Сад гетсиманський - Багряний Іван
По хвилі додано тим самим голосом: — Черевики можна брати.
Люди роздягались і по одному виходили геть за двері. За дверима їх спрямовувано по сходах вниз —— зігнато в величезний порожній льох, у велику вогку камеру з цементовою підлогою. Багато людей в черевиках чи галошах, але багато не мало ні черевиків, ні галош (попріли та подерлись за час довгого сидіння) і були босі. Камера була дуже холодна, люди голі, в чому мама родила, але грілись думкою що це скоро минеться. Та їх зігнали й наче забули. Триста сорок голих людей мерзли, нетерпляче чекаючи, чим це закінчиться. Минали години, але їхнє гибіння не закінчувалось. В самому кінці величезного льоху було складено залізні ліжка. В той час, як вся маса тислася до дверей, проклинаючи все, Андрій знічев’я придивлявся до тих ліжок, шукаючи написів або якихось знаків, з яких би хоч щось вичитати про людську трагедію, свідками якої були ці ліжка. Написів він не знайшов, зате помітив, що деякі ліжка мають сітку з вузьких смуг бляхи. І то добре. Думаючи над тим, що там десь вгорі потрошать їхні манатки, шукають заборонених речей, і що ті всі речі пропали, Андрій з досади заходився виламувати шмат бляшаної смуги. Вони там шукають голок і олівців? "Добре, хай буде ножик!" Відмірявши шматок на довжину черевика, Андрій виломив його. Штурман посміхався, стоячи збоку, й не радив — це коштуватиме двадцять діб карцеру на півфунті хліба й шклянці води, занадто дорога ціна за шмат заліза — втратити рештки здоров’я, тоді як його треба берегти для більшої мети. Але Андрій його не послухав. Скинув черевика, одслонив устілку і вклав під неї виломлений шмат, а тоді припасував устілку й взувся. Вони ще чекали довго, коли їх нарешті з цієї камери заберуть. Сісти було ні на чому, й люди мліли від безкінечного тупцяння й тремтіли від холоду. В босих ноги подерев’яніли, бо ніде було їх діти, нічим захистити від цементової підлоги.
Нарешті загриміли затвори, двері відчинилися:
—До одному виходь! Давай нагору!
На сходах стояли двома шпалерами оперативники в білих халатах і обмацували голих людей, що проходили крізь ті шпалери черідкою. Вони зазирали кожному в зуби, під пахви, змушували присідати.
"Це, я розумію, трус!"
В кожній ситуації може бути становище гірше або ліпше, і в кожній ситуації багато залежить від самої людини, якщо їй можна вибирати хоч в якійсь мірі. Ступивши на сходи, Андрій бистрим оком зауважив, що кожного в’язня обшукує котрийсь один оперативник, який прийдеться. Отже, до котрого оперативника йому вдатися, це в якійсь мірі залежить від нього самого. Миттю оглянув тих, що були найближче. Ось якесь кирпате обличчя з досить симпатичним виразом очей. Хтось його взяв за руку, але Андрій потягся до наміченого обличчя. Зупинився, скинув черевик з ноги й, дивлячись з посмішкою в очі оперативникові, подав черевик. А вже як подав, по тілу побігли мурашки — чи той він черевик подав? бо забув, в який саме він сховав залізячку. Очима не переставав посміхатись, а думка забила тривогу: "Боже! Не того черевика подав!"
— Чого ви посміхаєтесь? — запитав оперативник досить беззлобно.
— А так... Ніби десь бачив... Будь ласка, — Андрій скинув швиденько й подав з готовністю і другий черевик.
Оперативника цілком задовольнила така готовність арештанта, й він вернув обидва черевики, навіть не зазирнувши в них до пуття. Андрій взувся, ще зробив гімнастику й спокійно помарширував нагору. Штурман пізніше завжди сміявся з цього випадку, дивуючись з Андрієвої витримки та з його того психологічного етюду.
А нагорі в камері — так наче після погрому. Все було перекуйовджене й перемішане неймовірно. Всі арештантські пожитки, всі лахи, які хто мав, всі торби, вузли й пакунки було розпаковано, розтерзано й перемішано в дикий вінегрет. З вікон геть все поскидано на підлогу, повитягано із стін "приколки", на яких висів хліб, і той хліб валявся долі в бруді, в смітті; позабирано всі мотузки й глечики, позабирано всі люльки, шахи та доміно, що їх в’язні не встигли поховати або зліквідувати, —словом, камера справляла вражіння розруйнованого мурашника, в якому кропітливим комашкам треба все починати заново.
Треба було багато часу в’язням, щоб розплутати той хаос, повідшукувати й розібрати свої речі, позбирати докупи шмаття, повикидуване з торб та пакунків. Дехто з в’язнів мав речі спаковані — так як їх передано з волі, приготовані для етапу, — все те було розпотрошене, й чиста білизна валялася з вошивим ганчір’ям укупі. Низки речей бракувало й годі було устійнити, де воно щезло, чи в кишенях оперативників, чи... Але в камері ніде воно не могло дітись, навіть при наявності камерного пролетаріату, який при самому вигляді чистої й ніжної білизни млів, уявляючи, як би то було, коли б її одягти. Але вкрасти ніхто не посмів би, уже хоч би тому, що тут "пролетаріат" з вищою освітою, "та й де її дінеш?"
Після довгої колотнечі наведено було нарешті лад, і життя камери увійшло в нормальну колію. В кожного чогось бракувало, а Андрій не тільки нічого не втратив, а ще й дещо придбав унаслідок страшного землетрусу. Він придбав ножик! Прекрасний ножик, яким користалася ціла камера для різання хліба, сала (якщо хтось мав) і для всіх потреб. Навіть користався ним доктор Петров.
Андрій добре нагострив залізячку, надав їй вигляду ножа й кожного разу після користання ховав. І то ховав так, що ніхто не знав, де. Він його втикав у щілину межи дошками, кожен раз в іншому місці.
То був "великий трус". Менші труси проводилися силами місцевої адміністрації й трохи в інший спосіб. В’язнів нікуди не виганяли, лише веліли згуртуватися в одній половині камери й сидіти на підлозі тихо. В той час тюремні "хлопці", без білих халатів, уже потрошили речі в звільненій половині. Потім переганяли в’язнів у вже обшукану половину й те саме проробляли в першій. При цій техніці в’язні, навіть в присутності "шукачів щастя", ухитрялися багато заборонених речей поховати під чає самого трусу.
Крім трусів багато мороки завдавала "лазня". Кожен похід до лазні — це був своєрідний погром. Крім втрати речей, які щезали геть під опікою кримінальних, що лазню обслуговували, все зазнавало великого лиха — речі горіли та нещадно дерлись в "Геліосі", а люди простуджувались Після приходу з лазні камера мала завжди вигляд і сушильні, й шпиталю — довго смерділа паленим ганчір’яні і рясніла хорими. З кожним походом до лазні люди ставали все голіші й число камерного пролетаріату збільшувалось. І
Легшим лихом була т. зв. "дезинфекція". Т. зв., бо призначена нищити блощиць, мишей та тарганів, вона зовсім не досягала мети, зате люди потерпали від дезинфекції і в більшій мірі, ніж блощиці. Роблячи дезинфекцію, камеру смалили паяльними лампами та заливали якоюсь смердючою отрутою. Паяльні лампи робили лиш той ефект, що стіни й рури були посмалені, закопчені сажею, але те неї мало ніякого впливу на блощиць, бо вони жили в підлозі і в людських черевиках, а підлогу й черевики не можна було спалити. Смердюча ж отрута мала той ефект, що отруювала повітря на багато днів, змушуючи в’язнів плакати, одначе блощиць знищити теж не могла, бо, щоб їх знищити, треба було б тієї отрути вилити цистерну, щоб тим блощицям дошкулити під підлогою. Але таке вражіння, що вся ця "дезинфекція" й не була зовсім розрахована на блощиць та тарганів, а на те, щоб погіршувати й без того гірке арештантське життя.
Але все це — і труси, і лазню і дезинфекцію люди переживали стоїчно та й далі жили своїм "нормальним" життям. Вчились, співали, майстрували, грали в шахи, слухали класиків і оповідання Шклярука, вишивали й — ждали. Ждали невідомого. І багатьом здавалося, що вже того невідомого не буде, нічого не буде. Отак буде до самої смерті.
Одного дня вкидали до камери кримінального. Вкидали в повному розумінні цього слова, як колись вкидали християн на арену з левами, — тільки християни, либонь, не мали такого переляку й не чинили такого шаленого опору. Це був хлопчисько років чотирнадцяти-п’ятнадцяти. Чотири дебелих тюремники тягли його на руках і намагалися пропхнути в двері, а він розчепірився немов йорж, упирався руками й ногами об одвірки, хапався за них конвульсійне, й лаяв тюремників в чім світ, та кричав охриплим голосом:
— Куди ви мене вкидаєте до троцькістів!!? Куди ви мене вкидаєте до троцькістів, шкури лягаві!! Пустіть! Пустіть!..
Скільки в тім крикові було панічного жаху перед тим сакраментальним словом "троцькісти"!
Та ніякий спротив і ніякі резони, висловлені опуклим блатняцьким жаргоном, не допомогли. Бідолашний хлопчина опинився по цей бік дверей. Двері зачинилися, тюремники щезли, люто обтираючи подряпані обличчя та щось погрожуючи, а хлопчині лишився сам-на-сам з цілою камерою жахливих "троцькістів", кинений напризволяще й, без сумніву, на зжертя. Він забився в кут, за парашу, ощерився, мов вовченя або переляканий кіт перед псами, наїжачився всім своїм єством і нікого не підпускав, шипів і був готовий кусатися.
Всі з цікавістю розглядали гостя зблизька й оддалік і сміялися. Це ще більше змушувало хлоп’я наїжачуватися. Він чекав страшних подій. Був він білобрисий, сухорлявий, з гарячково запаленими синіми очима, смішний такий в своєму несамовитому переляці. Андрій підійшов, подивився і, посміхнувшись, порадив усім залишити хлопця в спокої, не чіпати його й розійтись. Нехай звикає.
Було ясним, що хлопця сюди вкинули за якусь тяжку провину, забравши з його рідної стихії — з якої-небудь камери кримінальних. Після знаної психічної й політичної обробки образ "троцькіста", тобто кожного політичного, в очах такого хлопчини (та й хіба тільки такого!) був неабияким страхіттям. Адже їх виховувано в сліпій і пекельній зненависті до тих "троцькістів", і цю зненависть вони належно виявляли де тільки могли. То ж перспектива опинитися серед "троцькістів" віч-на-віч, та ще одному-однісінькому, та ще проти великої їх кількості, після того як кримінальні так часто й так багато заливали їм за шкіру сала по тюрмах і таборах, була мало приємною. За мораллю й за законами кримінальних за все мусить бути тяжка відплата. Око за око. Це знали тюремники й саме тому вирішили застосувати до цього, очевидно, упертого правопорушника й не дуже просякненого пієтетом до тюремної держави (якщо судити з тієї лайки, якою хлопчина частував своїх носіїв) хлопчини ту саму методу, що її застосовано колись ще в часи біблійні до тих знаних отроків.
