Великі сподівання - Чарльз Діккенс
Що ж до комірців Джо - і від сорочки, і від піджака,- то вони викликали такі тяжкі роздуми, що й не сказати. Чому, щоб вважатися пристойно одягненою, людина мусить пообдирати собі шию? Чому, одягаючи недільне вбрання, неодмінно треба очиститись стражданням? Потім ще Джо став так глибоко задумуватись, не доносячи при цьому виделки до рота; втуплював свої очі невідь-куди; раптом заходжувався якось чудно бухикати; і так далеко відсовувався від столу, і трусив на підлогу більше їжі, ніж з'їдав, вдаючи, ніби в нього нічого не падає,- що я був неймовірно радий, коли Герберт нарешті вирушив до своєї контори.
У мене не вистачило ні глузду, ні такту збагнути, що це ж я в усьому завинив, що якби я простіше повівся з Джо, то й він повівся б простіше зі мною. Мене брала така досада й злість на Джо, а тут він ще й долив масла у вогонь.
- Оскільки ми тепер лишилися самі, сер…- почав Джо.
- Джо! - невдоволено урвав я його.- Як у тебе язик повертається називати мене «сер»!
На хвильку в очах Джо промайнуло щось наче докір. Хоч яка недоладна була на ньому краватка і комірці не кращі, погляд його променився своєрідною гідністю.
- Оскільки ми тепер лишилися самі,- почав знову Джо,- і я не маю наміру й змоги надовго затримуватись, то я зараз кінчу - вірніше, почну,- про те, як це вийшло, що я сподобився нині такої честі. Бо коли б,- сказав Джо, лагодячись за своєю давньою, звичкою усе докладно роз'яснити,- коли б не моє бажання стати тобі в пригоді, я б не мав честі причаститися сніданком у джентльменській оселі.
Мені дуже не хотілося знову відчути на собі той його погляд, і я вже не став дорікати йому за такий тон.
- Отож, сер, це було так,- повів далі Джо.- Сидів я ввечері якось у «Веселих Моряках», Піпе,- (щоразу, коли в ньому брала гору симпатія, він називав мене Піпом, а коли переважала церемонність, волів величати «сером»),- аж це під'їжджає своїм візком Памблечук. Той самий,- мовив Джо, відбігаючи раптом на іншу тропу,- що часами така нехіть до нього, коли він на кожному перехресті почне торочити, що ви з ним з самого малку приятелювали і що він перший товариш усіх твоїх забав.
- Які вигадки! Не він, а ти, Джо!
- Я й вірю, Піпе,- сказав Джо, ледь стріпуючи головою,- хоча тепер це вже ні до чого, сер. Отож, Піпе, цей самий Памблечук, пустомолот неприторенний, підходить до мене в шинку (бо й чого ж робочому чоловікові для розваги не покурити люльки та не випити пива, сер,- хіба це що?) і каже: «Джозефе, з тобою хоче поговорити міс Гевішем».
- Міс Гевішем, Джо?
- «Вона,- отак він сказав, Памблечук,- з тобою хоче поговорити».
Джо змовк і перевів погляд на стелю.
- Ну? А далі що, Джо?
- А на другий день, сер,- мовив Джо, дивлячись на мене так, мов я був хтозна-як далеко,- я прибрався і пішов до міс Ге.
- Міс Ге, Джо? Міс Гевішем?
- Тож я й кажу, сер,- провадив Джо таким офіційним голосом, наче виголошував свій заповіт,- міс Ге, або інакшими словами - міс Гевішем. А сказала вона ось що: «Містере Гарджері, ви підтримуєте листування з містером Піпом?» А що я дістав листа від тебе, то й мав право сказати: «Підтримую». (Коли я ставав до вінця з вашою сестрою, сер, то сказав: «Обіцяюся підтримувати», а коли відповідав твоїй доброчинниці, Піпе, то сказав: «Підтримую».) Далі ж вона й каже: «Ну, то передайте йому, що приїхала Естелла і рада була б його бачити».
Підводячи погляд на Джо, я відчув, що весь зашарівся. Як би я хотів, щоб це бодай почасти було викликане думкою, що я, знаючи, з чим Джо приїхав, зустрів би його куди привітніше!
- Бідді,- мовив далі Джо,- коли я прийшов додому й попросив написати тобі, чогось почала огинатися. А тоді й каже: «Я знаю, що він був би дуже радий почути про це від вас самих. А тепер же якраз свята, і ви теж хотіли б з ним побачитись, то й з'їздіть». Оце вже я й кінчив, сер,- додав Джо, підводячись із крісла,- і бажаю тобі, Піпе, щоб ти завше був у доброму здоров'ї і при великих статках.
- То ти вже йдеш, Джо?
- Таки йду,- відповів він.
- Але ж на обід ти ще прийдеш, Джо?
- Ні, вже не прийду,- відповів він.
Наші погляди зустрілись, і коли він простяг мені руку, ніяких «серів» уже наче й не знала його благородна душа.
- Піпе, друзяко ти мій, життя така штука, що розлука за розлукою, і кому що судилося - кому метал кувати, кому ліс рубати, а кому й золото чи то мідь обробляти. Отож і розходяться люди, і нема на це ради. Коли й вийшло що сьогодні тут невлад, так це через мене. Наші з тобою дороги в Лондоні не сходяться, це не те, коли ми вдома, де всі нас знають і всі свої. І не те, що я гордій, а просто я хочу бути сам собою, тож ти мене більш ніколи не побачиш у цій одежі. Я в ній наче й на себе не схожий. Ото кузня, кухня та ще болота наші - там тільки я й схожий на людину. А ти краще запам'ятай мене у ковальському фартусі, з молотом у руці або навіть і з люлькою - тоді воно й приємніше згадається. І так само приємніше буде, коли ти, скажімо, захочеш на мене глянути, і приїдеш, і заглянеш у вікно кузні, і побачиш коваля Джо біля того самого ковадла, в тому самому пропаленому фартусі,
