День для прийдешнього - Загребельний Павло

При цьому він міг, звичайно, висловлювати й свою особисту думку з приводу того чи іншого проекту. Це теж його право. Тетяна Василівна поставила своє запитання, очевидно, маючи на те якісь підстави. Очевидно, вона пояснить нам. Але вже з того, що я тут почув і що сам знаю як член жюрі, мені зовсім не здається, що питання, підняте Тетяною Василівною, не стосується суті нашого засідання. Моральним аспектом будь-якої справи ніколи не слід нехтувати, а особливо такої справи, як конкурс під девізами, де не виключені випадки зловживань. Заздалегідь прошу пробачення у товариша Кошарного: я зовсім не хочу тим самим кинути йому звинувачення в неморальних вчинках, а тим більше в зловживанні своїм становищем секретаря жюрі. Але якісь сумніви в товаришеві з’явилися, і треба ці сумніви або ж спростувати, або... Поки що ми маємо запитання Тетяни Василівни, яке, очевидно, повторюю, базується на якихось сумнівах чи, може, й фактах; маємо також заяву товариша Діжі, заяву трохи гарячу, не в усьому прийнятну, але відкиньмо в ній те, що йде від палкого темпераменту нашого молодшого товариша, і візьмемо факт: товариш Кошарний приїздив додому до товариша Діжі й намовляв того хвалити проект "Космос" і забракувати "Сонце для всіх". Тепер скажу про себе. Знову ж таки — тільки факт. Мені товариш Кошарний прислав лише один проект — "Космос". Подзвонив і сказав, що товариш Кукулик схвально поставився до цього проекту, що більшість членів жюрі пропонує цей проект на першу премію, і попросив мене ознайомитися з ним. Я ознайомився. Але що я міг винести з такого знайомства? Конкурс — це насамперед порівняння. Щоб оцінювати проекти, треба мати змогу їх порівнювати, а я такої змоги не мав, бо мені секретар жюрі надіслав лише один проект. Звичайно, товариш Кошарний, знаючи мою службову зайнятість, міг справді присилати мені проекти тільки вибірково.

— Саме так я й зробив. Ви надзвичайно точно... — зраділо вставив Кошарний. Олексій Іванович зітхнув.

— Але я все-таки сказав "проекти", а не проект. Можна було б дати мені два, три, чотири проекти, а не один. Та й потім: всі ми зайняті, у всіх у нас обмаль часу, отже, чому робити виняток тільки для мене і берегти мене від роботи в жюрі? Раз я член жюрі, я повинен нести таку саму навантаже-ність, як і всі, щоб відповідальність мати теж однакову з усіма. Очевидно, товариш Брайко був саме такої думки про мою участь у роботі жюрі, бо він подзвонив до мене в міськком і попросив, щоб я познайомився хоча б з проектами "Провесінь" і "Сонце для всіх". При цьому товариш Брайко пояснив, що це його особиста просьба, що він просто хотів би перевірити свої думки, порадитися щодо своїх думок.

Секретар міськкому глянув на Брайка, і всі глянули.

— При цьому товариш Брайко жодним словом не згадав ні про товариша Кошарного, ні про справи конкурсу взагалі. Які саме його думки про названі проекти, він теж не став уточнювати. Він тільки попросив мене, якщо буде така змога, ознайомитися з проектами. Я правильно кажу, товаришу Брайко?

— Так, — не підводячись, тихо сказав Брайко. — Я попросив вас зумисне, сподіваючись, що сьогодні відбудеться саме така розмова, яка відбувається, і розраховуючи на вашу партійну принциповість. Справа в тому, що товариш Кошарний або ж зовсім не давав деяким членам жюрі проектів "Сонце для всіх" і "Провесінь", або ж давав з словами: "Василь Васильович вважає це мильною бульбашкою. Жюрі відхилило проект".

Кукулик совався на кріслі, червонів, пітнів. Тепер це був схудлий атлет з попелястою, як у старого слона, шкірою на обличчі й на руках.

— Ну! Ну! — комусь ще погрожуючи, пробурмотів він.

— Я скеровував думки! — тонким голосом вигукнув Кошарний.

— А ви відчуваєте в собі таку силу, щоб скеровувати думки присутніх тут товаришів? — поспитав секретар міськкому.

— Я... Я виконував вказівки Василя Васильовича.

— Звиняй, голубе, — Кукулик підвівся, і тепер стояло троє: секретар міськкому, Кукулик і Кошарний. — Ти не... Я тобі таких повноважень не... І взагалі, що ти собі думаєш! Як ти смієш!

Вперше за сьогодні Кукулик перейшов на крик. Стриманість покинула його. Він наповнився гнівом. Хотів видобути з гніву мудрість, хотів одержати мудрість з крику, як хіміки одержують сіль від взаємодії кислоти з металом.

Секретар міськкому посміхнувся, сів. Факти робили свою жорстоку справу. Час коментарів ще не настав. Хай випливають з мороку невідомості нові й нові факти. Хай викричиться Кукулик. Він тільки допоможе своїм криком народженню нових фактів.

Кошарний розгублено озирався. Все попливло в нього з-під ніг. Він лишався сам. Він простягнув руки, смикнувся простягти руки до Кукулика.

— В-вас...

Кукулик віддалявся, віддалявся. Вже не кричав, сів, але Кошарного знати не знав, жодного поруху в його бік. Супив брови, схудлий атлет, з посірілим лицем, з стурбовано насупленими бровами, з чавунною задумою в постарілих очах. Тільки що він був разом з Кошарним. Два відважні рейдери в морі чужої розгубленості. Два невловимі бомбардувальники в нічній каламуті високого неба адміністративних пристрастей. Тепер один утікав, другий лишався. Ворожий літак-заброда в чужому темному небі, висвітленому десятками потужних прожекторів. Ще мить тому він ховався в пітьмі, непомітний, стрясав простір гримотінням, погрожував, сіяв страх і покору, і пітьма клубочилася навколо, як вічний порятунок для нього. А тепер безпорадний, засліплений, нікчемний у своїй наготі. І прожектористи дивуються: таке мале й миршаве, а диви ж ти — погрожувало... І нещадно полосують його променями своїх прожекторів і показують його жалюгідність і безсилля. Головне — освітити ворога, і тоді він втрачає свою силу.

Освітимо ж Кошарного.

КОШАРНИЙ

Родовід Кошарного заплутаний і нецікавий. Можна з певністю стверджувати, наприклад, що триста років тому один з предків Кошарного мав шинок на Звіринці за Либеддю, на "схибистому місці". В одному з орендних контрактів з Видубецьким монастирем згадується прізвище Кошарного, "котрому пустили-смо в аренду шинок всякого напитку, т.е. горилки, меду, пиво, також деготь, сено и овес продавати позволи-смо на селе нашие выдубицком, прозываемом Зверинцу, и где им сподобится на всех грунтах выдубицких. Хто бы хотел под монастирем горилку и мед шинковати, той повынен в пана арендара на шинк брать напиток, албо чоповое ему заплатити, також варуєм, же нихто з поданных наших зверинских не важился на вселие чили на крестины, чили на иные значение учти на сторони без видома пана арендара..."

Як бачимо, повноваження були досить широкі. Мабуть, ще з тих часів і повелося в роду Кошарних прагнення до того, щоб мати тільки для себе найжирніший борщ і найбільший шматок пирога, а якби змога, то й повітря чистого — найбільше, і неба над головою, і сонця в свою хату. Зі "схибистих місць" на Звіринці Кошарні перекочували до центру міста, на тиху Тарасівську вулицю. Професії в них щопокоління змінювалися, і вже батьки Кошарного спеціалізувалися на зубах: мати виривала, батько робив протези, так і жили потихеньку.

Цивілізація йшла назустріч Кошарним. Вона несла з собою, безліч консервів, псувала в місті повітря, а в річках воду різноманітними промисловими відходами, все це прекрасно руйнувало в людей зуби і забезпечувало Кошарних роботою не тільки в клініці, а й удома, де в батьковому кабінеті за китайською бамбуковою ширмою (дуже дорога і дуже рідкісна ширма з провінції Сичуань!) стояла монументальна імпортна бормашина, а в великій ванній кімнаті в численних шафочках ховалося все необхідне для хитромудрого продукування штучних зубів, коронок і цілих щелеп! Дантисти жили в достатку, але не мали слави, тому сина вирішили проштовхнути в сфери, де та слава кується й добувається. Так опинився Антон Кошарний в архітектурі.

Змалку прищеплювали Кошарному думку про те, що він повинен пишатися своєю спадковістю. Щодня чув Кошарний розмови на тему про киян і не киян. Мовляв, кияни в Києві — це здебільшого не кияни. Київ — тільки великий пункт на шляху людських мандрів. Для багатьох це Парнас, для інших — Голгофа, а кому — лише вузлова пересадочна станція, щоб їхати вгору, а іноді й униз. Кияни з діда-прадіда, як правило, живуть скромно, у них непомітні професії (ось ми — дантисти, а наш дядя — експедитор, а тітонька — продавець!), заправляють тут усім ось уже понад тисячу років — варяги, тобто прибульці, простіше кажучи, зайди. Мотивація? Київ, мовляв, потребує притоку свіжих сил. Хіба це не смішно? От він, їхній син, хіба це не свіжа сила? І так далі, і так далі, і так далі.

Так Кошарний вийшов у життя з твердим переконанням, що завдяки своєму, так би мовити, географічному становищу він має перевагу над усіма тими, хто не киянин. Особливо зросла в Кошарного певність своїх сил після введення обмежень, а згодом і заборони прописуватися в Києві приїжджим з периферії. Хай ти хоч і Ломоносов, а якщо ти не з Києва, а з Кобеляк, то гибій собі там, а до нас — зась! Ми самі собі Ломоносови, і Сковороди, і Шевченки, і Максими Горькі!

Коли в Інститут житла приїхав з Запоріжжя молодий кандидат архітектури Іван Діжа, Кошарний відразу відчув загрозу з його боку. Він тільки-но утвердився на посаді головного інженера інституту, вислуживши перед цим п’ять років вірою і правдою Василеві Васильовичу Кукулику і допомігши йому "висунути" колишнього головного інженера на посаду в Спілку архітекторів, бо Кукулик не мирився з своїм головним і будь-що хотів його позбутися, а в цих колах позбутися людини можна було, тільки висунувши її на якусь вищу, хоч, може, і непотрібнішу, посаду. Але тепер Кошарний злякався, що його теж кудись висунуть або засунуть, якщо в інституті стануть з’являтися такі таланти, як оцей провінціальний Діжа.

Він спробував позондувати грунт у Кукулика з наміром повернути голоблі Діжиної хури назад на Запоріжжя. Але Кукулик міг бути упертим як осел.

— Звиняй, голубе, — сказав він, — я погодився з думкою Брайка запросити Діжу на першу архітектурну майстерню, і я від цього не відступлюся. Прописка? Організуємо й прописку. І квартиру я доб’юся для нього. Футболістам же даємо, чому ж не дати архітекторові, та ще й здібному?

Тоді Кошарний пішов у атаку на Діжу. Запросив того до ресторану.