Темнота - Самчук Улас

За нею пішли Людмила і Андрій. В середині сумерк, пахне вогкістю, двоє маленьких вікон ледве освітлюють малий простір.

— Як поживаєш? — питає Людмила.

— Та от ніяк не поживаю, — каже жінка. — Існую, дияволи прокляті! Сідайте, — каже жінка. Гості сідають на дощаній лаві. Робиться видніше і в кутку помітно маленьку, срібну іконку, що стоїть на трикутнику; перед нею згасла лямпадка червоного кольору. На цвяшку висять разочком чотки. На маленькому столику під іконкою чорний, дерев'яний хрестик і книга, мабуть, Євангелія.

— Ти тут сама? — питає Людмила.

— Сама, — каже жінка.

— А де ж Лія Шміт?

— Прогнала стерву, мерзенна безбожниця, Бога почала осквернять, — казала сердито жінка, уста її здригалися, очі дивились гнівно. Андрій дивився на неї мовчки, видно, вона його цікавить. Жінка ж іноді позирала на нього, прицінюючись, що це, мовляв, за поява така, може навіть догадувалась, що це щось від Мороза, ненавиділа того всіми фібрами своєї душі, і це видно було в неї, кожна риска кричала криком ненависти.

— Не з Морозів будете? — запитала враз Андрія.

— Брат, — відповів той спокійно.

— Прахвост ваш братчик, скажу вам одверто, дияволові душу продав, клятий, — заговорила жінка.

— За що ти його так не любиш? — запитала Людмила. Та позирнула малими очима з глибоких щілин, пожувала товстими губами…

— За Русь святую, — відповіла та. — Каналії топчуть землю нашу православну, а той паскудний нащадок славних предків помагає їм. Здохли б без нього. Самі себе зжерли б. Окаянні!

— Мороз не їм, а собі, а вам помагає, — каже Людмила.

— Що ти тут розумієш?.. — Жінка люто блиснула очима. — Христос — Бог! — проговорила вона з притиском. Пантократор! І казав Він любити! А Маркс казав ненавидіти.

— І ти ненавидиш, — каже Людмила. — Значить ти марксистка.

— Мовчи! Знаю різницю між добром і злом! — казала жінка.

— А що казав Христос? — питає Людмила.

— Христос взяв бич у руки і прогнав торгівців з храму, — каже жінка.

— І казав: люби своїх ворогів. Прощай їм. Молися за них, — казала Людмила.

— Не вороги вони. Відпадки людства. Виверженні пекла, — казала жінка і вся дрижала.

— А вони, — відповіла Людмила, — зовсім те саме про тебе кажуть.

— Вон з моєї хати! — враз крикнула та і піднялась із свого місця.

— А що як ми не підемо, — казала Людмила і дивилась просто в очі жінки, — а ти по доброті своїй християнській та візьмеш та почастуєш нас молоком свіжим, та сирком пахучим нас погостиш, та масличком поконтентуєш, га, Олексіївно? Ось цей ось Мороз письменник, і він про тебе повість напише… — Олексіївна враз заспокоїлась, знов присіла, глянула на Людмилу, на Андрія і сказала:

— Не треба. Не можуть вони правди написати. Знаємо їх писання. Читала, — промовила спокійніше жінка.

А Людмила казала:

— Ну, а коли б ти та писала про них? — Очі жінки знов грізно блиснули.

— Я б про них правду світові сказала, я б їх ізвергів назвала їх іменем. Скільки невинного люду мором виморили, скільки сліз, крови пролили.

— Зовсім те саме говорять вони про тебе, Олексіївно, — спокійно казала Людмила, чекала нового вибуху, але такого не сталося. Олексіївна з люттю замовкла, щось в ній сіпалось, потім встала, підійшла до полиці, зняла нервово горщик глиняний, зняла ринку велику, череп'яну, полив'яну, зняла дві ложки дерев'яні і все те на столику малому побіч книги поставила. А потім до всього додала кусень чорного, гливкого, подібного на торфову цеглину, хліба.

— Присідай, — кинула вона, а сама вийшла. У горщику молоко виявилось, Людмила налила повну миску, ламала хліб собі і Андрієві, і вони разом їли. Молоко було свіже, смашне, гості мали добрий апетит, і їли завзято. А тоді Людмила шепнула Андрієві:

— Як з'їмо, не дякуй їй, а перехрестись до її ікони і скажи: дякую, Господи, що наситив мене… — Увійшла знов Олексіївна і принесла на терелі дерев'яному кусень сиру білого, грудку масла жовтого. Все це також поставила перед гостями. А сама мовчала, сиділа на обрізкові колоди, вирізаної на подобу стільця з поруччями ззаду, уста міцно затиснуті і щось гостре, настирливе було у виразі її обличчя.

І коли ті поїли молоко, сир, масло, хліб — обоє встали, поклали три рази хрест на себе і промовили:

— Дякуємо, Господи, що ти нас наситив… — Олексіївна враз просіяла, ніби на неї раптом упав гострий соняшний промінь і лагідно промовила:

— Так! Так, роде чоловічеський! Господу, Господу! Не людям! Він нас сотворив. Він нас кормить і поїть! І йому дякуй, бідна людино!

І після того вона стала лагіднішою. Людмила спитала, де є той професор, якого вона сюди послала.

— Професор? — знов сердито озвалась вона. — Там при телицях. — Андрій з Людмилою лишили її і вийшли.

— Що сіє значить? — запитав Андрій, — і що за трагічна особа?

— Княгиня, — шепнула Людмила. — Госпожа Вяземськая. Древнього роду гордий нащадок…

— То Виноградов тут? — питає далі Андрій.

— Зараз побачиш, якщо дома… — Виноградов був дома, поїв телят, був зовсім змінений, зовсім білий, стрижений, дебелий, сухий і так само в брудній, подраній фуфайці і валянках, як і всі. Андрія не пізнав. Людмилу привітав байдуже, а коли та сказала, що це ж молодший Мороз, старий отетерів.

— Андрій Григорович? Як? Теж? — і в голосі відчувся острах. Андрій обняв старого, притиснув до себе, робив це мовчки, ніби боявся слова.

— Ні, я лиш гість, Володимире Володимировичу…

— І слава Богу… Так заходьте хіба… У мене тут буда, — і показав вхід просто з телятника. В самому телятнику було чисто, просторо… Старий повів гостей до свого мешкання, — квадратова комірка з маленьким віконцем під стелею, кроків три в промірі, нари з дощок, на нарах солома, столик і кусень обрізка колоди… І скрізь розкладено рослини всякі, різних форм і виглядів, а на столі купа брудного, сірого паперу і пляшечка з чорнилом і ручка з кусника тріски… Просив гостей сідати, та не було на чому.

— Ну, як вам тут? — питала Людмила.

— Ах, Людмило Карлівно, все було б, як було б, але та страшна Вяземская. Я вже думав назад до бараку відсталих проситися. Суцільний жах. Та це ж тиран, яких не знайдеш… Представте, що вона з нами робить: вона служить північні богослужби у себе і змушує нас вставати, йти до неї і молитись. Телята для неї також божество. Заставляє мене їх мити щодня, а от що ми два роки білизни не міняли — нічого. Сама ходить місяцями немитою… Одним словом жорстокий деспот, що визнає тільки те, що відповідає її особистому вподобанню.

— Алеж, професоре! Я думала — тут молоко, тут природа, — каже Людмила.

— Розумію, дякую, але… ну, не можна. Тут її всі проклинають. Я думав, було, зайнятись селекцією деяких сортів збіжжя для цих країв. Куди там! Телята. Я хотів, було, перевести деякі спостереження над процесом зростання рослин в цих широтах під впливом соняшного проміння першого весняного періоду, — де там, — телята! Тут трапляються чудові, рідкісні екземпляри, так званої, льодовикової фльори — не до них, — телята. І головне, страшенно цікаво прослідкувати вплив ґрунтів на процентовість тяжких металів в організмах рослин. Вже давно доказано, що ґрунт дуже впливає на кількість тяжких металів — заліза, марганцю, нікеля, кобальта в рослинах, але нам було б винятково цікаво прослідкувати саме дану фльору, особливо у зв'язку з гірничо-промисловим характером цих ґрунтів. Це в свою чергу значно полегшило б пошукувальні ознаки місць походження металів і копалин взагалі… Це дуже цікаво, так, наприклад, вивітрювання гірських пород, мінералів і рудних місць походжень, збагачених тими чи іншими хемічними елементами дуже сприяють розсіванню тих елементів в біосфері. В результаті витворились ареали розсівання хемічних елементів — біогеохемічні провінції. Ґрунт і рослинність… — і професор почав довгу, цікаву лекцію на цю тему. Сипав без перерви "едафічна фльора", якісь "галофіти", якісь "тласпі калямінаре", що мають тринадцять відсотків окису, якісь "літотамніум рамульозум" і інші, і інше, цілі формули мінералів рослин. І він зовсім забув, що гості його стоять, що вони не для цього сюди прийшли; він захопився, очі його загорілись, він напевне уявив, що перед ним авдиторія, студенти, науковці, відкрив свою душу, розпустив фантазію, розгорнув знання. А Андрій і Людмила не перебивали його, слухали це, як музику, високі тони душі бриніли в тих словах, сяйво било з поморщеного чола цієї людини. Але раптом старий сам отямився, засоромився сам себе, почав вибачатись… — Ах, вибачайте… Ну, от бачите. Здурів на старість. Але як, але як… Як і де вас посадити? — заметушився старий.

— Володимире Володимировичу! Не хвилюйтесь, не хвилюйтесь, — казав Андрій. — Ми зараз і так відходимо, я хотів лише запитати вас таке нескромне питання, ви мені, розуміється, вибачте, я хотів запитати — за віщо вас заслали сюди?

Старий враз ніби одерев'янів, якогось болючого місця було враз заторкнуто, і він лиш промимрив невиразно:

— Не знаю, голубчику, не знаю. До цього дня не знаю… Якийсь буржуазний націоналізм український, алеж помилуйте! Що? Де? Коли? Я сам рускій з діда, прадіда, єдність землі російської для мене важлива справа… Правда, я пару разів висловлювався, там то там, принагідно і між іншим, що ми рускі повинні шанувати почування наших співгромадян, як шануємо свої власні, я говорив за мову українську, бо як же може бути інакше, це цілком природно, що ми не маємо права переслідувати наших співгромадян за їх мову, калічити їх душу, їх характер, переводити різні вівісекції мільйонів людей задля того тільки, що вони мають іншу від нас говірку, алеж це я говорив не в інтересах України, а в нашому російському інтересі, в інтересі якраз єдности, добра, порядку. Я вважав і вважаю тепер, що ми могли б жити спільно, як живуть англосаксонські народи, як живуть народи Швайцарії, але передумовою для того конечний чесний, порядний, законний між нами контакт і поділ, а не якесь постійне обдурювання, перекручування дійсности, беззаконний грабунок, насильство над найелементарнішими святощами життя людей… Ні, ні! Коли так — хай засилають. Що ж! Я переконаний, що я за чесне діло несу свій хрест, і майбутність мене не осудить… А інших гріхів не маю за собою, — закінчив старий. І враз йому прийшла одна мисль, і він поспішив з нею: — Та коли нашою країною управляє людина крови отієї косоокої княгині, мабуть, воно інакше і бути не може.