День для прийдешнього - Загребельний Павло
Через три-чотири тисячі років людство розіб’є Юпітер і з утвореного "будівельного матеріалу" спорудить навколо Сонця велетенську кулю радіусом в триста мільйонів кілометрів, з товщиною стінок в три метри. Будівництво триватиме вісімсот років. Опісля людство розселиться всередині кулі і матиме "райське життя": сталу температуру в усіх точках, прекрасний м’який теплий клімат, Як жити на тверді триметрової товщини? Кукулик би перший згодився там жити, щоб випробувати ту твердь, згодився б поїхати зараз у Антарктиду, полетіти в космос, аби тільки не сидіти отут, не бути присутнім при власній ганьбі і найбільшій своїй поразці, поразці всього свого життя.
Тепер, тільки тепер нарешті він збагнув, що цей останній його злочинний крок не був випадковий, що готувався він протягом багатьох років, викристалізовувався, виростав, мов культура злоякісного грибка, посіяна в лабораторній пробірці на сприятливе поживне середовище. Він звик до перемог, упевнився в своїх перемогах, вважав, що перемагає той, у кого більша сила, а не той, хто має слушність. І от розплата. Сила йому не помогла. Не помогло нічого. Ні ота всевладна жінка, що, затиснувши уста, сидить за його столом, у його кріслі і тримає в руках його долю. Ні отой слизняк, який намагається заховатися за димовою завісою, але все одно ні від кого не приховає своєї нездарності і всезагальної зачуханості. Ні нахабний Жеребило, який десь умирає, а може, й помер, випередивши його, Кукулика, і хоч тепер скрутивши своєму директорові дулю.
А який сьогодні довгий день! Мовби для того, щоб передумав Кукулик усе своє життя, щоб сидів і карався.
Та він сидів і думав лише про одне: "Що ж тепер буде?" Боявся зазирнути в завтрашній день, глянути на те, що його жде. Не міг уявити себе на звичайній рядовій роботі, бо, власне, ніколи на ній не був і не знав, що воно таке. Жахався від думки про те, яке довге життя в людини. Позаду мовби й не було нічого, а попереду! І треба жити, і жити не директором і не Василем Васильовичем Кукуликом, а просто звичайним собі громадянином, яких — двісті п’ятдесят мільйонів. Тільки тепер збагнув, яка то гордість — трудівник! Заздрив тим, хто має ремесло в руках, уміє щось робити — хоч гнути дужки до відер. А він не вмів нічого. Навіть хліба в магазині не купував ніколи. Все дружина та дочки. Праця для нього була все життя абстракцією. Хтось там прибивав підметки до черевиків, сіяв хліб, пиляв ліс, місив бетон, бив камінь, викреслював проекти — сотні й тисячі кілометрів несхибно точних ліній. А він? Приносили до нього архітектори свою працю, і він або приймав її, або бракував, ні з ким не радячись, і часто все залежало від його настрою.
А тепер — злочин. Хто його штовхнув? Хто? Кошарний? Але що таке Кошарний поруч з ним, Кукуликом?
Академік бачив тільки Кукуликову неприродно зігнуту спину. На гадку прийшов рядок з Сенеки: "Кораблі поглинаються водами іноді того самого дня, в який пишалися на них".
— Може, ми доручимо розкрити конверти нашому старійшині, Дементію Хомичу? — долинув раптом до нього тихий голос Тетяни Василівни.
Він нахилив голову, приклав руку до грудей.
— Дякую за честь, але я не бачу причин, чому б вам, Тетяно Василівно...
— Після того, як ми проголосували, це найурочистіша частина церемонії, і я просила б вас, Дементію Хомичу...
— Просимо, просимо! — залунали голоси.
Академік підвівся, пішов до столу, на якому акуратною купкою лежали різноколірні конверти, сказав:
— В усе вірити або ні в що не вірити — найкращі два способи уберегти себе від думання. Я вірю в талант. Вірив у талант усе життя, віритиму й надалі. Дозвольте...
Взяв верхній конверт, не сідаючи, перед усіма обережно розкрив його, дістав звідти згорнутий учетверо аркушик, наблизив його до очей, прочитав голосно:
— "Сонце для всіх" — Пушкар Володимир Кирилович. Київ, вулиця Соляна, дім... Вітаю вас, товариші, з новим талантом у радянській архітектурі.
Його слова вкрили оплески. Сам Дементій Хомич плескав у свої старечі коричневі долоні.
— Я знаю одного Пушкаря, але він шофер, — сказав секретар міськкому, — дуже гарний хлопець.
— Це саме він, — подав голос Діжа.
— Ви певні цього? — повернувся до нього секретар. — Якщо ви не помиляєтеся, то наша премія потрапить у добрі робочі руки.
— Я навіть більше ніж певен, — здавленим голосом відповів Діжа.
— Але один! Не може бути, щоб такий об’єм робіт виконала одна людина! — вигукнув архітектурний юнак.
Академік наставив на нього кущуваті брови.
— Юний наш друже, хай буде вам відомо, що в мої часи проекти народжувалися в одній голові.
— Ви заперечуєте колектив! — вереснув юнак.
— Колектив покликаний допомагати талантам, а талант — це завжди насамперед індивідуальність. Коли говорять про колективний талант, то тим самим намагаються прикрити відсутність таланту взагалі. Наш конкурс не ставив нездійсненних завдань. Всього один квартал. Десяток будинків. Інженерна підготовка була зроблена заздалегідь. Отже, колектив уже допоміг. Слово мали таланти. І ось вони промовляють до нас. Я вітаю вас, товариші, ще раз з великим щастям бути присутніми при народженні великого, справжнього таланту!
Діжа не вірив, що все це відбувається насправді. Ще хвилину тому він тримався за свою релятивістську тезу про неможливість існування Пушкаря — тепер не мав жодних сумнівів. Чи почував він себе ображеним, обікраденим, обдуреним? Адже сам зробив усе для народження Пушкаря і для... Отам, за дверима, жде дивовижна дівчина, яку він бачив сьогодні вдруге в своєму житті і якої вже більше не бачитиме ніколи. Чому ж так складається? Чому радість і горе йдуть поруч? Чому він не може радіти разом з усіма, радіти ще більше за всіх присутніх, чому повинен сидіти мовчки?
Академік розкривав нові конверти, називав прізвища, імена, члени жюрі обмінювалися репліками, скутість володіла тепер тільки Кошарним та Кукуликом; а між цими двома таборами, між табором радості й табором розпачу опинився Діжа, і ніхто не знав, що з ним коїться та й він сам не знав. Обділений долею, як людина, що в дитинстві не мала іграшок, як жінка, що її ніхто не кохав, як батько, що ніколи не бачив свого сина.
Академік взяв конверт з написом "Космос".
— "Космос", — прочитав безбарвним голосом, від якого Кукулик сіпнувся всім тілом, а Кошарний миттю погасив цигарку, уткнувши її в стільницю, але відразу ж запалив нову і запахкав ще дужче димом.
Дементій Хомич розривав конверт довго і невміло. Чомусь не слухалися його руки, ніяк не могли вправитися з глянцюватим папером, а коли й розірвали, то не могли видобути з конверта папірця. Кукулик вліпив очі в той папірець. Ось пролунає академіків голос, пролунає смертний вирок, пролу...
— Кукулик Василь Васильович, — читав повільно академік, — Кошарний Антон Кузьмич...
Запала мовчанка. Чути було, як хрипко дихає Дементій Хомич. Кукулик і досі не міг відірвати погляду від аркушика, який був у академікових руках. Тетяна Василівна теж дивилася на той аркушик, потім перевела погляд на Кукулика, і він відчув той погляд, його відчуття працювали тепер чітко, гостро, все повернулося до нього, він готовий був до бою, до оборони, ні, до наступу, до нападу, він уже вибрав собі супротивника, він бачив його, хоч як той ховався за димовою завісою.
— А Жеребило? — це спитав Кукулик, хоч голосу свого сам не впізнавав, такий він став чужий і неслухняний. І щоб надати голосові давньої сили, Кукулик знов повторив своє запитання, кидаючи його просто в димову хмару: — А де Жеребило?
Аж тепер Діжа стрепенувся. Кукулики! Кукулики тут, Кукулики — там, за дверима, і скрізь Кукулики, і скрізь він боротиметься з ними, нещадно й зле.
Всю силу свого характеру — проти Кукуликів! Наше майбутнє залежить від нашої праці, від характерів теж. Моральний кодекс будівника комунізму: борися зі злом, не приховуй його, не давай, щоб воно розрослося, щоб не перейшло з тобою в завтрашній день. Треба зробити так, щоб зло стало серед нас неможливим. Щоб людина була чесною і не брала того, що не дане, і не зазіхала на незароблене, і не відпихала роботящих і талановитих.
Якщо ти забираєш у суспільства людське життя, то суспільство знищить тебе за це. А якщо ти відбираєш не просту, звичайну людину, а людину талановиту? Яка за це кара? Її неспроможні визначити ніякі прокурори, жодні судді. Тільки народ!
— Вам ліпше знати, — вкладаючи всю можливу зневагу в слова, відповів Діжа Кукуликові.
Кукулик сидів на своєму коневі впевненості й сили.
— Не ваше засипалося, — метнув він гнівно на Діжу. — Я за своє відповім, я готовий. Але за чуже? Ні, ні! Товаришу Кошарний, я вас питаю, де прізвище Жеребила.
— Мене? — перепитав Кошарний.
— Вас же, хай йому чорт, вас! Чому серед авторів проекту "Космос" нема прізвища Жеребила? Де Жеребило?
— Нема, — дурнувато посміхнувся Кошарний, забувши потягти цигарку й окутатися димом.
— Бачу, що нема. Але де ж він подівся? Ми ж утрьох... — він хотів сказати "підписувалися", але на ходу поправився: — Автори...
— Ну...
— Що "ну"?..
— Ну, я...
— Списав на хворобу? На с...
Слова "смерть" Кукулик не наважився вимовити. Надто близько літало воно коло нього. Жеребилові навіть ліпше, у нього смерть справжня, фізична, без душевних страждань. Страждатимуть ті, хто лишився, а йому — все ніпочім, він пішов на вічний спочинок і вічний спокій. А от тут смерть — фігуральна, прилюдна, ганебна...
Діжа підвівся, нікому нічого не кажучи, швидко пішов до дверей. Йому було гидко дивитися на цього великого чоловіка, а ще гидкіше думати про те, Що він — батько отої дівчини, яку Іван кохав цілий рік, кохав ще й досі, хоч уже й ненавидів. Рішуче вийшов з кімнати, щоб більше сюди не повертатися.
Академік стояв з аркушиком, на якому написано було два прізвища. Два замість трьох, але яке це мало значення? Нарешті він кинув аркушик на стіл, окремо від інших. Дістав з кишені велику картату хустку, витер руки. В пам’яті крутилося старе прислів’я, здається, французьке: "Хто розраховує на черевики вмерлого, рискує ще довго ходити босоніж".
— У мене є пропозиція, — підвівся Брайко. — Скасувати наше рішення про присудження заохочувальної премії проекту "Космос" в зв’язку з аморальним вчинком його авторів. Окрім того, записати в наше рішення...
— Окрім того, — підтримав його секретар міськкому, — записати в наше рішення прохання до комуністів Інституту житла розглянути питання про вчинок Кукулика і Кошарного і...
