Повія - Мирний Панас
Не було її і на другий, не було на третій, четвертий.
— Де ж та красавиця?.. — допитувалися панянки у паничів.
— Немає. Десь ділася. Може, виїхала.
— Шкода, так не довелося і побачити.
— Постійте, ми поспитаємо хазяїна... І декілька паничів пішли до хазяїна спитати про Наташку. Хитрий жид тільки хитав головою та, цмокаючи, чухав сердито бороду. Нарешті, коли до його і геть-то присікалися, він не видержав і скрикнув:
— Ах, когда би ви знали, сколько клопоту она мне стоїть! Один клопіт, один клопіт!..
Часний Книш допитав, що то за клопіт був жидові з тією Наташкою. Він розказав, що до його приїздив Колісник і прохав, щоб потай одібрати Наташку. Яку був з того жид бучу підняв, та тільки й того, що одібрав Наташчине збіжжя.
— А Наташка у Колісника зосталася?
— Там у його. Голісінька сидить, поти нашиють сорочок, плаття, — сміявся Книш.
— Та невже голісінька?
— Як мати народила. А Колісник проти неї милується на пишне тіло, — регоче Книш.
— От тобі і Колісник! От і старий! От і піди ти з ним. Маєток недавно купив за тридцять тисяч, а це вже, видно, гарем заводе. От служба, так служба!
І про Колісника пішла по городу недобра чутка: накрав земських грошей, •строячи мости та греблі, купив який маєток. Он тепер хто посяде добро панське, хто у пани лізе. Це незугарні до господарства руки запопали таке добро, у цього не вирвеш його сплоха. Он з чого наша аристократія зложиться.
Чутка про маєток у тридцять тисяч не давала нікому покою. Про його балакали й полупанки, і панки, і службові, і навіть великі пани. Він не давав нікому покійно спати, стирчав більмом ув оці. "Он куди наше добро іде! Де ж пак: кріпаків одібрали, гроші, що за кріпаків дали, повернули на довги. Зосталися ми і без робітників, і без грошей. Що ти з голою землею зробиш? Хоч би банки завели, де б під заклад гроші давали. Треба ж чимсь її обробляти. Нема... нічого того нема. Посадили нас, як рака на землі. Отут і плутайся! Попадись першому ремісникові, купцеві, жидові, аби гроші дав, бухнеш усе", — трахтували пани між собою.
А найбільше всіх Лошаков — гвардії ротмістр, високий, плечистий, червонопикий Лошаков, по котрому колись, як він ще тільки приїхав з служби додому молодим та нежонатим, не одна панянка спалила своє хире серце об палючий погляд бравого гвардійонця, не одна ходила, як дурна, засмучена та зажурена, стрінувшись з красою такою, не одна молода пані кляла свою долю, що поспішила її зв'язати заміжжям, і так охоче підставляла свої тендітні ручки під палкі поцілунки рожевих та пухких уст молодого Лошакова. А він голінний був до тих поцілунків. Веселий, балакучий, танцюристий, він, як той метелик, літав по всьому повіту від одного пана до другого, і, де не з'являвся, його, мов рідного, приймали усюди. А він розумною та поважною розмовою обвороже молодого пана або старого батька з матір'ю, та тоді вже і розсипає, мов горох, свої поцілунки то молодій панійці, то тендітній панянці. Та то було давно. Тепер Лошаков не той. Жонатий, має діток, став поважним сім'янином, поважним громадянином. Його уже утрете вибирають повітовим предводителем дворянства і тепер зібрали губернським. Пішов Лошаков угору. Панюга панюгою, з губернатором запанібрата. Такий чоловік може великої шкоди наробити такому черв'якові, як Колісник, тим більше, що вони земляки і кожен кожного знають.
І не через ее, бува, так зрадів Колісник, коли рознеслася чутка, що хочуть у губернські вибрати Лошакова. Він і без сього, стрінувши Лошакова, завжди кланявся і то сим, то тим боком уступав у розмову з паном, мов не чув, що Лошаков стрічному і поперічному говорив про його. Тепер Колісник усюди клепав:
— Добрий пан. Справедливий чоловік. І голова! Цей що-небудь та зробе для дворянства. Давно 6 пора! Давно б пора!
І от, коли стало звісним, що справді Лошакова зібрали, Колісник разом З дворянами поїхав поздоровити Лошакова з такою честю.
— І Колісник прийшов! — уголос вимовив Лошаков до сусіди, струснувши плечима.
А Колісник, мов не чув того, вийшов уперед і почав:
— Давно ми цього ждали, давно казали, коли б нам нашого бачити в голові. Тепер дождалися. Вітаю вас, як член земства, а ще більше, як член рідного повіту. Достойному достойне дано! Доведи ж, боже, побачити вас ще у більшій честі!
Лошаков, усміхаючись, підійшов до Колісника і подав йому руку. Той трохи не познаменувався до пухкої панської руки, коли уздрів її у своїй червоній страшенній лапі.
— Как же ваши земские дела? — спитав Лошаков, лукаво граючи очима.
— Помаленьку, ваше превосходительство, помаленьку везе наш земський коник, та все везе, усе вперед. Хіба затнеться де на якому лихому мостикові. Тоді ми всі раптом кинемося той мостик лагодити.
"О, та ти ціла шельма у мужичій шкурі, — казали очі панів, що зібралися коло Лошакова. — Знає, кому що сказати, яку де річ повести".
— Слышали, слышали про вашу неутомимую деятельность, — сміється Лошаков.
— Про мою, ваше превосходительство? Яка вона моя? Зоська, ваше превосходительство! Ми всі гуртом: що один не зможе — другі помагають. Поздоров, боже, нашого предсідателя — сам не сидить, то й другий не дрімай. Треба, каже, оправдати вибори, вірою і правдою послужити громаді. І служимо. Звісно, не без того, щоб не блудили, — хто, кажуть, нічого не робе, то той тільки й не блуде. Може, на чиї очі то ми і великі помилки робимо — бог знав. На всякого не потрапиш. Ось незабаром з'їзд буде — побачать усі, що ми робили і як ми робили. І тоді кожному дасться по роботі його. Катюзі — по заслузі, кажучи краще.
Усі аж витріщилися, слухаючи таку смілу річ Колісникову. А він хоч би тобі оком моргнув: щебече, наче соловей повесні у садочку. Це приткнувся до Лошакова і тихо почав:
— Ваше превосходительство! Я до вас маю просьбу маленьку.
— Какую? С удовольствием, чем могу — рад служить... Колісник зам'явся. Лошаков поняв, що Колісник сам-на-сам хоче щось сказати, і, узявши Колісника під руку, геть пішов з ним у глухий куток хати.
— Ваше превосходительство! — почав Колісник. — Ми вас не тільки поважаємо, ми вас любимо. Нам доводиться не раз бачити вас у земськім собранії як гласного, як члена земства, котрий перший указував то на наші помилки, то на наші ще нові нужди. Тепер, коли ви станете губернським предводителем, ви будете предсідателем на наших з'їздах. Велике це діло! Уже вам не стане часу першому зачинати ті бої, котрі велися так талановито вами. Через се ми несемо велику утрату. І от, як колишнього земського водителя, ми тепер хотіли б почтити вас обідом. Прийміть наші зазовини. Не яко Іуда, но яко розбійник просимо вас на наш невеличкий бенкет. Тут будуть наші члени, дехто З предводителів, дехто з наших земляків, більше свої люди. Просимо вас, — вклоняючись низько, казав Колісник.
Лошаков, правда, згорда, звисока прийняв ті зазовини. Дякуючи за несподівану честь, він казав, що і не дума занехаяти праці на користь земству; що праця його тепер ще більшає, стає трудніша, бо треба буде помирити інтереси дворянства з інтересами земства, і він рад буде навіть поступитися чим-небудь, аби привести діло до кінця. І, ще раз подякувавши, він подав Колісникові руку. Колісник, низько вклонившись, повернувся і вийшов з хати.
— Замечательное соединение простоты с трезвым и здравым умом! — сказав Лошаков, вирядивши Колісника, повертаючись до громади.
— О, Колісник мае думки погануваті, — хтось обізвавсь з громади.
— Да, он не без лукавства, — одказав Лошаков. — Но такие люди необходимы для земства.
Всі промовчали на те, чи то згоджуючись з своїм предводителем, чи то щоб не перечити йому. Незабаром розмова їх перейшла на другі речі, черкнулася других, інших, не земських діл. Лошаков, видно, радий, граючи весело очима, ходив по хаті і заговорював то з тим, то з другим із дворян.
А Колісник? Колісник, котячи у штучній таратайці на своєму семисотному жеребці, все, знай, натягував вожжинку та прицмокував, кажучи: ну, ну, вивозь, вивозь, жеребчику! Не вівса тобі — самого золота засиплю, коли вивезеш. А жеребець, понуривши голову і ободом вигинаючи передні ноги, як муха, мчав Колісника городом.
— Швидше! Швидше! Бо багато ще клопоту, немало роботи! —одно прицмокував Колісник.
І справді, йому не мало було у той день біганини. Від Лошакова він побіг до свого предсідателя. Сказав йому, що був оце у Лошакова, поздравляв його. Потім здалека натякнув, що, певно, дворянство буде давати обід, варт би і земству почтити такого чоловіка. Предсідатель тільки підлакував. Треба б, треба б. Тільки на чий же щот? На щот земства якось не теє.
— Чого там на щот земства? Йому і без цього багато утрат. А от я б що сказав, коли моє слово у лад. Недавнечко я прикинув собі земельки — так хуторок! І хотілося б мені ту земельку збризнути. От би під видом земського обіду — я б уже не пошкодував сотнею-другою.
— Так чого ж? — спитався Предсідатель. — Готовтесь.
— То ви согласні? Я і Лошакова запрохував. Попросіть іще й ви від себе. Кажіть тільки, що це від земства честь.
— Гаразд, гаразд! Да ви просто геніальна голова, — скрикнув Предсідатель.
— Була колись, — одказав Колісник. — А тепер, що дедалі, все дурніша робиться.
Від предсідателя знову махнув Колісник до членів. Там уже просто сказав, що Предсідатель велів йому зготовити обід для Лошакова і запрохував на той обід.
Від них поїхав до лавок справитися з цінами, зробити деякі закупки, надавати закази. Зчайомий крамар похвалився, що недавнечко перед ним уже в його цілу волову хуру забрали усякого краму.
— Навіщо?
— Дворянство дає обід Лошакову. На обід усе.
— А коли той обід?
— У суботу.
А Колісникові того тільки й треба. Він тільки вийшов від Лошакова, то зараз почав думати, коли б краще той обід готувати. "Тепер четвер ще, — думав Колісник, — п'ятниця... у суботу обід дворянський. Ну, а в неділю і наш... Поспіль один за другим. Гаразд. Іде".
І Колісник теж немалу хуру наробив заказів. Звідтім він поїхав по вина, брав щонайдорожчі, шонайстаріші і горілки усякої як двойної і аглицької, адміральської, желізнодорожної, у пляшках і ведмедях, у кухликах і графинах, рому, коньяку... "Затоплю бісових синів, — думав він, вичитуючи чималий список усякого трунку. — Це на те й вийде: карай свого ворога хлібом-сіллю".
