Повернення Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль

Холмс усміхнувся.

- Так, я знаюся на тютюні,- сказав він, беручи нову, вже четверту, цигарку зі скриньки й припалюючи її від недопалка попередньої.- Не надокучатиму вам допитами, професоре Кореме: адже ви були в ліжку, коли стався злочин, тож нічого не можете про це знати. Я спитаю вас лише про одне: як ви гадаєте, що мав на увазі бідолашний хлопець, промовивши останні слова: «Професоре, то була вона»?

Професор хитнув головою.

- Сьюзен - сільська дівчина,- відповів він,- а ви самі знаєте, який дурний цей простолюд. Бідолаха, певно, пробурмотів щось незрозуміле в маячні, а їй почулося бозна-що.

- Зрозуміло. А як ви самі пояснили б цю трагедію?

- Може, випадок, а може,- тільки це між нами,- самогубство. Молоді люди завжди мають якісь таємні турботи - нещасливе кохання, про яке ми нічого не знаємо. Це вірогідніше за вбивство.

- А пенсне?

- Так! Я лише вчений, людина, що живе мріями. Я не знаюся на буденних речах. Але погодьтеся, друже мій, що пам’ятками кохання можуть бути найдивовижніші речі. Беріть ще цигарки. Я радий, що ви оцінили їх... Віяло, рукавичка, пенсне - хто знає, що може стискати в останню мить рука самогубця? Цей джентльмен каже про сліди на траві, але врешті-решт він легко може помилитися. А щодо ножа, то він міг відлетіти вбік, коли бідолашний юнак упав. Може, я міркую по-дитячому, але, як на мене, Віллоубі Сміт сам укоротив собі віку.

Схоже було, що ця думка вразила Холмса. Він далі походжав туди-сюди кімнатою, замислено смалячи цигарку за цигаркою.

- Скажіть-но мені, професоре Кореме,- запитав він нарешті,- що ви зберігаєте в середній шухляді стола?

- Нічого цікавого для злодіїв. Родинні папери, листи від моєї нещасної дружини, дипломи університетів, що вшановували мене. Ось ключ. Можете поглянути самі.

Холмс узяв ключ, подивився на нього й віддав професорові.

- Ні, це навряд чи допоможе мені,- сказав він.- Краще вже я піду в парк і там поміркую над усією цією справою. У вашій думці про самогубство дещо таки є. Отож пробачте, що ми вдерлися до вас, професоре Кореме, але я обіцяю, що до другого сніданку не турбуватиму вас. А тоді, о другій годині, ми до вас завітаємо та розповімо про все, що сталося за цей час.

Холмс виглядав дуже засмученим; коли ми вийшли в парк, він почав мовчки ходити туди-сюди стежкою.

- Ви знайшли розв’язку? - спитав я нарешті.

- Усе залежить від тих цигарок, які я палив,- відповів він.- Можливо, я помиляюся. Цигарки покажуть.

- Любий мій Холмсе,- вигукнув я,- але ж як!..

- Гаразд, гаразд, ви побачите все самі. Якщо це не так, то нічого страшного. Ми завжди можемо розпитати оптиків, але я більше люблю коротший шлях - коли, звичайно, він є. А ось і наша люба місіс Маркер! Поговорімо з нею ще з п’ять хвилин.

Я, здається, раніше вже згадував, що Холмс умів одразу викликати в жінок довіру своєю лагідністю. Не минуло й двох хвилин, як вони з економкою балакали так просто, ніби знали одне одного багато років.

- Так, містере Холмсе, саме так, як ви кажете, сер. Він без упину палить. Цілісінький день, а часом і цілісіньку ніч, сер. Заходжу, бува, вранці до його кімнати - туман, як у Лондоні, далебі. Сердешний містер Сміт - він теж палив, але не так, як професор. А щодо його здоров’я, то не знаю вже, чи воно кращає, чи гіршає від того тютюну.

- Отакої! - відказав Холмс.- Але ж воно відбиває апетит.

- Ну, того вже я не знаю, сер.

- Напевно, професор їсть дуже мало?

- Ну, не завжди. Я б не сказала.

- Б’юся об заклад, що сьогодні він не снідав, та й другого сніданку не їстиме після стількох цигарок.

- Е, ні, сер, навпаки, цього ранку він добряче поснідав. Не знаю навіть, коли він більше їв, а на другий сніданок замовив собі котлети. Я й сама здивувалася, бо й дивитись не можу на їжу відтоді, як зайшла вчора до кімнати й побачила молодого містера Сміта на підлозі. Але, мабуть, усі люди різні, й професорові нітрохи не бракує апетиту.

Цілий ранок ми гуляли в парку. Стенлі Гопкінс пішов у село, щоб перевірити чутки про якусь невідому жінку, що її нібито бачили діти по дорозі на Четем учора вранці. Щодо ж мого друга, то здавалося, що бадьорість його остаточно покинула. Я ніколи не бачив, щоб він так байдуже брався до якоїсь справи. Навіть коли Гопкінс приніс новину, що діти справді бачили жінку, яка має багато подібного до Холмсового опису - аж до пенсне, це не викликало в нього жодної цікавості. Він трохи пожвавішав лише тоді, коли Сьюзен, яка подавала нам другий сніданок, сказала, що містер Сміт учора зранку гуляв у парку й повернувся додому десь за півгодини до трагедії. Я не розумів, яку вагу може мати ця обставина, але добре помітив, що Холмс уже долучив її до тієї загальної картини, яку вималював у своїх думках. Несподівано він підхопився зі стільця й поглянув на годинник.

- Друга година, джентльмени,- сказав він.- Ходімо нагору, поговорімо з нашим другом-професором.

Старий уже скінчив свій другий сніданок, і його порожня тарілка якнайкраще свідчила про той чудовий апетит, яким наділила його в своїй розповіді економка. Проте в обличчі його справді було щось химерне, коли він повернув до нас свою сиву гриву й блискучі очі. Незмінна цигарка стирчала з його рота. Він був одягнений і сидів у кріслі біля вогню.

- Ну, то що, містере Холмсе, ви розкрили цю таємницю? - Він підсунув велику бляшанку з цигарками, що стояла перед ним на столі, до мого друга. Холмс тієї самої миті випростав руку, і бляшанка впала на підлогу. Якусь хвилину чи дві ми повзали на колінах і діставали цигарки з найдальших закутків. Коли ми знову підвелися, я помітив, що Холмсові очі спалахнули, а щоки зарожевілися. Я знав,