Урмат Бек з Великого Кавказу - Чемерис Валентин

Коли у небуття і ймення наше кане,

Не згасне сонечко у небі полум’яне.

Нас не було, та світ не був від того гірший,

Він не погіршиться й тоді, як нас не стане.

Омар Хайям.

Це він так, як ми знайомилися, представився: Урмат Бек з Великого Кавказу. І по хвилі, загледівши мій запитливий погляд, розяснив:

— Моя батьківщина розташована на схилі Великого Кавказу.

Хоч я й не сильний в топоніміці Кавказу, але швидко второпав:

— Карачаєве?

— Так, — йому заімпонувало, що я вгадав його національність. — Перед вами карачаєвець. Самоназва карачайли. Але це умовно. Я, навіть, не відаю скільки різної крові в мені тече. Моя народність утворилася десь у ХІІІ столітті в результаті змішання місцевих гірських племен з аланами, болгарами, кипчаками і ще бозна з ким.

На позір він був яскраво вираженою, як у нас прийнято казати, особою кавказької національності. Але говорив цей карачаєвець чистою російською мовою, без характерного для кавказців акценту. (Вже пізніше я дізнаюся, що він, крім рідної, карачаєво-балкарської та російської, своєї офіційної мови, чи, як казали, мови спілкування, вільно володів французькою, німецькою та англійською).

— І, навіть, розумію хінді, — додав і зітхнув, і надовго вмовк.

З Індії, де він між ділом практикувався в хінді і почалася його по-суті смертна біда.

Він був чи не єдиним моїм літературним персонажем, власне, моєї невгамовної професії журналіста, з яким мені спершу — зізнаюсь як на духу, — наче аж страшно було ознайомитись. (А втім, страшно без "наче"). Себто вступати з ним в контакт, перед тим, як писати задуманий нарис Чи що там вийде. Мужністю — правди ніде діти, — я не відзначаюся, хоробрістю, звагою теж. Не герой, одне слово, який відчайдушно пре на амбразури не задумуючись над наслідками. Але повагавшись, зваживши всі "за" і "проти" та яку небезпеку могло принести мені це знайомство, я все ж таки вирішив пересилити свою тривогу й пішов з ним на контакт. За принципом: що буде, те й буде! Двічі не вмирати, а раз не минувати. А все тому, що Урмат Бек належав тоді — та й тепер належить, як що тільки ще живий, — до прокажених, з якими до того мені ще не доводилося спілкуватися, але жахів про подібну категорію хворих я і наслухався, і начитався чимало.

Я був тоді молодим — 30 років, тільки жити! — успішним журналістом, вже дослужився до заступника редактора газети (в недалекій перспективі мені "світила" його посада — він вже потихеньку збирався на пенсію) мав молоду дружину, двох діток, вельми пристойну квартиру, не кажучи вже про вагу в суспільстві… Одне слово, життя моє і кар’єра тоді були на злеті. І йти на контакт з прокаженим? Я що — вже зовсім того… Ризикувати усім — здоров’ям, життям, сім’єю, кар’єрою?.. Адже тоді — та й тепер, між іншим, — ніхто не знав як передається проказа, а що вона передається при прямому контакті, сумнівів ні в кого не було. Тож ідучи на контакт, я ризикував усім тим, чого на той час досягнув. Зрештою, і життям, але… Перемогла професія, обов’язок журналіста. Та й проста цікавість — я все ж таки творча особистість. І я пішов. На той контакт, що міг для мене закінчитися печально. (Як мій дід у подібних випадках казав: вилізти боком).

Перед тим заглянув до тлумачного словника та енциклопедії аби поповнити свої запаси куцих знань про жахливу недугу. І вичитав там таке: прокажений (а Урмат Бек з Великого Кавказу саме таким і був) — це людина хвора на проказу. У свою чергу проказа — тяжка (гостра) хвороба інфекційного (ось що мене лякало-насторожувало: інфекційного!) захворювання людини, що уражає шкіру, м’язи, гортань, внутрішні органи та периферичну нервову систему. Букет здатен відлякати будь-кого з бажаючих поконтактувати з прокаженими. Та й в ім’я чого? Аби задовільнити свою цікавість, вивчити ще й такий матеріал, написати про нещасного, якому вже ніхто й ніщо не допоможе, якогось там нариса? Тим більше, йти до їхньої колонії, до лепрозорію, що недарма ж знаходиться на відшибі ледь чи не засекречений, принаймні, місце знаходження його ніде не афішується і в персі про те, — аби не сіяти паніку, — ані слівця тоді не було. Знаходиться за колючим дротом та міцною охороною — тюрма тюрмою! А все тому, що проказа (лепра) — дуже і дуже небезпечне захворювання. Заражені люди живуть (мають жити) ізольовано в спецприміщеннях лікувально— трудових закладів, лепрозоріях. Простіше, в резервації, в колонії для прокажених, що їх здорові обминають десятою дорогою, а контактів з її хворими бояться як вогню.

А я зібрався туди йти. За власною забаганкою, а не з чийогось злого повеління. І вела мене туди журналістська етика й обов’язок.

В тлумачному словнику надибав ще й таку цитату до слова "проказа" (з Ю. Смолича): "Може, в цих місцях лютує якась із жахливих і нерозгаданих південних пошестей… — Проказа! Лепра! — здригнувся Сахно на свою здогадку".

Виявляється — це я тоді для себе відкрив, — в Україні є лепрозорій — в одній з її південних областей (у якій — промовчу), на межі з Придністров’ям. У ті часи — найбільша в Радянському Союзі резервація для хворих на лепру. І туди, на зустріч з прокаженим, а отже, потенційно небезпечним, в лікарню— колонію (чи й тюрму — за колючим же дротом!) я й поїхав. Всю дорогу я ні-ні та й непокоївся: а раптом, не доведи Господи, підхоплю?

Журналістська цікавість до всього незнаного мені таки пересилила і я поїхав. На південь — скажу так, — України, до тамтешньої колонії прокажених (казали, їх там чоловік двісті), щоб зустрітися з ним, карачаєвцем з Великого Кавказу на ймення Урмат Бек, долею якого я тоді зацікавився і навіть збирався про нього щось там писати.

Лікарня знаходилась на околиці якогось села, під яром і була обнесена високим і щільним зеленим парканом, добряче правда, облупленим, поверх якого тягнувся колючий дріт. Мда-а…

Розташовувалась вона в якомусь прадавньому, напівзруйнованому замку (на території були новіші будівлі, адміністративний корпус тощо), у якому під час Другої світової були німецькі казарми. Хворі тулилися по п’ять чоловік у кімнаті із склепінчастою стелею і товстими — чи не фортечними — стінами.

Ось і контрольно— пропускний пункт, озброєна сторожа, яку хотілося назвати вартою.

А навколо паркану зарості кропиви, будяків, чортополоху, одне слово, забутий закутень світу.

Зустріч з моїм героєм відбулася за сприяння головного лікаря. Він мені й дозвіл дав відвідати лепрозорій, сказавши при цьому: "Не дрейф, журналісте, — панібратськи так порадив. — Я тут сиджу вже десять років, а бачиш — живий, здоровий, слава Богу. (Він був тлустий, білий халат аж тріщав ньому — і страждав ядухою). — Лепра чіпляється в першу чергу до тих, хто її боїшся. Сподіваюсь, ти її не боїшся? І правильно робиш, бо тих відчайдух, кому вона до фені, зараза обминає". Лікарня вважалася санаторієм для специфічного контингенту хворих.

Нікого в лепрозорії і не виліковували, але спасибі, що хоч турбувалися про хворих, які мали сякий-такий харч, затишок і притулок. А навколо паркану зарості кропиви, будяків, чортополоху, одне у світі, що їх навідріз відмовився приймати, і взагалі, мати з ними справу.

Урмат Бек, особа кавказької національності, як представив його головний лікар, виявився маленьким сухеньким чоловічком віком під сорок, хоч на вигляд значно старший, з покрученими ногами, власне, обрубками ніг, що залишилися від колись невтомних його ніг горця і геолога і пересувався на милицях. Руки, теж мав покручені. Проте обличчя було ще чистим, хоч і безбровим — лепра його обминула — поки що, — що є рідкістю для такої категорії хворих. Тільки очі — чорно-сизі, були ще молодими. Принаймні, не згаслими і в них ще ніби спалахували якісь іскринки, підкреслюючи, що він ще живий. Хоч і схожий на ходячий труп.

Проказа — одна з найжахніших і найдавнішніх хвороб людства. Про неї навіть згадується у Ветхому Завіті, але лікувати її медицина ще й досі не вміє і не знає як, але цим інфекційним хронічним захворюванням страждають не всі, а лише від 5 до 10 відсотків осіб, які схильні хворіти лепрою. Решта щасливо її обминає, хоч і має до неї схильність. Ось тільки спробуй дізнатися, до якої групи ти належиш: до тієї, що може захворіти, чи до тієї, що хоч і схильна, але не захворіє. І вважається, що проказа передається при простому дотику хворого до здорового. Особливо, при тривалому контакті шкіри — тоді зараження відбувається стовідсотково. І все ж деякі спеціалісти вважають, що зараження відбувається лише як наслідок вдихання бактерій, що вилітають з носа чи рота хворого. (Я ледве втримався, щоб не відсахнутися від Урмата, чи не затуливши собі носа й рота, притьмом не кинутися навтьоки). А ще вважається, що не останню роль тут швидше всього відіграє спадковість. (У моєму роду, слава тобі, Господи, ніхто цією заразою не страждав). Але достеменно так ніхто й не відає, що таке лепра і за яких умов вона нападає на людину, — цим вона і небезпечна. І водночас — страшна.

У світі нині від 12 до 15 мільйонів хворих на проказу. І щорічно реєструється 600-800 тисяч нових випадків зараження — ось це мене тоді й непокоїло. Найбільше їх в Нігерії, Бразилії, В’єтнамі — в тодішньому СРСР їх було порівняно з азіатськими країнами, обмаль. Дріб’язок, бо в першу чергу її підхоплюють вузькоокі, і особливо в Індії.

В Індії й підхопив те лихо Урмат Бек з Великого Кавказу.

— До Індії, — розказував він мені за колючим дротом, де ми сиділи на лавочці й тихо-мирно бесідували, — у мене було вельми успішне життя. Наукова кар’єра теж складалася добре. На той час я був перспективним геологом, кандидатом наук. Мав наукові праці. А ще мав кохану дружину Мамаджан (прабабця в неї була туркменка, на її честь і назвали мою дружину, але я її звав на російський манер: Мама. Мали ми й синка з російським ім’ям Степан. Назвав його на честь свого друга— геолога, росіянина Степана. Ми працювали в одній геологічній експедиції в Саянах. Там і сталася зі мною лиха пригода. Я зірвався в прірву. Повис над нею, як кажуть, на волосині. Мав стовідсотково розбитися, але… Мене порятував колега Степан. Я йому безмежно вдячний. Навіть сина, що саме тоді народився в далекій Карачаєво-Черкесії, назвав на честь свого друга-рятівника Степаном… Але… Краще б він мене тоді на врятував.