Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Кащенко Адріан
Більшість із них покинула в рідному краю жінок та дітей, і надія на нове спільне життя з ними не могла, не манити втікачів назад, додому.
Скінчилося на тому, що якась частина запорожців, разом з архімандритом Філаретом і старшиною Чернявським виїхала із Січі в Одесу. Російський уряд зустрів Філарета прихильно й наділив його золотим наперсним хрестом; доля ж запорожців невідома — більшість їх розійшлася на заробітки.
А тим часом на Січ прибув другий архімандрит з Афону, колишній отаман. Почувши, що починається війна, Семен Мороз не всидів у монастирі й, скинувши із себе митру, знову надів запорозьку шапку та почепив до стегна шаблю.
Запорозький Кіш, з наказу султана, вирядив на грецьку війну полк запорожців, а наказним отаманом у той похід призначив Мороза. Є деякі відомості про те, що козаки брали участь в облозі Місолонгі, але їхня доля була дуже нещаслива. Коли запорожці вже верталися з Греції у Стамбул морем, то турецький корабель, на якому було 600 запорожців і сам Мороз, греки потопили вибухом, і всі козаки, за винятком небагатьох, загинули в морі.
На все запорозьке товариство те нещастя справило надзвичайне враження, бо вони зрозуміли його, як божу кару за пролиття християнської крові.
Року 1825-го кошовим отаманом за Дунаєм став Василь Чернюга, а 1826-го та 1827-го — Василь Незамаївський. За останнього кошового австрійський консул у Галаці передав на Кіш листа від російського коменданта в Ізмаїлі Тучкова. В ньому повідомлялось, що наближається війна Росії з Туреччиною, що російське військо зараз же перекинеться на турецький бік Дунаю, і через те запорожцям треба заздалегідь подбати про свою долю й перейти на російський бік.
Становище запорожців, справді, було кепське. Вже дві попередні війни показали, що турки не можуть вистояти проти Росії. Можна було побоюватися, що Росія забере ті землі, де сиділи запорожці, і їм доведеться переселятися кудись далеко в Туреччину, де не буде вже ніяких зв'язків з Україною. Незважаючи на те, старий дніпровський січовик Незамаївський не згодився на пропозицію російського уряду. Спиняла його головним чином турбота про долю, яка чекала всіх втікачів із російської сторони, і про тих земляків, які жили слободами й не мали змоги переїхати на російську сторону разом із козаками.
"Не я на Дунай козацтво заводив, — казав Незамаївський, — не я й виводити буду". А тим часом, сподіваючись скрутного становища війська, він, покладаючись на свою старість, на Покрову року 1827-го відмовився наново бути кошовим.
ОСТАННІЙ КОШОВИЙ ОТАМАН ЙОСИП БОНДАР (ГЛАДКИЙ)
Охочих брати булаву кошового під такий час було небагато, й козацтво довго сперечалося, кого настановити отаманом. Почувши про такий безлад на Січі, підняли голос селяни й почали галасувати, що хочуть мати за кошового Йосипа Бондаря. Той Бондар, а по-письменному, Гладкий, був родом із козаків Золотоніського повіту Полтавської губернії. Біля року 1820-го він, покинувши свою сім'ю пішов в Одесу на заробітки й там вчинив щось таке, що змусило його втекти на Дунай до запорожців. Приписавшись на Січі в Платнирівський курінь під прізвищем Бондаря, він брав участь у війні турків із греками, а 1827-го був отаманом Платнирівського куреня. Які зв'язки мав Гладкий із задунайськими селянами і з яких причин вони хотіли мати отаманом саме того, хто через півроку віддав їх на поталу туркам — невідомо, але треба гадати, що Гладкий був людиною хитрою й потайною, що, незважаючи на недовгий час свого пробування на Січі, зумів запобігти собі ласки на Коші і в селах.
Козаки не сперечалися із селянами, й Гладкого проголосили кошовим. Після обрання, а можливо, що й раніше того, він зав'язав зносини з генералом Тучковим і, забезпечивши собі з боку російського уряду панське становище та добре жалування, а всім козакам і втікачам з України — амністію і волю разом з родинами до кінця життя, Гладкий згодився перейти на бік Росії. Проте, коли став підготовляти до своїх замірів запорожців, то побачив, що старе козацтво не поділяє його думок і не хоче зрікатися підданства турецькому султанові. Це примусило Гладкого бути обережним і ховатися із своїми задумами від усіх. З метою ж зчинити між козацтвом замішання, він пустив чутку, ніби султан, сподіваючись війни на Дунаї, хоче переселити всіх запорожців, разом із райєю (селянами), в Єгипет. Та чутка, справді, дуже збентежила багатьох і сприяла тому, що частина козаків прихильніше поставилась до переходу за Дунай, на російську сторону.
З початку року 1828-го великий візир прислав на Січ наказ готувати козаків до війни; на страсному ж тижні він ствердив, щоб негайно 13000 запорожців було вислано до Силістрії. Почувши, що треба йти "бити брат на брата", багато запорожців розбіглися по плавнях, маючи надію уникнути тим гріха. Це сприяло заходам Гладкого. Він вирішив просто зрадити старих козаків і послати їх у Силістрію, щоб вони не могли перешкодити йому перейти на російський бік, хоч і міг передбачати, що султанський гнів за його зраду впаде на тих козаків, що перебуватимуть у турецьких руках.
Набравши 2000 неприхильних до його думок козаків, Гладкий хотів вирядити їх у Силістрію, але старі козаки, певно, передбачаючи зраду, змусили його самого йти з ними. Щоб заспокоїти козаків, Гладкий вирушив у Силістрію, але там запевнив візиря, що йому треба вернутись на Січ для того, щоб зібрати ще по плавнях козаків, а далі, підняти Кіш і перевезти його на час війни у Ядерне (Адріанополь). Такі заходи кошового в усьому були бажані візирю, і він відпустив Гладкого на Січ.
ЗРАДА ГЛАДКИМ ЗАПОРОЖЦІВ
Прибувши на Дунавець, Гладкий уже не ховався зі своїми замірами й, побоюючись, щоб старі діди, між якими ще був живий і грізний дід Рогозяний, колишній кошовий, не подали звістки про його зраду в Тульчу, він похапцем склав на байдаки церковний престол, образи, корогви, військові клейноди та ще дещо з військового добра й зі своїми прихильниками, кількістю біля 200 душ, сів на байдаки й подався Георгіївським гирлом у Катирлез, а далі морем у Вилкове.
Гладкому було байдуже, що з 13 000 Війська Задунайського Запорозького при ньому лишилося двісті козаків, зате він віз із собою військові клейноди й, отже, стане перед царські очі не як втікач із Туреччини Йосип Гладкий, а як кошовий отаман Задунайського Війська Запорозького. Проте йому все-таки бажано було збільшити кількість своїх товаришів і, проїжджаючи повз Катирлез та Вилкове, він приєднав до себе з кількома байдаками тих козаків, що завжди стояли там, оберігаючи рибальські заводи, хоч і не сказав їм навіщо бере їх із собою. Тільки підпливаючи Килійським гирлом до Ізмаїла, він оголосив усім запорожцям, куди вони пливуть. Вертатись назад було вже неможливо, і всі 500 козаків, що були з ним, скорилися комендантові Ізмаїла.
У той час в Ізмаїлі перебував цар Микола І, і після недовгого карантину Гладкий із запорожцями став перед ним і вручив йому військові клейноди й грамоти турецького султана та німецького цісаря. При тому, як одностайно показують усі джерела, сам Гладкий і козаки були в смушевих шапках із кольоровими верхами, в жупанах із "чотирма рукавами", себто з вильотами, в широких кольорових штанях та шкуратяних чоботах, себто в тій одежі, в якій запорожці ходили в урочистий час і два століття тому.
На прохання запорожців прийняти їх під свою ласку, цар одповів: "Бог вас простить, батьківщина прощає і я прощаю!".
Саме в той час російське військо вишукувало місця, де б перевезтись через Дунай. Гладкий, добре знаючи весь низ, похвалився цареві вказати таке місце. Недалеко Ісакчі через плавні йшла до Дунаю якась стародавня гребля, захована серед дерев і очеретів. Турки не знали про неї й лишили те місце без оборони, а Гладкий саме туди й повіз переднє російське військо. За ним стало переправлятися й головне військо, а коли на турецькому боці була вже чимала російська сила, цар загадав Гладкому й себе перевезти на той бік, кошовий сів на стерно байдака, а за гребки взялися курінні отамани та військові старшини, й разом вони перевезли царя на запорозькому байдаку через Дунай до війська; згодом же так само повернули його й назад до Ізмаїла. Задоволений імператор дав Гладкому чин полковника й, до того ж іще, нагородив як його, так і всю старшину Георгіївськими хрестами.
Після того Йосип Гладкий брав зі своїми запорожцями участь у війні з турками і дістав за те генеральського звання.
Коли скінчилася війна, російський уряд хотів оселити запорожців біля Анапи, на південному березі річки Кубані, та Гладкому це не сподобалося — він боявся, щоб його Задунайських запорожців не приєднали до Чорноморського війська, бо від нього тоді одібрали б булаву. Йому хотілося бути не нижче того, чим він був за Дунаєм, і він випросив у царя, щоб із Задунайських запорожців було засноване окреме козацьке військо, похваляючись, що тоді він зуміє зібрати ще багато запорожців з турецької сторони.
Цар Микола І взагалі ставився до Гладкого дуже прихильно. Він задовольнив його бажання й, призначивши для вихідців з-за Дунаю землю біля Азовського моря, звелів називати їх Азовським козачим військом, а Гладкого призначив наказним отаманом. Доки те військо вийшло з Буджака на нову землю, минуло чимало часу, але Гладкому не тільки не вдалося збільшити кількість підвладних йому козаків, але й ті козаки, що він хитрощами захопив із Катирлеза та Вилкового, побачивши зміну в Азовському війську запорозьких порядків, один по одному тікали од нього назад, за Дунай. До 1832 року біля Гладкого лишилося лише біля 200 його однодумців, а щоб про те не стало відомо цареві, він мусив записувати в Азовське військо біглих людей, навіть молдаван і циганів.
Нарешті року 1832-го Гладкий перевів Азовське військо на землю між річками Бердою й Кальчиком. Там було наділено у власність: наказному отаманові Гладкому — 1600 десятин землі; полковникам та військовим старшинам — по 400 десятин, а іншій старшині — по 200 десятин. На решті землі були засновані станиці Микільська, або Кальчик, Стародубівка, Покровська та Новоспасівка, а далі був переданий військові ще й посад Петровський.
Таким чином ніякої обіцяної запорожцям Січі на Кальчику закладено не було; із запорозького ж товариства, що вийшло з Задунайської Січі, стали перевертнями:
Йосип Гладкий — генералом і заможним поміщиком, старшина — підпанками, козаки ж — селянами.
Року 1865-го Азовське військо було скасоване.
