Правда Кобзаря - Барка Василь
Причина — в самому характері зображуваних, що гординею піднеслися над міри людські і втратили серце, "Вавилони муруючи", живучи в безумній розкоші, збудованій на чорному нещасті і загибелі непочислених рабів-хриетиян.
Микола І і більшість самодержців Росії (можливо, за винятком Олександра II) були царями москалізму: татарсько-монгольського взірця, з традиційною жадобою територіяльного завойовництва; азійські деспоти, що прибрали маніри і пір'я з Европи.
Проникливий письменник-психолог Герберт Веллс, в книзі "Нарис історії", визначив: "хоч правитель Москви і почав зватися цар (цезар), — його традиція в багатьох відношеннях була більше татарська, ніж європейська. Він був аристократичним на необмежений азіятський взірець ...".
Ця самовладність, дійшовши до передпотопної розґнузданости при Катерині II, вже не вщухала. Позичивши блиску з Франції, від "просвіченого абсолютизму", цариця свавіллям затьмила "золотого Тамерлана" в його монгольщині. Селян України обертала в рабство, даруючи їх для зґраї коханків. Одному з них наділила кафтан, який коштував мільйон карбованців; скільки лискучих камінців на золоті! — коштом "незрячих, гречкосіїв".
Москалістичні князьки однакові, чи при "людоїдці" Катерині II, чи ті, що про них згадує "Правда Украиньї". І гашення свободи, справедливости, творчої думки теж однакове. Порівняймо глушину доби Миколи І і теперішній мертвий затиск, при якому навіть роман Б. Пастернака, "Доктор Жі-ваґо", з поміркованими увагами критичного змісту, заборонений в СРСР, так само, як сотні інших творів, наприклад, роман В. Винниченка "Соняшна машина".
В 1905 році про часи царя Миколи І згадував видатний письменник іпубліцист — в Женеві, перед російською еміграцією:
"Це час безжалісного топтання непокірних талантів, але час дощів золота і почестей для талантів, що вміють проституювати себе, як Даная: що бажають уловлювати монаршу волю і потрапляти в самодержавні передзначення. Ми знаєм історично, що, при Миколі, з-височайша визнане прекрасним не могло підлягати критиці, а танення і заперечення схвалених самодержавством красот, дорівнювало державному злочинові".
Чи не сучасність? — та ж самі сіямські близнята рідко вподібнюються дужче, ніж дві доби. Бачимо, яка небагата вигадливістю історія москалістич-ної імперії: все повторює "розбійників, людоїдів", що кругло обмальовані в "Кобзарі", де з царями "поганами" проходять їх "міністри-раби", воєводи, временщики тощо: ніби звіринець персонажів, аж напрочуд подібний до новочасного — з вождями і макабричними "злодєями" при них.
Мав рацію один з найбільших поетів і мислителів Росії, Ф. Тютчев, казавши: "В Росії канцелярія і казарма, все рухається навколо кнута і чина". "Російська історія... після Петра — самий кримінальний злочин". Треба тільки додати, що після Миколи II "продолжение следует".
Шевченко був переконаний, що колись таки
Окують царей неситих В залізнії пута ...
Він ніколи з "неситими" і всіма, схожими на них, не мирився, і все докоряв:
О люди! люди небораки! Нащо здалися вам царі? Нащо здалися вам псарі? Ви ж таки люди, не собаки!
Пропонуємо членам ЦК КПРС бронзову накладку на образ поета: проголосити, що Кобзар був співцем російських царів! Коли його з ворога мос-ковщизни перероблено в послідовника "вчителів" її; з побожного поета обернено в атеїста; з обличителя всякої жорстокости над людьми, рабства і обману перемінено в "співзвучного" для режиму партійної тиранії і подавления свободи, драконя-чого гніту і визиску робітників і ошуканства, — то, для "круглости", зосталось зробити тільки одно перелицювання до багатьох ... Позолотили ж Пет-тра І та Івана Лютого як "прогресивних" і своїх попередників.
Бо вже існує два Тараси Шевченки: один справжній, автор "Кобзаря", а другий ... доробіть і ца-реславство, тоді другий, вами вигаданий, буде цілком "товаріщ Шевченко".
Але — пробачте! ми забули, що треба спершу реабілітувати Шевченка. Так: реабілітувати посмертно, бо він замордований в 1930-х роках, разом з Миколою Кулішем, Хвильовим та іншими 225 письменниками. Не вірите? Таки правда! Дивіться самі...
Завіщо зацьковано Хвильового на смерть? — за його гасло: "Геть від Москви!" Сталін обвинуватив комуніста Хвильового в буржуазному націоналізмі. Смертю затулили уста Хвильовому, за його гасло.
Завіщо вбито М. Куліша? — за те ж саме: за про-тимосковські картини і вислови в п'єсі "Патетична соната"; за речення про вільну Україну, наприклад: "ніч така велика, як Росія, а Росія, як ніч — не видно й не чути нашої України" "... Невже, скажіте, вам чужа найрідніша і свята ідея національного визволення? ... невже для вас зотліла свячена корогва Богдана, Дорошенка, Мазепи, Ка-льниша і Ґонти?"
Всім іншим закинуто цей самий "гріх": вислови проти Москви і оборону України. Всіх замордовано.
Але ж ті їхні вислови, це — тільки дуже слабі вДдгомони страшного огню в протимосковських, прямо таки вулканічних віршах Шевченка і в його прославленнях української свободи і незалежнос-ти, в "залізняцьких" закликах "Заповіту": повстати проти Москви і окропити її прокляте зло "вражою злою кров'ю" і забути його. Шевченко прославив гетьмана, який списом скородив "московські ребра". Десятої частини Шевченкового антимосковіз-му немає разом в тих 225 письменників України, яких закатували російські комуністи за їх протимо-сковські думки.
Безперечно, коли б Шевченко жив з ними, — якраз він був би першою жертвою для куль у підвалі НКВД.
Шевченка, разом з тими письменниками, розстріляно: в справжній духовній дійсності цього вчинку.
Отже, спершу треба реабілітувати його, як абсолютного самостійника і ворога московщини, а потім справляти його ювілей: реабілітувати разом з Хвильовим та іншими письменниками, творчість яких і досі заборонена в Україні.
"ГАЙДАМАКИ" І "НЕОФІТИ"
В поемі "Гайдамаки", виданій 1841 року, Шевченко відтворює пожежну панораму кари: за пекло, що створила чужоземна шляхта і її помічники, зоставивши без жодного рятунку народ, приречений під найзвірячіші знущання, тортури, морок і смерть, раптову чи повільну.
Довгочасний стан крайньої роздавлености народу, з якого змієподібно виточувано кров життя, при найчорніших наругах, на взірець викормлювання панських цуценят — грудьми кріпачок, та при інших дияволічних вигадках, — не міг тривати вічно і, природна річ, викликав вибух.
То була кара за сатанізм, кара за вампірство, які земля рідко бачила за всю незміренно довгу історію.
Відбулась кара, — і враз вщухла. Сповнено від-даток: якою мірою міряли "творці зла", такою від-мірилося їм, і немає в поемі "Гайдамаки" жодної "теорії" насильства, розчисленої надовго і притягнутої для підтримання мотивів його через почуття ненависти і презирства. Навпаки, сам Шевченко скорбить над подіями, серцем боліє за кров. Наведем рядки з висновків, після опису Коліївщини: тут поет різко говорить, що він — проти всієї ворожнечі, він — за братерство всіх людей, як дітей одного батька; але інша сторона, маючи заздрість Каїна, пожадала чужого добра, крови, горя і надіялася знищити брата навіки:
Отаке то було лихо
По всій Україні!
Гірше пекла ... А за віщо,
За що люди гинуть?
Того ж батька, такі ж діти, —
Жити б та брататься.
Ні, не вміли, не хотіли,
Треба роз'єднаться!
Треба крові, брата крові,
Бо заздро, що в брата
Є в коліорі і на дворі
І весело в хаті!
"Уб'єм брата! спалим хату!" —
Сказали, і сталось.
Все б, здається; ні, на кару
Сироти остались.
В сльозах росли, та й виросли;
Замучені руки
Розв'язались — і кров за кров,
І муки за муки!
Болить серце, як згадаєш...
(Підкреслюєм текст, В. Б.)
Поема становить один великий застережний приклад проти самого плекання в серці і думках — жадоби коїти зло: приклад, який повинен відстрашити кожного від творення насильства над іншими, від каїнізму серед народів і осіб.
Стверджено назавжди карну протиставу кожній чорній силі, яка звикла до злотворення, хоч нехай зачіпки його нові — соціяльні, замісто національних чи віроісповідних.
Весь розвиток світогляду Шевченка відбувався потім при посиленому викоріненні з серця і засудженні всякого почуття, що в світі приводить до пролиття братньої крови.
Цей розвиток, переважними рухами душевними, розміщується між два огненні стовни; їх назви: "Гайдамаки" і "Неофіти". І там, і тут в назві і змісті — множини героїв, обраних здійснювати призначення. Якщо в першій поемі вжито огонь пожеж і освячені ножі для кари, то в поемі другій особливо підкреслено, що можна і треба перемогти духовною зброєю навіки: силою праведного духа. Буде вона, — впадуть, зрештою, перед нею всі знаряддя вбивства, вживані ворогами неба,
В псалмі героя "Неофітів" є згадка про мечі, "острі обоюду": в руках звершителів небесної волі.
Битва тих меченосців сповнить кару Божу: в науку людському родові; але їх перебування — вже в славі нетутешній, і сама битва їхня не подібна до війни мечами земними. Далі, без жодної згадки про звичайну війну, сказано про ланцюгування царів і ставлення на суд; тут — поетичний опис, близький до біблійних віршів про вироки для злих царів, про окуття злих духів силою небесною: для суду і ввержения в кромішній морок і огонь вічний. Це вже псалмічний спів про остаточну перемогу сил добра по всіх неозорих нивах існуючого. Є дивна симетрія в протиставному розвитку між двома поемами, через який здійснюється прозріння серця. В обох випадках — та сама пекельна лютість, що знищує неповинних, і виріст нового покоління: для перемоги над нею, тільки — вже нової. Про "ката лютого" і про віддаток сказано:
Нехай лютує на землі, Нехай пророка побиває, Нехай усіх нас розпинає; Уже внучата зачались, І виростуть вони колись, Не месники внучата тії, Христові воїни святії! І без огня, і без ножа Стратеги Божії воспрянуть. І тьми і тисячі поганих Перед святими побіжать.
("Неофіті")
Трудно знайти навіть виміри для означення величезної різниці між світоглядом Шевченка і теоріями "революційних демократів" у Росії, які з свого "топора" так і не злазили, і більшої сили від нього в громаді не бачили, взявши його з "бессмысленного" бунту, осудженого в Пушкіна, але не в них.
Вже тепер підносять додатковий міт, клепаний з бронзи: ніби Бєлінський був "зіркою" для Шев ченка.
