Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Зайшла до хати — в мене руки й ноги отерпли: "Ой, дочко, що ж нам теперечки з тобою робити?" — "Не журіться,— каже,— мамо, не сушіть собі голову: німці знайдуть, що робити зі мною. У Великій Багачці отаку, як я, вже повісили". Я їй мало не в ноги: "Давай, дочко, я тебе спроваджу до тітки. Пересидиш лиху годину, а там буде видно". І слухати не схотіла! "Досить, мамо, із мене того, що я вже ховалася по бур'янах та байраках. Мов когось обікрала..." Одмилася, одчистилась од тієї пилюки, вбралася у празникове, ще й орден почепила: "А що, мамо, личить?" — "Сховай,— кажу,— сховай його подалі од біди та й не признавайся нікому!" І не подумала! Так до вечора і проносила. Чого я вже натерпілася, набралася страху — і досі серце холоне. Стукне не стукне, а все до вікна. Все до вікна. Добре, розуму стало в подвір'я не виходити — весь день з тим орденом у хаті й просиділа. І для чого він нам, отой орден? — зажурилася Ганна.— Чує моє серце, ой, чує: прийдуть за ним та заберуть разом і Наталку! Хоча б ви, Олексіївно, поговорили з нею! На материні просьби — за вухом не веде, то, може, вас послухає.
Тетяна пообіцяла "поговорити. Сьогодні ж Хоч наперед сумнівалася,— чи вийде що з тієї розмови. Наталка ж, як вогонь: слово не встигнеш сказати, а вона й пирсне!
Працювали до вечора. Добре — дні покоротшали, а то Івасюта не подарував би й хвилини. І так лаяв жінок: "Оце вас у колгоспі тик робити навчили?" Чоловіків, як скиріували:
