Загадка старого клоуна - Нестайко Всеволод

I от пiд'їхав розкiшний екiпаж на дутих шинах. У бiлому, розшитому золотом генеральському кiтелi сидiв Фей поряд з розфуфиреною Фесю, яка тримала в руках бiлу з мереживом парасольку.

Тiльки-но зупинився екiпаж, тiльки-но рушили директор i вчителi до нього, як несподiвано з вiкна нашого класу вилетiла чорнильниця i... влучила в генеральський еполет. Всi завмерли. Весь кiтель попечителя, права щока, бакенбарди, вуса, бiле плаття Феї i її мереживна парасолька були оббризканi чорнилом.

Кiлька секунд тривала нiма сцена, потiм Фей щось гукнув, ткнув кулаком кучера в спину, кучер шмагонув по конях, i екiпаж, завернувши за рiг, помчав униз по Бiбiковському бульвару.

Директор i вчителi кинулися сходами нагору, у наш клас.

— Хто кинув чорнильницю? — бiлими губами тихо спитав директор.

Ми мовчали.

— Хто кинув чорнильницю? — повторив директор. Ми мовчали.

— Не вийдете з класу доти, доки не признаєтесь,— сказав директор, повернувся i зачинив за собою дверi. Минула година. Директор зайшов i суворо спитав:

— Ну що? Одумалися? Ми мовчали.

— Ви мене знаєте! Я не кидаю слiв на вiтер. Ви не пiдете додому, поки не скажете.— Директор повернувся i вийшов.

Минуло ще двi години.

До нас заходили вчителi i вмовляли признатися. Ми вiдповiдали, що нiчого не знаємо.

Минуло ще двi години. Знову зайшов директор.

— Хто кинув чорнильницю?

Клас мовчав.

Директор повернувся i вийшов.

Наближався вечiр.

Ми вже сидiли в класi вiсiм годин. Дозволялося вийти тiльки на двi-три хвилини за крайньою потребою. У супроводi класного наглядача.

Сутенiло.

О десятiй годинi вечора знову зайшов директор, стомлений, з

запаленими очима. Обвiв нас пильним поглядом i востаннє тихо

спитав:

— Хто кинув чорнильницю? Ми мовчали.

— Iдiть додому...— якось полегшено зiтхнув директор i гордо звiв голову.— Я... я пишаюсь вами! — I вiн швидко вийшов з класу.

Вiн виявився благородною людиною, наш директор. Справжнiм росiйським iнтелiгентом. Вiн не покарав нiкого. Ми одержали наочний урок честi й благородства. Не знаю вже, як вiн там порозумiвся з попечительською радою, але Фей i Фея бiльше в нас не з'являлися. Здається, генерал потiм взагалi вiдмовився вiд попечительства.

У нас був дружний, хороший клас. За винятком однiєї поганої вiвцi Ореста Слимакова. Це добре, що вiн застудився i не прийшов того дня в гiмназiю. Вiн би неодмiнно виказав Панька Судиму (то Сулима кинув чорнильницю). Неодмiнно. Слимаковi завжди на всiх ябедничав класним наглядачам. I "темну" йому влаштовували, i оголошували бойкот — нiщо не дiяло. Батько Слимакова працював у мiському полiцейському управлiннi, це в них було сiмейне. Коли Слимаковi на третiй день пiсля випадку з чорнильницею прийшов у гiмназiю i про все довiдався, його аж розпирало. Гостроносе лисичкувате обличчя Слимакова кривилося вiд улесливої запобiгливої гримаси.

— Ну, панове. Ну, що ви? Ну, скажiть!.. Ну, хто це?... Хто це? Хто кинув? Га? Я не скажу! Чесне благородне! Хрест святий, не скажу! розмашисто хрестився вiн, перебiгаючи вiд одного до другого. I волосся, завжди прилизане, рiвненько роздiлене на продiл, куйовдилось i падало на очi, що шмигляли, як мишенята.

Але ми були невблаганнi. Ми добре знали йому цiну.

Тодi, щоб помститися, Слимаков вдався до одвертої пiдлостi.

Я в класi був найменший i найбiднiший. А раз найбiднiший, значить, найбiльш беззахисний.

Зустрiвши мене якось сам на сам, Слимаков зло примружився i сказав:

— От скажу, що це ти кинув чорнильницю... I тебе виженуть з гiмназiї з вовчим бiлетом. От скажу!

Я похолов. Сiм'я наша жила сутужно. Щоб пiдробити, батько брав роботу додому. Всi надiї покладалися на моє майбутнє, на те, що я вивчусь i, як казав батько, "стану людиною".

Звiсно, якщо Слимаков пiде до попечителя i скаже, йому повiрять. Попечителю головне, щоб знайшовся винуватець, щоб було кого покарати. I мене виженуть. Нiякий директор не зможе мене захистити.

Слимаков вiдчув мiй страх i злорадно всмiхнувся.

— Тож-то... Так от, принось завтра Шерлока Холмса, може, й не скажу.

Так почався його пiдлий шантаж. Я приносив йому книжки, цукерки, перебивнi картинки, пера, ножики й таке iнше. Але найчастiше вiн вимагав вiд мене отi серiї "сищицької" лiтератури, якi я змушений був купувати для нього на базарi. Менi дедалi важче було це робити. Грошей не вистачало. Я вже давно не снiдав, витрачаючи на "сищикiв" усе, що мама давала менi на снiданки. Але цього виявилося мало.

Слимаков, прочитавши чергову серiю, одразу ж перепродував її комусь iз гiмназистiв. I вимагав нової.

Наближалися канiкули.

Слимаков уже третiй день вимагає вiд мене нового Нiка Картера, але я щоразу чимось вiдмагався — у мене зовсiм не було грошей (навiть на снiданки у цi днi мама не давала, бо ми сидiли без копiйки).

Слимаков сердився i нарештi не витримав.

— Усе! — просичав вiн.— Щоб сьогоднi о п'ятiй принiс до "дерева смертi". Якщо не принесеш — усе!

Начитавшись "сищицьких" книжок, Слимаков дуже полюбляв страшнi таємницi й завжди призначав менi побачення у вiдлюдних куточках Ботанiчного саду, яким давав страховиннi назви. Вiн тримав у секретi нашi стосунки i не хотiв, щоб хтось бачив, як я давав йому книжки, якi вiн потiм продавав.

Я був у вiдчаї. Де менi дiстати грошi до п'яти годин?.. Де дiстати?

I я одважився на вiдчайдушний крок. Я вирiшив продати на базарi свого улюбленого паяца — iграшку, яку подарувала менi колись бабуся на день народження.

В яскравому атласному костюмi, з бiлим комiром-жабо, паяц виглядав дуже ефектно. Я страшенно любив i берiг його. Але в мене не було виходу. Я мусив будь-що вiдкупитися вiд пiдлого Слимакова.

Дома я попрощався з паяцом, поклав його у ранець i пiшов на базар. I от...— Чак якось дивно усмiхнувся.— А втiм... Мабуть, краще один раз побачити, нiж сто разiв почути. Правда?

— Правда,— не задумуючись, вiдповiв я.

— Ти не заперечуєш, щоб ми з тобою перенеслися на сiмдесят рокiв назад?

— Що? — не зрозумiв я.— Перенеслися? Як?

— Ну...— Чак на хвилину затнувся.— Ну... прокрутили, так би мовити, часовий вимiр у зворотному напрямку...

У мене похололо всерединi. Менi раптом стало страшно. Що вiн каже? Може, вiн психiчно хворий? В нас у селi був колись один такий... Зупинить на вулицi. "О! — каже.— Учора з Александром Македонським бачився, з iмператором. Передай, сказав, односельцям, щоб тебе не кривдили, все давали, що попросиш. Бо приїду на Буцефалi, усiм голови поскручую. О!" Може, й Чак такий.

— Нi! Нi! — засмiявся Чак, прочитавши мої думки.— Не бiйся. Я не божевiльний i кидатися на тебе не буду. Але... От що таке час? Ти задумувався?

— ..."Час — не хата, на мiсцi не стоїть",— так каже мiй дiд Грицько.

— То вiн правильно каже. Але час, як тобi вiдомо, є теперiшнiй, минулий i майбутнiй. I межа, що вiддiляє теперiшнiй час вiд майбутнього i минулого часу, дуже миттєва. От щойно ти йшов сюди, щоб зустрiтися зi мною. Зустрiч наша була для тебе часом майбутнiм. Ми зустрiлися. Якусь мить наша зустрiч була часом теперiшнiм. I одразу ж стала часом минулим. Ми почали розмову i про зустрiч можемо тепер тiльки згадувати. Так само, як час, що був сiмдесят рокiв тому. I тисячу рокiв тому. I двi тисячi. Все воно в одному часовому вимiрi. I мить, яка минула щойно, i мить, що була сiмдесят рокiв тому. Обидвi вони здатнi ожити завдяки чарiвному феномену людського мозку — пам'ятi й уявi... А про гiпноз ти чув коли-небудь?

— Чув! — не дуже впевнено сказав я.— Це коли людину гiпнотизують i... вона робить не те, що хоче.

— Ну, не зовсiм так, але... Можна людинi навiяти уявлення i про обставини, в яких вона нiколи не була, i про час, в якому вона нiколи не жила. I людина буде дiяти, мислити, переживати так, наче все навiяне вiдбувається з нею насправдi. Людина одна-єдина серед живих iстот здатна переживати уявне, як дiйсне, а минуле й майбутнє, як сучасне. Так говорить наука психологiя. Отже, ти не бiйся, нiчого страшного не станеться. Просто зараз ми з тобою перенесемося на сiмдесят рокiв назад, у Київ 1912 року. Мушу тебе попередити: ти мене одразу можеш не впiзнати, бо я стану дванадцятирiчним хлопчиком, таким, як ти зараз. Тобто таким, яким я був тодi. Щоб ти не сплутав мене нi з ким, я спершу триматиму тебе за руку. А потiм вiдпущу. I ще хочу попередити тебе, щоб ти не розгубився. При людях я не зможу з тобою говорити. Справа в тому, що ти будеш невидимий для людей. Адже ти не жив тодi, розумiєш? Крiм мене, нiхто тебе не бачитиме i нiхто не почує твого голосу. Як би ти не кричав.

Менi стало моторошно, але й страшенно цiкаво водночас. Оце пригода! Невидимкою потрапити в Київ 1912 року.

Чак узяв мене за руку своєю теплою, сухою i якоюсь невагомою рукою.

— Не бiйся, Стьопо! Тобi зовсiм нiчого не загрожує. Що б не вiдбувалося, якi б небезпеки не траплялися, вони тебе абсолютно не торкатимуться. Адже тебе тодi не було. Ти будеш тiльки свiдком. Розумiєш?

— Р-розумiю,— сказав я, не дуже, правда, уявляючи, як це все буде.

— Ти не вiдчуватимеш пi холоду, нi тепла, нi голоду, нi болю — нiчого. Ти зможеш легко злiтати в повiтря, мчати з будь-якою швидкiстю, не знаючи втоми, прослизати у найменшi шпарки. Адже тебе тодi не було. I тiльки в тому разi, якщо ти раптом захочеш втрутитися в подiї i втрутишся, зробиш щось активне, ти вмить станеш матерiальним. I тодi вже вiдчуєш i холод, i голод, i бiль. I зможеш забитися, обпектися, порiзатися... Але навiть тодi нiчого страшного з тобою не станеться, не бiйся. Просто в разi небезпеки наша подорож сама собою негайно припиниться, i ми повернемося в сьогоднiшнiй день. Але без кончої потреби не роби, будь ласка, нiчого. Гаразд? Бо ми вже не зможемо повернутися назад у той день. Двiчi в один i той же день минулого повертатися не можна. А може, саме той день буде найважливiшим у розкриттi таємницi. Розумiєш?

— Розумiю,— механiчно сказав я, не розумiючи, однак, про яку все-таки таємницю вiн говорить, але страшенно зацiкавлений.

— Ти тiльки ходи за мною всюди i не губи мене з поля зору. Це прохання до тебе. Бо менi потрiбна буде твоя допомога. Ти ж мусиш допомогти менi розкрити таємницю. Таємницю, над якою я б'юся все своє життя. Ти готовий?

— Готовий.

— Не боїшся?

— Не боюся,— сказав я, вiдчуваючи в грудях холодок, як на краю прiрви,

— Тодi — увага! — Чак злегка стиснув свої пальцi, якi тримали мою руку,— i наче електричний струм пробiг по моїй руцi.

В очах у мене потемнiло.

Бом! — ударив у головi дзвiн.

I враз — немов увiмкнули на повну потужнiсть радiоприймач: зашумiло, загаласувало, зарепетувало навколо багатоголосо...

РОЗДIЛ IV

Перша подорож у минуле.