День для прийдешнього - Загребельний Павло
Тобі не соромно, що мати... Відчиніть же! Я вимагаю! Я вмру під цією брамою! Чуєте?
Вартовий по той бік брами доповів сержантові, той сповістив начальника караулу. Якісь люди хочуть пробитися в тюрму. Штурмують браму. В далекій караулці пролунала команда: "В ружье!" Задзвонили телефони, полетіли рапорти. Потім усе втихло. Збоку від брами були непомітні дверцята, вони відчинилися, звідти показався високий офіцер, глянув спокійно на Ганну Сергіївну, яка саме летіла в чергову атаку на неподатливу браму, на Гнатка, що стояв, заклавши руки за спину й скрививши губи, тихо сказав:
— Зайдіть, будь ласка, сюди.
Ганна Сергіївна почервоніла, поправила зачіску, суворо зиркнула на Гната: іди за мною.
В тісній кімнатці чергового офіцер запросив Ганну Сергіївну сісти, сам лишився стояти. Стояв і Гнат, бо сісти, власне, було більше ні на чому.
— Я вас слухаю, — сказав офіцер. На вигляд йому було років з сорок. Мужні складки залягали в куточках уст, темні розумні очі дивилися з-під густих гарно вигнутих брів. "Який мужчина!" — в думці зауважила Ганна Сергіївна і сховала назад до торбинки хусточку, в яку перед цим хотіла розплакатися.
— Розумієте, я... я вдова професора Косар...
— Мамо! — перебив її Гнат. — Перестань. До чого тут професор!
— Помовч! Повторюю: я вдова професора Косар-Косаревича, відомого архітектора. А це мій син Гнат, студент-випускник, прекрасна дитина, талант...
— Ма! Перестань!
— Не замазуй мені, будь ласка, рота! Так от... нам треба до тюрми... тобто...
Офіцер посміхнувся одними очима.
— У мене ще не було таких випадків, щоб хтось добровільно добивався в тюрму, — сказав він.
— Так, це справді трохи смішно, але розумієте... Мій син, тобто син покійного Косар...
— Якщо ти не перестанеш, я піду, — погрозив Гнатко.
— Куди ж ти підеш: тобі ж треба в тюрму!
— Якщо вам справді так треба в тюрму, то вас хіба що можна затримати за хуліганство, — сказав офіцер. — Спроба вчинити хуліганську вихватку коло тюремної брами. В практиці нашій таких речей, щоправда, не траплялося, але ви створите такий прецедент. Однак я жартую. Гадаю, що тут просто непорозуміння. Вам ліпше йти додому.
— Ви так вважаєте? — схопилася Ганна Сергіївна.
— Звичайно. Не думаєте ж ви, що ми хапаємо кожного, хто проходить побіля тюрми. Якщо хочете знати, то для мене задоволення не в тім, коли людину приводять до тюрми, а в тім, коли ми її випускаємо на волю. Та й хіба тільки для мене? Спитайте он солдата — він скаже те саме. Просто ми виконуємо обов’язок, тяжкий і суворий обов’язок, але все людське властиве нам так само, як і вам, як усім.
— Я вас розумію. Мені було дуже приємно познайомитися з таким прекрасним офіцером... Але Гнатко. Як же з ним? Він повинен сидіти в вашій тюрмі. У нього...
— Коротше кажучи, — втрутився Гнатко, — мені ще треба відсидіти чотирнадцять діб, одну я вже одсидів.
— Це не тут, — сказав офіцер, — ви помилились брамою. Але, якщо хочете, я допоможу вам, вас проведуть... Щоб ви більше не блукали і... не запізнювалися.
Офіцер ще хотів щось додати, хотів промовити слова заспокоєння для Ганни Сергіївни, але вона саме дістала з торбинки люстерко і поправляла зачіску. Офіцер був чоловік вихований і не став заважати дамі. Інцидент було вичерпано.
Гнатко пішов спати в казенний дім. Ганні Сергіївні лишилася згадка про справжнього мужчину з капітанськими погонами і рицарським характером. Якщо нагадати, що київське "Динамо" виграло 2:1, то все стає на свої місця, і ми можемо спокійно вести свою розповідь далі, тим більше, що є речі набагато важливіші за ті, які відбувалися цього дня в родині Косар-Косаревичів.
ПЕРЕВАЛ
Піт капав на протокол.
Кошарний не помічав поту. Він м’яв довгими пальцями верхній аркуш протоколу, поривався перебити Кукулика і, як тільки той замовк, підскочив з свого місця, жадібно хапаючи ніздрями повітря, викрикнув:
— В такому разі... В такому разі я складаю з себе будь-яку відповідальність! Ви почали це все, Василю Васильовичу, ви й...
— Стривай, голубе. Може, я вже зовсім старий і дурний став, але ж звиняй, я ще не забув нічого. Хто почав? Що почав? Давай уточняти.
— Якщо треба уточнень, то я... Проект...
Кошарний все-таки не міг сказати всього. Усе міг, а цього не міг...
— Та ти не про проект, — вже спокійніше промовив Кукулик, — ти про свою поведінку, про групівництво розкажи... А проект... Тут я теж готовий... Хоч ще ніхто нічого не знає, ніхто...
— Помиляєтеся, товаришу Кукулик, — пролунав раптом голос Тетяни Василівни. — Помиляєтесь. Я знаю! Я все знаю!
Кукулик швидко, несподівано швидко для такого опасистого чоловіка повернувся до неї:
— Ви? Тетяно Василівно, але ж ви... — Тепер він знав, що до його мужності доплюсують ще й гречність, і рицарство, — вже легше, вже хоч трохи легше! — Та що ви! Не знаєте ви нічого, і не треба вам знати, не треба ще й вам сюди заплутуватися, хай уже я, старий дурень...
— Ні, я знаю! Знаю! — Вона не могла вимовити нічого більше, крім цього слова. — Знаю! Знаю!
Відчувала, що треба б заплакати, ревно, по-дитячому, по-жіночому заплакати, але плакати не могла, сиділа з дивно сухими очима, з пересохлим горлом, вигукувала, майже хрипіла: "Знаю! Знаю!"
Кукулик вхопив склянку, налив води, руки в нього тремтіли.
— Тетяно Василівно, шановна, заспокойтеся. Навіщо ще й вам... Звиняйте, але я... Товариші, чесне слово... Я був об’єктивний до кінця. Хотів усе провести по формі. Сам не писав рецензій, Кошарному заборонив...
— А громадську думку скеровувати хто велів? — обтираючи обличчя верхнім аркушем протоколу, тонко вигукнув Кошарний.
— Ну, ти тепер набалакаєш, ти тепер кум королю... А я от перед товаришами...
На нього соромно було дивитися, і ніхто не дивився. Для Діжі Кукулик втратив будь-який інтерес. Бар’єр, який ми вже подолали. Перевал, що лишився позаду.
Академік сидів і думав: "Римський імператор Тіберій неохоче міняв своїх чиновників. Казав: "Коли мухи наїдяться вдосталь, вони не так кусаються, як голодні". І Кукулика тримали, вважаючи, що він давно наївся. А він, бач... Все йому мало. Як то? "Терпеливий син убозтва"? Давно побачив, що не йому сидіти в тому кріслі, а відмовитися не міг. Боги чхають від фіміамів. У них сльозяться очі. Але спробуйте забрати в них фіміам".
Секретар міськкому чомусь згадував свою поїздку на підсобне господарство. Всі дивуються, що Київ добре постачається. А все дуже просто. У Києві є такий Георгій Іванович, колишній донецький шахтар, а тепер відповідальний за постачання столиці. Він організував навколо міста цілі державні маєтності. Сотні тисяч птиці, свині, худоба, овочі. Ставки на сотні гектарів, білі качки, качине царство. Георгій Іванович пояснював секретареві: "Щоб виростити пекінську качку, треба 63 — 67 днів. На шістдесят восьмий день качка починає давати збитки. Втрачає апетит, линяє, худне. Тому треба її різати вчасно. Без запізнень! В цьому весь секрет!"
Для пекінської качки критичний строк — шістдесят сім днів. А для Кукулика? Хіба можна рівняти директора республіканського інституту і пекінську качку?
Брайко зрозумів Кукулика. Він знав його, вивчив, розумів, навіщо тому була перша премія. Перша премія — для Кукулика не гроші. Не п’ять тисяч. Це перше місце серед талантів. Це принцип! Гордість вищого гатунку. Певність сил. А певність сил ніколи не завадить, її ніколи не буває забагато для людей типу Кукулика. Звичайно ж, він мріяв про наслідки. Вони вдвох з Кошарним мріяли. Не давайте негідникам мріяти!
Кукулик став таким лагідним, яким його ніхто ще не бачив.
— Я, товариші... звиняйте, що так, але...
Секретар міськкому підвівся, жестом руки запросив Кукулика помовчати.
— Товариші, ситуація наша, я б не сказав, що з кращих. Але ми повинні зробити все, щоб врятувати конкурс. З усієї республіки люди слали сюди свої роботи, з конкурсом зв’язано багато сподівань, може, цілі людські долі залежать від нашого сьогоднішнього рішення, тому ми не маємо права піти звідси, не встановивши справедливості. За даних обставин, на мою думку, ні товариш Кукулик, ні товариш Кошарний не можуть репрезентувати громадської думки, а тим більше очолювати наш конкурс. Вони порушили умови конкурсу, подавши на нього свої роботи, як це стає нам зрозумілим після останніх визнань цих товаришів. Ми не станемо зараз уточнювати, які саме роботи належать їм, бо це вже буде порушення умов конкурсу, але, гадаю, всі пристануть до думки про те, що ми позбавляємо товаришів Кукулика і Кошарного права голосу на нашому жюрі. Які будуть думки?
— Прийняти пропозицію Олексія Івановича, — сказав держбудівець.
— Не буде інших пропозицій? — спитав секретар.
— Не буде, — за всіх відповів Брайко.
— Тепер треба обрати керівника жюрі, голову. Без секретаря ми обійдемося, Напишемо простий протокол: "Жюрі під головуванням такого-то розглянуло проекти і присудило премії".
І все. Пропоную на голову жюрі Тетяну Василівну.
— Мене? — злякано спитала Тетяна Василівна.
— Так, вас. Вам належить заслуга того, що ми розкрили сьогодні недостойні дії товаришів Кукулика і Кошарного.
— Але ж я... — у жінки зовсім не було слів.
— Як, товариші?
— Звичайно ж, Тетяна Василівна, — подав голос Діжа, так ніби не він сьогодні зчіплявся з Тетяною Василівною. — Вона проведе все найкраще.
Кукулик підвівся з свого крісла, відкашлявся.
— Звиняйте, а як же нам? Дозволите піти звідси?
— Чому ж? Залишайтеся. Ви члени жюрі, але без права голосу. Гадаю, що вам неодмінно треба залишитися, вам і Кошарному, — тепер уже Олексій Іванович говорив як секретар міськкому партії, він звертався до комуніста Кукулика: сиди слухай, а потім ще нам відповіси, так, так...
Кукулик перемістився під стіну. Кошарний сів у другому кутку кімнати. Тетяна Василівна ждала, поки вони всядуться.
— Товариші, — сказала вона. — Нам доводиться починати все спочатку. Але не дискутувати — досить ми сьогодні дискутували, а починати оцінювати проекти. Які будуть пропозиції? Товаришу Діжа, ви?
— Я пропоную присудити першу премію проекту "Сонце для всіх".
— Так, занотуємо. Ви, товаришу Брайко?
— Підтримую пропозицію. Другу премію — проектові під девізом "Провесінь".
— Запишемо. Дементію Хомичу...
ВИНОГРАД З ТАТАРКИ
Є багато способів на те, щоб не прочитати за рік жодної книжки.
