Князь Ігор - Малик Володимир

Подекуди половцям пощастило видертись на забороло. Почався шалений рукопашний бій.

Володимир кинувся в саму його гущу. Його довгий харалужний меч не знав спочинку і не раз обагрявся ворожою кров’ю.

— Соколи ясні! Ні кроку назад! Тільки — вперед! Скинемо ханських псів униз! Давайте окріп! Розтоплену смолу! Лийте на голови нечестивців! За землю нашу! За віру! Дружно вперед!

Половці почали відступати. А коли принесли розтоплену смолу та окріп і линули на голови тих, що лізли по драбинах угору, жахливий нелюдський крик болю заглушив усе, що лунало досі. Десятки ошпарених половців, які щойно хапалися за дубові гостряки палісаду, щоб перемахнути через нього, почали, мов достиглі груші, падати з драбин додолу, збиваючи і тих, що лізли за ними слідом.

— Тримайтеся! — гукав охриплим голосом хан Кза. — Тримайтеся, батири!

Але його вже ніхто не чув і не слухався. Батирів охопив смертельний жах. Ті, що стояли ще внизу і побачили обварених і обпечених смолою вояків, які попадали з валу, зупинилися — і ані руш! Ніяка сила вже не могла примусити їх полізти вгору. Навіть нагайка та шабля не змусили б їх ступити на перший щабель драбини!

Враз на валу і поза валом настала тиша. Аж не вірилось, що ще хвилину тому тут шаленіла битва. Князь Володимир витер меча, вклав у піхви.

— Спасибі, соколи! Спасибі, братця! А як там у воєводи Вовка?

Хтось кинувся на вежу, сповістив:

— І там відбили, княже! Половці відступили!

— От і добре! Але слідкуйте пильно! Ворог ще не розбитий, а тільки відкинутий!

Князь зняв шолом, витер спітніле чоло. Його серце голосно стукало в грудях і поволі почало наповнюватися радістю.

3

Кза був сам не свій. Довго бісився, кляв усіх, вивергав з чорного рота найстрашніші погрози та лайки, а потім, зовсім вибившись із сил, згорблений і понурий, торкнув коня і рушив до своєї похідної юрти. Зайшов — і ліг на кошму відпочити. Але й цього зробити йому не пощастило. Несподівано в кіш з криками та плачем ввалився якийсь розвихрений, збуджений кінний загін половців і зупинився перед ханським шатром.

Кза схопився в тривозі, відкинув полог.

— Що там?

— Біда, хане! Біда! Нас розбили, а хан Костук поранений!

— Як це — розбили? Хто поранив хана?

— Уруси напали на нас... Несподівано... До Клевені ми не дійшли...

Кза нічого не міг уторопати.

— Які уруси? Звідки? Де вони взялися?

Він кинувся до похідних носилок, прив’язаних до інохідців, що йшли один за одним. Там, в уруських подушках, лежав зблідлий, посірілий хан Костук і тихо стогнав. Досвідчене око Кзи відразу помітило, що його зятеві жити недовго. Очі запали, на вустах і на всьому лиці передсмертна смага.

Кзу аж струсонуло. Він схопився за голову, нахилився до умираючого.

— Хане, хто тебе так? Як це трапилося? Адже і в Сіверській землі не полишилося жодного воїна!.. О, я нещасний! Що скажу твоїй жоні, а моїй дочці? Що скажу малим твоїм сиротам — моїм онукам? О, горе мені!.. Хто ж це тебе так? Скажи — і я без жалю розіпну на уруських хрестах і його, і весь рід його!

Костук поволі розплющив очі.

— Хане, на мене напав князь Володимир, син Святослава Київського... З цілим полком... Коли я не ждав його... Бо і я ж, як і ти, думав, що раз Ігоря нема, то й ніякого війська уруського тут нема... А воно... не так... Володимир багатьох побив, похапав... Я люто оборонявся, та стріла влучила мені в живіт... І я помираю....

— Де ж Володимир?

— Він іде услід за нами... Тікай!

— Чого б же я тікав? Я зустріну його і відомщу за тебе!

Костук ледь-ледь поворухнув головою.

— Бачиш — ми взяли в полон одного уруса... Обрізали йому вуха, і він сказав, що сюди десь пішов другий кінний полк... Князя Олега Святославича... Це молодий, недосвідчений князь... Але з ним іде старий воєвода Тудор... А то хитрий лис!.. Ти знаєш його... Коли б ти не потрапив у сильце, хане!

Кза на хвилину завагався.

— Ти знаєш це напевно?

— Умираючи, урус не міг збрехати...

— Куди ж подався Олег?

— Тим боком Сейму... Десь угору, — прошепотів Костук і, непритомніючи, заплющив очі.

Кза змінився на лиці.

— Десь угору!.. Але ж там син!.. Чугай!.. Він потрапить в уруську пастку! Треба рятувати його! О вай-пай!

Він відразу наказав знімати облогу.

Минуло зовсім небагато часу, і орду з-під Путивля, на подив і превелику радість обложеним, мов вітром здуло. Все витоптуючи, нищачи на своєму шляху села і вбиваючи бранців, що не встигали за кінними воїнами, вона покотилася вверх по Сеймові на з’єднання з молодим Чугаєм.

Не витримавши швидкої їзди, на першому ж привалі помер хан Костук. Кза наказав загорнути його в повсть, прив’язати до сідла і везти з собою.

4

Любава згубила лік дням і ночам. Довкола стояв теплий зелений ліс, і вона йшла хтозна-куди — аби подалі від душогубів-кочовиків. Продиралася хащами, ведучи Жданка за руку або несучи на плечах.

У лісі було моторошно. Такий він великий, високий, безконечний, такий кострубатий і начинений різними страхіттями: чорними дуплами, з яких, так і дивись, виповзе гадюка, оброслими мохом пеньками, всілякими звірами, птахами, гадами. А вони із Жданком такі нещасні, беззахисні — босі, обшарпані. На ній — одна сорочка та спідниця, на ньому — коротенька полотняна сорочечка та штаненята. Невеликий це захисток! А довкола скільки небезпек! То продираються напролом, трощачи кущі, могутні волохаті зубри, то, хрюкаючи, промчить виводок вепрів на чолі з кабаномсікачем та веприцею, то скрутиться проти сонечка, якраз на стежині, холодний вуж, а вночі, коли, назгрібавши глиці, вони влягалися де-небудь під ялиною, щоб спочити, їх будили диким реготом і шипінням сови та сичі.

Страшно у лісі, а в полі ще страшніше — там можна наткнутися на половців.

Вони зовсім охляли з голоду. Чим тут поживишся? Ні горіхів ще, ні смородини чи малини, ні жолудів. Подекуди є, правда, сироїжки. Та хіба ними ситий будеш? У пташиних гніздах шукали яєць, а знаходили голих пуцьвірінків, що самі їм назустріч витягували тоненькі шийки і широко роззявляли жовті дзьобики. Пробували гризти дрібні кислиці та груші, що часто зустрічалися на їхньому шляху, та зразу ж випльовували, бо таким кислим і терпким було те їство, що судомою корчило рот.

Рятувалися суницями, що цього раннього і жаркого літа густо червоніли по галявинах, але мала це була запомога голодному шлункові.

Так і брели вони лісом, знесилені, змучені, з подряпаними руками й ногами, ледь живі, аж поки одного дня, опівдні, не вийшли на узлісся. Жданко ледве чалапав. Любава теж відчувала, що ось-ось упаде, — ноги підгиналися, в очах хилитався світ.

Вони присіли на горбочку під сосною, звідки було видно широку галявину, що полого спускалася до якоїсь річки з болотистими берегами, і незчулися, як, пригріті сонечком, поснули.

Прокинулися від тупоту, грюкоту, брязкоту зброї та людського крику. Схопилися на ноги. Униз по галявині шалено мчали вершники. Їх було багато. І гнали вони коней так, ніби доганяли кого чи хтось за ними гнався.

Жданко притулився до Любави, затремтів усім своїм тільцем.

— Половці!

Любава обімліла теж. Але, придивившись пильніше, безсило схилилася плечем на сосну, полегшено зітхнула і залилася сльозами.

— Та це ж черлені щити! Русичі! Наші!

Вона притиснула Жданка до грудей, поцілувала в змарнілі брудні щічки, наповнені жахом хлоп’ячі оченята і не переставала повторювати:

— Це ж наші, Жданку! Наші!

Вона хотіла бігти до них, але на могла: ноги затремтіли, обважніли і мов приросли до землі. Хотіла крикнути, щоб зупинилися, щоб забрали їх з собою, але й крикнути не змогла: язик затерп, став чужий, а в усьому тілі розливалося якесь радісне безсилля.

— Наші...

Та чому вони так прудко мчать, так поспішають? Чому передні, діставшись болота, зупиняються і, повернувшись лицем до поля, звідки щойно прибігли, починають шикуватися в густі лави? Чому задні раптом проскочили мимо них, завернули праворуч і зникли за лісом, що даленіє на тому боці галявини?

Все це незрозуміло і дивно. Неясна тривога закрадається в серце, а глухий стугін, що докотився до її слуху, змусив оглянутися назад. О небо! О лихо! Звідти насувається, як несподівана грозова туча, половецька орда. Вже видно гостроверхі шапки кочовиків, мають жовті знамена із зображенням бичачих та собачих голів, небо пропорюють золоті гостряки бунчуків, на яких метляються довгі кінські хвости, а далеко позаду здіймається вгору сіра курява.

Половці! Як їх багато! Їх значно більше, ніж русичів, яких вони, видно, переслідують! Зараз тут, на широкій галяві спалахне бій. Треба тікати! Залишатися тут небезпечно... Але вона чомусь стоїть, чогось жде, не може зрушити з місця. Врешті, зважившись на щось, оглядається і знаходить те, що їй потрібно, — старого, похилого, з трьома стовбурами дуба, здирається з хлоп’ям на нього і всідається у розлогу розкаряку.

Хай буде, що буде, а тікати вона вже не в змозі.

В ту ж мить мимо них пронеслася, прогрюкотіла орда. З криком, гиком, свистом, з високо піднятими шаблями половці з ходу вдарили на русичів і зчепилися з ними у смертельному рукопашному бою. Заіржали, здиблюючись, коні, загриміли об червоні щити русичів половецькі шаблі, заблискотіли важкі руські мечі, розтрощуючи дерев’яні шоломи степовиків. Гул, тріск, ґвалт, крик здійнявся від зеленого берега до синього неба.

Половців було більше, і мчали вони згори вниз, до лугу. Тому й потиснули відразу русичів аж до болота. І ті, затято відбиваючись, поволі відступали все далі назад. Уже не один русич наклав головою, не один поранений випустив з рук меча і щита і, зігнувшись, зі всієї сили чіплявся за гриву чи за сідло, щоб не впасти на землю.

Любава з жахом шепоче: "Це кінець! Їх усіх перерубають!"

Вона вже не думає про себе, про Жданка. Все єство її там, на широкому купинястому березі, де ллється кров, де з останніх сил тримається руське військо. Коли хтось падає чи опускає донизу червоного щита, вона скрикує і затуляє очі.

— Боже, Боже! Що робиться!

Серце її завмирає, сльози затуманюють зір. Вона з жахом жде невідворотного кінця.

Раптом Жданкові рученята обвили її шию.

— Тето Любаво! Глянь — і там черлені щити! Глянь! Та як багато! — задзвенів його голосочок.

Любава розплющила очі і крізь сльози, мов крізь туман, глянула в той бік, куди показувало хлоп’я.