Привид мертвого дому - Шевчук Валерій

Так само зовсім не треба було всаджувати її разом із канапкою у вікно, вона з осторогою, з труднощами, могла піднятися і спуститися з ґанку. Татко збив для неї нечупарне одоробало, зате таке міцне, що могло витримати 172 кілограми, туди всунули здоровецьке відро й оббили все це рядниною. Після того в хаті поселився такий сопух, що мене млоїло, і я перейшов спати до татка в халабуду; у такий спосіб жінки виселили нас із нашої-таки хати. Цікаво, що моїй мамі при її астмі жахливий сморід в хаті ніби й не заважав.

Баба Ганя викликала в мене жах — це була величезна гора м’яса, її трико, яке щодня вивішувалось у дворі на шворці, було таке гігантське, що я вільно сховався б ув одній штанині, а обрізана ковдобина бюстгалтера могла б вільно служити шапочкою навіть дорослому чоловікові, хоч би головатому людиноподібному з бур’янів. Я дивився на цю атрибуцію широко розплющеними очима, і мені було по-справжньому моторошно — невідь-яким мізерним себе бачив. Мама все-таки відчувала певну незручність, що мене і татка "виставили", як казала бабця, в халабуду ("В ту собачу буду", — казала бабця), тож весь час запитувала, чого я в хату не заходжу, на що я незмінно, щиросердно відповідав: мене там нудить. Мама знала, наскільки я делікатний і що маю схильність до блювання, отож тільки зітхала й не казала нічого, а я думав: що буде, коли почнуться холоди, — де ми з бідним татком подінемося? З татком мені було б зовсім добре в тій його нечупарній халабуді, яка зроду-віку не заміталася (мама туди пролізти не могла, а татко такі речі ігнорував), коли б він не хропів уночі, а хропів він могутньо, особливо, коли причащався яблучного вина, та й пахло тоді від нього бридко, хоч ми й спали валетом. Я прокидався од того хропіння й не міг заснути, прислухався до звуків за дощатою перегородкою: щось там шаруділо, лазило, мабуть, вужі й гадюки, а може, й здоровенні нічні жаби. В глибині бур’янів галакали п’яниці, які, здається, не потребували сну; часом дико кричали коти; очевидно, й наш котик там балював; чулися голоси й вискоти парочок, що тут проходили, а часом і зупинялися; вранці мене будив півень і кури — півень співав у курнику, що був прибудований до халабуди, а кури голосно кудкудахкали, сповіщаючи світові, що знесли яйце-нерайце. Таткові все це аж нітрохи не заважало, а мені дуже; правда, я тішив себе думкою, що звикну до такого життя, але звикнути ніяк не міг. Тим часом баба Ганя виперла з дому й останню особу чоловічої статі — нашого кота, я тільки побачив, як він вискочив із сіней такий божевільно переляканий і з таким вереском, що в своєму дворі миттю з’явилася бабця і, підбивши долішню щелепу під горішню, пильно почала дивитися у наш бік.

— Що там таке? — спитала мене, і я, не бажаючи, щоб вона втручалася в наші сімейні справи, збрехав:

— Мабуть, кіт ковбасу вкрав!

— Мало тій бабері ковбаси, — сказала бабця, — то вона й нещасну тваринку обжира.

— Та нє, — мовив я миролюбно. — Кіт ковбасу вкрав…

— Ніяк не нажереться, корова, — сказала бабця і знову підбила долішню щелепу під горішню.

Тоді я почув у нашій хаті крик, кричала мама на бабу Ганю:

— Чого ти взялася до того кота?

— Він смердить, — почувся низький голос баби Гані.

— А ти не смердиш? — горлала мама. — В хаті через тебе не всидиш!

— То й не сидіть, — байдуже відказала баба Ганя.

— Не смій чіпати мені кота! — кричала мама. — Бо відвезу тебе назад у село!

— А я цього й хочу, — сказала баба Ганя. — Чого вони в хату не приходять?

Це вже говорилося про мене й татка.

— Не чіпають тебе, не чіпай і їх!

— Це вони мене не хочуть, — сказала баба Ганя. — Думаєш, дурна, не бачу! Чого вони до мене не говорять.

— Сиди, Бога ради, сиднем. Он знову сьогодні вбрьохалася.

Баба Ганя почала плакати. Вона плакала якось дивно, поскулюючи й завиваючи, пирхала, сякалася, ніби в трубу дула, і щось приказувала, слів її я розібрати не міг.

Бабця в своєму дворі цвіла.

— Це що, вони сваряться? — спитала.

Я промовчав: не хотів, щоб вона втручалась у наші сімейні діла.

— Зайди до мене, — сказала бабця, — щось тобі хочу сказать.

Я повагався — це було нечувано, щоб бабця запрошувала до себе: може, хотіла щось розпитати? Загалом, я заходив до неї і без запрошень, бабця мене ніколи не проганяла. Інколи й дешеву карамельку совала в руку, але затишку в її кімнатах не відчував. Це були чужі для мене кімнати, й, побувши трохи, незвідь-чому відчував наглу потребу їх найшвидше покинути — якось вона вміла від себе віднаджувати. Через це в моїй пам’яті бабчині кімнати залишилися ніби чужа республіка, куди мені, однак, був доступ.

Бабця й справді хотіла вчинити мені допит.

— То що, баба Ганя й справді лежача? — спитала вона, бо й сама не потикалася в нашу половину, відколи заштовхнули туди через вікно бабу Ганю.

— Нє, вона встає і трохи ходить.

— То чого ж треба було перти її через увесь двір і совати у вікно? — з нещадною логікою спитала вона, при цьому відсунула шухляду стола і щось там шукала.

Я цього не знав і сам, тому й промовчав. Подумки ж вирішив, що мама, можливо, вирішила: все одно платить п’яницям, то хай по-справжньому потрудяться, а може, хотіла продемонструвати світові, яка баба насправді важко хвора. Але це тільки мої здогадки, достеменно я про це нічого не знав.

— Вона буде справлятись у хаті? — спитала з надмірною відвертістю бабця, вручаючи мені м’ятну цукерку в потертій обгортці, ніби ці дві речі — те, що питала, й цукерка — були поєднані. Саме тому я від цукерки відмовився. Бабця здивувалася.

— Це в тебе і до цукерок та бабера апетит відбила, — сказала спокійно, розгорнула папірця і кинула карамельку собі до рота. Я ковтнув слину.

— І довго вона у нас пробуде?

— Не знаю, — мовив я неохоче. — Має приїхати дядько Володя з Одеси.

Новина бабцю потрясла: здається, це було єдине, чого вона не відала. Цукерка віддимала її запалу щоку, а очі засвітилися:

— Що ти кажеш! І він її забере? — спитала натхненно.

Я здвигнув плечима: мама глибоко сумнівалася, що так станеться, але її брат і справді дзвонив — він таки приїде.

— Коли б не хотів її забирати, — гарячково міркувала бабця, — нащо йому приїжджати? По-моєму, він не дуже любить оббивати наші пороги?..

Бабця мала рацію: ані баба Ганя, ані мамин брат Володя в нас не бували ні разу, принаймні за моєї пам’яті.

— Приїде на своїй машині, — байдуже сказав я, знаючи, як уразити бабцю.

— В нього є своя машина? — аж підскочила та на ослінці і ледве не ковтнула свою, а власне, мою цукерку. — О, тоді він її просто забере. Це ще здорова бабура. Коли вона змогла приїхати в грузовику, то в легковій поїде, як по маслі, хе-хе!

Але мама з татком глибоко сумнівалися, щоб дядько Володя бабу Ганю до себе забрав.

— Вона ж прописана в нього! — сказала бабця. — За неї він зайву площу одхватив, тепер нехай возяється… Одного боюся, — бабця замовкла й почала з чвакотом смоктати цукерку. — Еге ж… татко твій надто поступливий. Це коли б твій татко настояв!

Смішно слухати: щоб татко та й настояв! Татко мій ніколи нічого не настоював, бо хоч мама й побоювалася, що він її колись вижене, але все робилося в нас у домі, як скаже таки вона, мама.

— Твій татко — шмата! — сказала бабця, сердито поблискуючи оченятами. — Коли б була на його місці, то я цю баберу — в шию, в шию! Чого це ми повинні її глядіти? Та вона ж сюди приїхати не бажала, така пані! Пані вчительша! — єхидно перекривила бабця. — Та вона ж твоїй мамі ні рублика, ні картоплини не передала, та й навіть, коли ти народився, не приїхала. На похорони твого діда й баби, коли вони, пухом їм земля, загинули, не приїхала — боялася жир розтрусить. А хіба не виперла вона з дому твою маму ще після сьомого класу і ні рубля їй не прислала, ні картоплиночки. Коли б не татко, то була б твоя мама, як ті шлюхи з бур’янів. І не приїздила до неї — важко було тушу пересувати… Не думай, що вона добренька ота баба Ганя. Порозганяла дітей з села по містах, а сама шлялася..

Я все це слухав спокійно, бо це була правда. Ці речі переповідала не тільки бабця, але й, часом, моя мама. Баба Ганя, поки була здорова, відверто нами нехтувала, через це, коли я вперше її побачив — це вже тепер, коли її заштовхали з канапкою в наше вікно, то в мене волосся на голові заворушилося: переді мною постала гора, і треба було б п’ять таких мізерних, як я, щоб обхопити її довкруж. Треба було чотири таких, як я, щоб стали ці чотири на плечі один одному, і тільки верхній дістав би її лоба. Баба Ганя дивилася на мене здоровенними баньками і раптом спитала в мами:

— Це що, твій син? Чи, може, внук?

— Ти зовсім з ума вижила, — мовила роздратовано мама. — Хіба в мене може бути такий внук? І чи ти своїх онуків не знаєш?

— Чого ж? — сказала баба Ганя, ледве ворочаючи язиком, ніби п’яна була. — Своїх внуків я знаю. У Володі їх двоє. Чи троє?

— Троє, — сказала мама.

— Ну да, я ж кажу. А цього твого я й не знаю. Він твій?

Тоді моя мама заплакала: баба Ганя навіть не знала, що в неї є внук, тобто я. Мама почала зі сльозами бабі це виказувати, бо як це можна таке забути: скільки у тебе внуків і хто вони, але бабу Ганю це зовсім не зворушило.

— Ну да, забула, — сказала. — І чого тобі сердиться, хіба не бачиш, больна я.

Баба Ганя почала по тому осідати, а тоді гупнула широчезною сідницею на канапку, аж пружини в тієї бідолахи-канапи застогнали, я ж чкурнув надвір і намагався після того в нашу хату не заходити, а ще коли там поселився той жахаючий сморід, то й поготів.

— Коли має приїхати той Володька? — спитала бабця.

Але я того не знав: приїде, та й усе.

— Ти там разом з батьком спиш, — зашепотіла, озираючись, ніби остерігаючись, що її підслухають, бабця. — Мене він слухать не буде, а тебе послухається, то ти йому натуркай, натуркай, щоб сміливий був, щоб не пропустив нагоди, і хай би той Володька свою дорогеньку маму забрав, і хай би вони сюди до нас і носа не показували. Ти на його гордість наляж, бо це нам тут не буде життя, а пекло, бо та бабера, хоч і не прописана, а всіх нас із хати повиживає, як і вас, бідолашненьких, уже вижила і як того котика бідолашненького — оно вже по будах тулиться. А що, коли похолодає? Де ви тоді, бідолашненькі, подінетеся. Вернетеся в той свинушник, що його та бабера з твоєю мамою зробили, а в тебе і жолудочок слабенький, і апетитику нема, то це вже ти зовсім переведешся.