Правда Кобзаря - Барка Василь

Після того, як Ісус Христос та Іоан Хреститель "путем терновим" розійшлись, — обидва здійснили найвищу самопожертву.

Учні, втративши Наставника, настрахані грізною карою смерти, занепали духом; тоді Марія їх скликала і підбадьорила.

І Ти великая в женах! І їх униніе і страх Розвіяла, мов ту полову, Своїм святим огненним словом! Ти дух святий свій пронесла В їх душі вбогії!

В поемі "Марія", віршами ясними, як сонце, прославлена Богоматір, що через Неї світло слова Божого поширилося на всі кінці землі — між всіма народами. Це ж є і подвиг .значення якого поет "пропагує", супроти всякого безвірництва. Він відновлює культ Богоматері Покрови, що його іспо-відували запорозькі братчики. Тому і в вірші "Ір-жавець" — звернення до її милости в позвах із царем і спів про її заступництва за січовиків:

Мордувались сіромахи, Плакали, і з ними Заплакала Матер Божа Сльозами святими. Заплакала милосерда, Неначе за Сином. І Бог зглянувсь на ті сльози. Пречистії сльози!

Побив Петра, побив ката

На наглій дорозі.

Вернулися запорожці,

Принесли з собою

В Гетьманщину той чудовний

Образ Пресвятої.

Поставили в Іржавиці

В мурованім храмі.

Отам Вона й досі плаче

Та за козаками. В світлі Шевченкової поеми, автори "академічних "заяв негаразд виглядають, а ще гірше — їхні начальники, про яких було в поета грозове передчуття:

О муко! О тяжкая душі печаль! Не вас мені, сердешних, жаль, Сліпі і малії душою, А тих, що бачать над собою Сокиру, молот і кують Кайдани новії.

*

... Правда Божа Встає вже, встала на землі. Щоб фараони стереглись.

І зовсім по-сучасному зучать рядки з візією смер-ти страшного мучителя:

Царя вже Ірода не стало. Чогось увечорі наївсь, Та так наївся, що й опрігсь, — Такеє то мені сказали.

Між іншим, додано і про "вчителів" (хоч тоді ще не було Академії Наук УРСР) — про тих, які противляться правді:

Без правди горе! — Горе вам...

Чи не тому вирішили, що "у пляні нашого завдання" і т. д., треба скоріш відшарпнутись на сторону.

Тут є глибока причина. Вже вичерпано суто комуністичні авторитети при совітчині, передусім авторитети "клясиків марксизму", багатокнижництво яких виявилося в ході "соцбудівництва" мертвою мудрістю, нецікавою і непереконливою для живого життя. І режим присусідився до календаря національного з його надійними клясиками. Замісто марксистського "прометеїзму", що перестав захоплювати маси, почали припрягати національну героїку з історії царської Росії і, почасти, з минувшини народів підкорених. Надодачу до пригаслого і прив'ялого ідеологічного патосу, браного від первоосновників і продовжувачів комінтерщини, стали привертати впливи з творчої сфери великих діячів літератури і мистецтва: щоб осінити сіризну "соцбудівництва", духовно озлиденілого вкрай.

Ця т. м. "контрактація" авторитету класиків національних для звеличення невдалого експерименту відбувається в найбільшому ,хоч 1 штучному, навіть ґвалтовному пристроюванні творчих велетнів — до стану речей в СССР.

Довго борсалися навколо постаті Шевченка; приміряли різні викройки, підшиваючи його світогляд до совітчини, і все — марно. А мусіли знайти вихід, бо пошана до імени Шевченка серед народу безмежна: мати його проти себе, означало для партії ідеологічну поразку. Коли ж побачили, що справа з приточуванням безнадійна, пішли на прямі підробки, і виставили світогляд поета в совітопо-дібній ортодоксальності, потрібній для пропаґан-дивного вжитку.

Перетворено побожного клясика в атеїста і пояснено метаморфозу зачіпками з окремих висловів. Але вони в "Кобзарі" становлять тільки епізодичні елементи світогляду: не виражають його єства і духовного складу, характеру і системи. Хвилинами виявляють найбурхливіший, до станів відчаю, почуттєвий драматизм творчости, а часом крайній розпач перед несвітськими кривдами, який, відбившися в несамовитих протиставах образної мови, скоро ж і проходить

Здається, серце Шевченкове вподібнювалося до вулканної гори, коли вона руйнує себе в огненних вибухах, закриваючи попелом небо і сонце, розкидаючи гаряче каміння і спливаючи полум'яною кров'ю, мов від нестерпної муки на глибині. Пройде вибух, — знов над вершиною відкриється сонце в чистому небі. Так серце поетове терпіло горе; і ті люди, що судять з окремих розпечених каменів, під час розпачу кинутих до блакиті небесної, ліпше б мовчали.

В стані обурення і зневіри, з болями сердечними і розсердженістю, навіть з приступами нестямного гніву, він кинув декілька пекучих віршових рядків докору і винувачення, в стилі богоборства, що ширилося тоді в романтичній літературі. її мотиви заперечення підносив творчий Захід, маючи на чолі Байрона і декотрих "бурхливих геніїв" новішого покоління.

"Кобзар" містить в кількох місцях зовсім короткі віршові вислови з закидами — відбитками не світогляду, а раптових збурень душевних, що швидко минають і змінюються МОЛИТОВНІСТЮ, постійною і глибинною для Шевченкового серця. Іноді поет вживає назву "ідоли" і, — також у множині і мало-значності, — "боги": завжди для означення вигаданих людьми кумирів, при яких лукаві люди коять зло і обман, так само, як вони, "вовки в овечій шкірі", часом прикриваються також ім'ям істинного Бога, — коли коять лихо.

їхньому криводумству протиставлена, численними і найрішучішими віршами "Кобзаря", як творчої цілости, віра в єдиного Бога Вседержителя, — то була віра всього життя Шевченкового.

Вона просвітлила творчість: в світоглядовому складі її, в повноті духовного значення і краси, з якими вірші захоплюють кожне немертве серце і покращують його. Тільки навмисні сліпці не можуть побачити поетової побожности, справжньої і щирої, в цілому "Кобзарі" і зокрема в творах з візією Царства Божого, що єднає небо і землю, відроджуючи людей з пропащого побуту і освячуючи їх. До таких належить "недомучений варнак": Дивлюся,

Мов на небі висить

Святий Київ наш великий.

Святим дивом сяють

Храми Божі, ніби з самим

Богом розмовляють. Дивлюся я, а сам млію. Тихо задзвонили У Київі мов на небі...

0 Боже мій милий!

Який дивний Ти. Я плакав, До полудня плакав. Так мені любо стало:

1 малого знаку Нудьги тії не осталось, Мов переродився ... Подивився кругом себе І, перехрестившись, Пішов собі тихо в Київ Святим помолитись...

Поезія цих рядків гарна і повна сердечности, ніби вірші Вольфрама фон Ешенбаха та інших майстрів, що славили священний Монсальват.

Питання про релігійність чи атеїзм Шевченка — це питання про світогляд одного з найібльших ліриків світової літератури. Для науки об'єктивної воно, в його першорядній значності ,виступає з повною вагою всіх його сторін; з окремими прикметами і явищами, що деколи одні одним суперечать.

Так висвітлюють спадщину інших великих поетів на Сході й Заході, іноді в цілих бібліотеках, складених з досліджень про один твір.

Але теперішнє радянське літературознавство наперед приносить настанову від партійного кола, згідно з якою світогляд поета мусить бути при одній "генеральній лінії". Така настанова призводить до курйозів або до схоляетики, зовеш далекої від наукового дослідження.

Бож тут, при розборі світоглядових поезій Шевченка, треба весь час мати перед очима ту особливість релігійного життя людей, що вони не йдуть прямою дорогою через площу, але наче сходять на верхів'я гір, до духовного сонця, між всіма туманами і грозовими хмарами: стежкою тісною і нерівною — край безодень. Підносяться і зриваються, терплять болючі падіння, мучаться сумнівом і зневірою, іноді навіть відступністю, після якої настають гіркі, з кривавими сльозами, каяття і спокути. Весь час — обротьба духовна: гостра, пекуча, з терпіннями і зусиллями душі в стражденних відчуттях.

Так було навіть з декотрими великими праведниками в минулому — на їх гірській стежці, де тільки через подолання всякого сумніву і страху підносилися до стану очищення власного серця від гріховної тьми.

Часто буває так з надзвичайно чутливою і віруючою людиною в мистецтві, коли, як Шевченко, серед виняткових обставин доведена до розпачу всіма нещастями, і то не стільки своїми, скільки — ближніх своїх, впадає в зневіру, навіть з образою для Творця: в висловах духовного самознищення, після чого каяття з найбільшою гіркотою загладжує наслідки тимчасового відвороту. Так терпів і Шевченко.

Але його твори: "Єретик", "Молитва", "Подража-ніє Ієзекіїлю", "Осії. Глава XIV", "Во Іудеї во дні они", "Така, як ти, колись лілея", "Подражаніє 11 псалму", "Ісая. Глава 35", "Лічу в неволі дні і ночі", і десятки, десятки крім них, сповнені чистим християнським духом. Весь "Кобзар" пройнятий ним, як небагато інших творів світової поезії, скажім, поема Данте чи Мільтона, чи вірші, що складали мудрі християнські лірики: Франціск із Ассізі, Сковорода, Хуан де ля Крус, Якопо да Тодді та інші.

Майже на кожній сторінці "Кобзаря" читаємо такі вислови поета-християнина: "Будем жить, людей любить, святого Господа хвалить"; "Боже милий! Як хочеться жити і любити Твою правду"; "я тихо Богу помолюся"; "Слава Тобі, Христе Боже!"

Шевченко писав, як про завінчення життя, про можливість славити Бога. Весь довколишній світ — книга похвали.

І місяць з зорями сіяв, 1 соловейко на калині То затихав, то щебетав, Святого Бога вихваляв; І все то, все то в Україні !.. *

Молюся! Господи, молюсь! Тебе хвалить не перестану! Найлюбіша хвилина життя поетового: коли можна в мирі душевному говорити до Бога.

За сонцем хмаронька пливе, Червоні поли розстилає І соїще спатоньки зове У синє море: покриває

Рожевою пеленою, Мов малу дитину. Очам любо. Годиночку, Малую годину Ніби серце одпочине, З Богом заговорить ...

Шевченко заповідав нащадкам віру в Бога як найкоштовніший скарб життя, про який нагадується постійно в цілому "Кобзарі"; заповідав, знаючи, що від віри живої — спасіння: в цьому житті і той-бічному.

Ми віруєм Твоїй силі

І духу живому.

Встане правда! встане воля!

І Тобі одному

Поклоняться всі язики

Вовіки і віки.

Злагодивши шкільний Буквар, Шевченко сам написав до нього повчення про віру Христову і подав разом з молитвами. Читаємо:

"Ширилось і ширилось святеє слово Христове, на опоганеній землі. Огнем і кров'ю людською очистилося, яко злато в горнилі, теє святеє Божеє слово, але своїм святим тихим, ясним світом, тоді ж осліпило очі людей поганих; найшлись лжеучителі і лжепророки.