завтрашнiй день. I така нетерплячка гнала мене й увi снi, що менi навiть не приснилося нiчого. Тiльки заснув, як уже й прокинувся вранцi.

У класi менi одразу впало в око, що всi якiсь чи то переляканi, чи то схвильованi чимось,— перешiптуються, очi круглi, щоки пашать.

"Ой! — кольнуло мене.-Може, вони про Чака дiзналися, про мою з ним мандрiвку в минуле". I так менi лячно стало. Але на мене нiхто не звертав уваги, не дивився навiть.

Я почав прислухатись i нарештi второпав, що Лесик Спасокукоцький принiс у клас чутку про якусь таємничу новину. Начебто вiн випадково пiдслухав в учительськiй розмову класної керiвнички Лiни Митрофанiвни з завучем Вiрою Якiвною. I в тiй розмовi йшлося про те, що найближчими днями у їхньому класi щось вiдбудеться, щось особливе й надзвичайно важливе, бо Лiна Митрофанiвна була дуже-дуже схвильована i казала:

"Так, так, я все розумiю, це ж така вiдповiдальнiсть, така вiдповiдальнiсть. Я розумiю..."

Але що саме мало вiдбутися, Спасокукоцький не дослухав, бо завуч Вiра Якiвна його помiтила: "А тобi що тут треба?" I вiн кулею вилетiв з учительської в коридор.

— Ех ти, лопух! Не мiг сховатися десь i дослухати. Гiпотенуза! зневажливо картав його Iгор.

Спасокукоцький мовчки зiтхав, винувато схиливши набiк голову.

"Що ж воно таке на нас чекає?" — губилися в догадках усi.

— Контрольна з математики! — випалила Таня Верба. — Iнспектормiськвно! — блiднув, як сметана, Кукуєвицький.

— Щеплення проти грипу. Отакими голками! — перелякано округлив очi Льоня Монькiн.

Один тiльки я був абсолютно байдужiсiнький до таємничої новини. Що менi та новина, коли в мене своя таємниця, ще й така, яка їм нiкому й не снилася! I про яку нiхто з них (тепер я вже був певен) i гадки не мав...

I так менi зробилося весело, що я не втримався i на перервi, пiдiйшовши до гурту, несподiвано заговорив:

— Пара гiпсових венер! Пара гiпсових венер! Одна — Наполеон. А друга Архiмед!

Хтось хихикнув, хтось реготнув, але бiльшiсть дивилася на мене ошелешено, нiчого не розумiючи.

— Тю! — перебивши мене, вигукнув нарештi Iгор Дмитруха.— Ти що вчадiв? Що ти мелеш?

— От Муха!От дає! — закричав Спасокукоцький.

— Та ну тебе! Тут такi серйознi справи, а вiн...— вигукнула Тося Рябошапка. I всi дружно накинулися на мене.

— Неподобство! Весь клас хвилюється, переживає, а ти...

Я тiльки усмiхнувся. Ну що я мiг їм сказати?

I я мовчки перечекав, поки вони виговорилися.

Я їх розумiв. Може, якби в мене не було моєї таємницi i хтось iнший отаке встругнув, я б разом з усiма на нього накинувся.

Але в мене була моя таємниця. I вона не давала менi спокiйно сидiти. Вона, як каже дiд Грицько, крутила менi дiрку в животi. Вона пiдганяла хвилини, нетерпляче соваючися разом зi мною на партi.

На кожному уроцi я тiльки й чув:

— Наливайко, не крутись!

— Не крутись, Наливайко!

— Наливайко, чого ти крутишся!

— Перестань крутитися, Наливайко!

Та от нарештi докрутився я до кiнця урокiв. I — мерщiй додому.

Не буду брехати — домашнiх завдань виконувати менi не хотiлося. Дуже. Страшенно. Хоч плач.

Але я пересилив себе. Я обiцяв Чаковi, що прийду тiльки пiсля того, як виконаю уроки. I хоч не перевiрив би вiн мене нiколи, але я не мiг його обдурити, не мiг — i все. До того ж вiн був такий загадковий, може, й думки вмiє читати, хто його зна.

Сiв я i, вiдчуваючи, що в мене аж гiрко в ротi вiд тих урокiв, почав гризти гранiт науки. I поки останнє домашнє завдання не виконав, не встав.

Потiм нашвидку пообiдав — i гайда на площу Перемоги, до цирку.

Цього разу я прийшов ранiше за Чака. Довелося чекати хвилин з десять.

Аж от нарештi з'явилася знайома постать.

— Привiт, Стьопо! Ну як?

— Здрастуйте! Прекрасно! Все гаразд.

— Уроки виконав?

— Аякже! — з чистим серцем признавсь я.

— Ну то що? Продовжимо? Готовий?

— Як штик!

— Ну, тодi — увага! — Чак узяв мене за руку, злегка стиснув — i наче електричний струм пробiг по моїй руцi.

В очах у мене потемнiло.

Бомм! — ударив у головi дзвiн.

I знову зашумiло, загаласувало, зарепетувало навкруги багатоголосо...

РОЗДIЛ VI

Найдовший. Бо дуже багато подiй тут вiдбувається... Пiротехнiк Федiр Iванович Смирнов. Ми йдемо у Гiппо-палас. Мадемуазель Тереза. Смертельний

номер. "Не вбивай мене, я вiдкрию тобi секрет..."

I знову я на Євбазi. Серед вируючого, галасливого, строкатого натовпу дореволюцiйних людей бiля запахущої паруючої "обжерки".