Князь Ігор - Малик Володимир

Що станеться з тими людьми, з сестрою Ярославною, її дітьми, якщо ворог вдереться сюди?

Смерть від шабель половецьких? Загибель у вогні? Чи ненависний полон?

Страху не відчував, тільки давив тягар відповідальності за всіх, хто зібрався тут і довірився йому. Як їх урятувати?

В половецькому таборі теж горіли вогні, іржали коні, темніли закіптюжені казани, бродили поодинокі воїни. І ніщо не віщувало близького приступу. Однак і ніяких ознак зняття облоги не було.

Невже Кза надумав уморити обложених голодом?

Знизу по крутих східцях хтось піднімався. Чути неспішні кроки. Володимир глянув у темний отвір дверей — сестра Євфросинія.

— Ху, як високо! Важко сюди підніматись, — усміхнулася вона братові блідою усмішкою.

— Так чого ж піднімалась? Краще б сиділа біля дітей.

— Не сидиться. Хочу знати, що затіває проклятий Кза.

— Нічого не затіває. Або робить вигляд, що не затіває. І це мене більше всього непокоїть — чи не приготував якоїсь хитрої каверзи?

Ярославна запитально-стривожено глянула на брата.

— Володю, скажи мені прямо — утримається Путивль, чи всі наші зусилля марні?

Володимир Ярославич обняв сестру за плечі, підвів до вікна дзвіниці і показав рукою на щільний і міцний частокіл по валу, на високі вежі з бійницями, на тверді зосереджені обличчя лучників, що стояли там, і впевнено сказав:

— Не бійся! Путивля Кза приступом не візьме! Хіба що голодом заморить, але для цього йому доведеться тримати нас в облозі місяців два або й більше!

— У нас харчів усього на місяць...

— Підтягнемо животи — і два місяці продержимось... Ярославна зітхнула.

— Важко нам буде і головне — нізвідки допомоги ждати. Київ далеко, а Ярослав Чернігівський такий боягузливий, що навряд чи приведе сюди військо.

— Будемо сподіватися на свої сили. Ми не в полі, а в городі. А тут і стіни допомагають. Поки я живий, ні тебе, сестричко, ні дітей твоїх в обиду не дам. А якщо загину...

Він раптом обірвав мову і почав пильно приглядатися до густої листви могутнього дуба, що стояв над яром.

— Що там, Володю? — відчувши тривогу брата, стривожилась Ярославна.

— Див половецький, — прошептав Володимир. — Стежить за Путивлем з вершини дуба. Еге-ге, та він там не один, унизу теж колихнулись верховіття кущів... От знову! Там хтось ховається! Та не один! Ніби й вітру немає, а кущі ворушаться. З чого б це? З якою метою Кза послав туди своїх людей?

Його роздуми перервав схвильований скрик Ярославни:

— Володю, поглянь! Половці на приступ пішли! Штурмуватимуть ворота!

Володимир оглянувся. І в нього похололо під серцем: до воріт справді поспішало кілька сотень кочовиків з довгими штурмовими драбинами в руках. Отже, Кза наважився-таки на четвертий приступ на фортецю.

— Бий на сполох! — наказав він дзвонарю і взяв сестру за руку. — А ти, сестронько, йди до дітей, бо мені треба на забороло. Зараз там буде жарко!

Вони поспішно спустилися вниз, Ярославна кинулась братові на груди.

— Володю, рятуй дітей моїх! Володимир поцілував її в бліде чоло.

— Стоятимемо на смерть. Іди, сестронько!

На валу його зустрів воєвода Вовк — в кольчузі та шоломі, з мечем у руці.

— Княже, приступ, судячи по всьому, буде важкий, небувалий! Треба зібрати біля воріт якомога більше людей, щоб потім не було пізно!

— Ні, воєводо, Кза приготовив нам хитромудру головоломку: основний приступ буде не біля воріт, а з Перунового яру!

— Ти щось помітив? — сполошився воєвода.

— Так, на вершині дуба сидить див, а внизу, в кущах, причаївся засадний полк — від множества людей кущі аж хитаються.

— Думаю, мені з дружиною треба бути там, а ти обороняй ворота. Іди! Половці вже зовсім близько! І — стояти всім на смерть! Чуєш — на смерть! Іншого виходу в нас немає!

Він швидко спустився вниз, де стояли два стяги молодих гриднів, залишених Ігорем для захисту Путивля. Всі в кольчугах та шоломах. У кожного лук, тул, наповнений стрілами, меч, спис та залізна булава на поясі, в лівій руці — щит. Попереду — сотники, за ними два гридні тримали стяги князя Ігоря — на голубих полотнищах золоті хрести.

Князь Володимир Ярославич, не сходячи на землю, зупинився на нижніх приступцях сходів, щоб усі його бачили.

— Братця! — звернувся він до воїнів. — Дружино! Ось настав і наш час! Судячи по всьому, хан Кза почав ще один відчайдушний приступ на Путивль... Чуєте, який ґвалт за валом підняли, — це його орда пішла на штурм воріт... Але мені здається, що хан хоче взяти нас обманом: у найвідповідальніший час битви кине свої головні сили в іншому місці, де, на його думку, захисників фортеці буде обрідно, бо всі кинуться захищати ворота. Ось проти цих половецьких сил ми і станемо! Але із-за заборола не виглядати — нехай Кза думає, що нас тут немає! Ми появимося тільки тоді, коли ворог підійде до валу на політ стріли. А тепер за мною, сіверяни! За мною, деснянські орли-соколи!

Він вивів обидва стяги на вал, розставив у потайних місцях, а сам піднявся на сторожову вежу, звідки було видно і праве, і ліве крило оборони.

На правому крилі, побіля воріт, уже бушувала битва. Половці перекинули через рів легкі, наскоро зв’язані желями із жердин містки, поставили на них драбини і перли вгору, як хмільне тісто з діжі.

Грім, стук, дикі крики і вереск поранених піднялися над Путивлем. Воєвода Вовк кидався від одного краю оборони до другого. Серед загального шуму проривався його сильний голос:

— Браття! Держімось! За нами — наші діти і жінки! Бийте супостатів! Вражайте мечами, булавами, списами! Лийте на них окріп! Пронизуйте стрілами!.. З нами Бог і Мати Божа!

Володимир з тривогою спостерігав за боєм. Витримають цей страшний натиск половців підстаркуваті городяни та смерди з навколишніх сіл? Половці один за одним лізли по ялинових драбинах на вал, мов саранча. Падали вниз, скошені стрілами, оглушені булавами, пронизані сулицями, а на їх місце піднімалися інші і вступали в бій. Деякі навіть досягали дубового заборола, але перелізти через зубчасті гостряки палісаду не щастило нікому, — їх миттю прикінчували сіверяни.

"Так їх, так! Бийте собак скажених!" — подумав Володимир Ярославич і раптом прямо перед собою, за якихось один чи два перестріли з лука, побачив чималий гурт вершників. Попереду на карому коні їхав худий старик у легкому літньому каптані та чорній соболиній шапці з малиновим верхом. Руків’я його шаблі виблискувало проти сонця різнобарвними самоцвітами. Невже Кза?

Так, це був він, Кза! Коза Бурнович або Гзак, як звали його по-половецьки, невтомний розбійник, що знову і знову наносив відчутні удари по Сіверщині, де, до слова сказати, не раз і йому перепадало від сіверських князів, в тім числі і від покійного Олега Святославича, Ігоревого старшого брата.

Що він тепер задумав?

Володимир прекрасно розумів, як хочеться ханові взяти в полон княгиню Ярославну з дітьми. Ігор з братом, сином та небожем уже в полоні, а тут така нагода — взяти його жону з дітьми! Такого ще ніколи не було протягом вікової війни кочовиків проти осідлих слов’янських племен. Та не так легко ханові взяти добре укріплений Путивль. Яку ж хитрість на цей раз задумав несамовитий Кза, що, не жаліючи воїнів, жене їх на ці високі та міцні стіни?

Ось він уважно поглянув назад, де по обидва боки воріт вирувала люта битва, де його воїни, мов рій бджіл, вкрили частину високого валу. Лізли вгору і падали, лізли знову — і знову падали. І ніяк не могли здертися на дерев’яне забороло, щоб схопитися з сіверянами врукопаш. І тоді вони мали б безсумнівну перевагу. Та сіверяни ні на крок не відступали назад...

Потім хан повернув голову праворуч, так же уважно оглянув вал і забороло по ньому, верхушку гіллястого дуба, де сидів половецький див, густі кущі в яру і раптом зірвав з голови шапку з малиновим верхом, ніби хотів комусь подати знак. З дуба пролунав пронизливий свист.

Князь Володимир завмер у чеканні — ждав, що ж буде далі? Невже йому не вдалося розгадати задум хана? Невже зараз із засади не вирине половецьке військо і не кинеться на нібито не захищений відтинок валу, на якому і зараз не видно жодного воїна?

Минула коротка хвилина — і раптом кущі ніби ожили, розступилися і з них виринуло половецьке військо. Сотні воїнів, згинаючись під вагою довжелезних драбин, рушили на приступ.

У князя ніби гора з плеч звалилась. Він розгадав задум ворога! Розгадав! Передбачив цю хитрість!.. Кза думав, що путивльці поки перекинуть сюди підмогу, його джигіти зуміють захопити всю стіну. Та ні він, ні його воїни і уявити не могли, що тут їх зустріне добре навчена і озброєна до зубів Ігорева дружина! І не суть важливо, що половців близько тисячі чоловік, а сіверянських гриднів усього дві сотні, — укріплений вал подесятирить їхні сили!

Володимир прожогом скотився з вежі, гукнув до гриднів і до воїнів-путивльців, яких теж було не менше двох сотень:

— Братця! Дружино! До зброї! До бійниць! Помремо тут, а ворога в город не пустимо! Настав наш час! Я з вами, друзі!

Йому допомогли одягнути кольчугу, подали шолом. Він швидко застебнув підборідного ремінця, опустив забрало, вихопив з піхов меча.

— З Богом! На супостата!

Виглянув у поле. Половці наближалися. Передні уже готувалися укладати через рів незграбні, але міцні помости, а задні на ходу піднімали жердинами ялинові драбини, щоб з розгону кинути їх на вал.

— Стріляйте! — гукнув Володимир. — Цільтеся точніше!

Рій стріл шугнув донизу, вирвавши із ворожих лав десятки нападників. У відповідь почулися болючі скрики і брудна лайка.

Половці заметушилися, закрилися щитами, з великими труднощами кинули через рів містки, на них поставили драбини й подерлися вгору.

Але й захисники Путивля не дрімали — тепер їхні стріли летіли безперервно, і, хоча половці прикривалися щитами, вже немало їх мертвими лежало на землі або корчилося від болю в страшних муках.

Володимир Ярославич поглядом відшукав хана Кзу. Він уже не стояв на місці, а на чолі свити мчав сюди, де, по його розрахунку, мала вирішитися доля Путивля. Іноді він зупинявся і нагайкою підганяв тих, хто, на його думку, ухилявся від того, щоб лізти на стіни, чи не проявляв належної сміливості для виконання його наказу — навальним штурмом прорватися в город.

Ось він зупинився і, не злазячи з коня, почав віддавати накази. Із-за страшного гуркоту і крику сотень людей з обох сторін голосу хана не було чути, але напруга битви значно посилилась.