Серця трьох - Джек Лондон
І знов його опанували сумніви. Чи не вбити йому тварину раніш, ніж вона вилізе на берег? Або видряпатися на скелю і, може, тоді потік промчить собаку далі? Торес спинився на другому плані й почав був дертися на вузький прискалок. Але собака вискочив на берег, побіг за ним так прудко, як тільки можуть бігати собаки, і незабаром наздогнав його. Притиснений до скелі, Торес присів і, розмахуючи кинджалом, чекав, коли собака плигне на нього.
Та собака не плигнув. Замість того він сів на землю, приязно, немов усміхаючись, вищирив зуби й простяг праву лапу, ніби хотів привітатися. Торес потис його за лапу і мало не знепритомнів, коли відчув велику полегкість після попередніх хвилювань. Він засміявся нервовим сміхом і все не випускав з руки лапи, а пес, висунувши язика, приязно дивився на нього і мовби й собі сміявся.
Пробираючись прискалком разом із собакою, що вдоволено йшов слідом і коли-не-коли обнюхував його ноги, Торес спостеріг, що вузенький прискалок, піднявшись трохи вгору, знову спускався до води. І тоді Торес побачив дві речі: одна з них примусила його спинитись і здригнутися, а друга сповнила йому серце великою надією. Перше - була підземна річка. Вганяючись просто в кам’яну стіну, вода в шумовинні й бризках кидалася під скелю, і стиснуті пороги злостивих хвиль свідчили про навальність та прудкість її течії. Друге - був отвір у скелі, крізь який пробивалося денне світло. Отвір мав футів із п’ятнадцять у прогоні і був заснований павутинням; щось дивовижніше за нього не могла б вигадати уява навіть божевільної людини. Але найогиднішим було видовисько кісток, що валялись біля павутиння. Нитки павутини вилискували сріблом і були з олівець завтовшки. Торес здригнувся, торкнувшись павутиння рукою. Воно приставало, як клей, і тільки з великим зусиллям, розхитавши цілу споруду, спромігся він визволити з неї руку.
Під павутинням, як побачив Торес, залишалось доволі місця, щоб він міг пролізти назовні. Та, перед тим, як лізти самому, він із обачності пустив туди собаку. Білий пес упірнув в отвір і зник з очей, і Торес лагодився вже й собі лізти, коли пес повернувся. Він був нажаханий і так швидко мчав, що нагнався на Тореса. Обоє вони впали, та тільки людина врятувалася, вхопившись за прискалок, а пес, що не міг зробити цього, звалився в шумливий потік. Торес спробував витягти пса, але вода вже понесла його під скелю.
Довгий час Торес вагався. Сама думка плисти ще раз підземною річкою жахала його. Над ним був вихід на волю, і його душа поривалась до неї, як бджола поривається до квітки або квітка тягнеться до сонця. Але що було там, що побачив собака й від чого він утікав, мов скажений? Поринувши в міркування, Торес не відразу помітив, що рука його спирається на щось округле. Він підняв ту річ і вражено побачив безокий і безносий людський череп. Переляканими очима перебіг він по кістках під ногами й упізнав ребра й хребти тих, що колись були людьми. Це схилило його до води, як до єдиного порятунку, але, глянувши на навісні, піняві хвилі, що кидалися під важку скелю, він знову завагався.
Ще трохи повагавшись, Торес витяг Царицин кинджал і боязко підповз під павутиння. Побачивши те, що побачив і собака, він, охоплений жахом, кинувся назад і, поспіхом відступаючи, упав у воду, ледве встигнувши хапнути легенями повітря. А за хвилю і він зник у мороці безодні.
На ту пору в будинку Цариці над озером з не меншою швидкістю відбувалися не менш важливі події. Саме повернувшись із церемонії в Великому Домі, молоді й Генрі з Леонсією сиділи за тим, що можна було б назвати весільним сніданком, коли крізь шпарку в бамбуковій стіні до кімнати влетіла стріла. Пролетівши між Царицею й Френком, вона встромилась у протилежну стіну, і пера на її кінчику затріпотіли від удару, що раптом спинив її лет. Щоб зрозуміти небезпеку, Генрі й Френкові було досить одного погляду з вікна на вузький місток, що сполучав будівлю з суходолом: вони побачили, як падав із містка у воду один з Царициних вояків і зі спини його стирчала стріла, дрижачи так само, як і та, що застрягла в стіні кімнати. На березі за містком на чолі з жерцем стояли всі чоловіки з племені Загублених Душ і пускали з луків хмару оперених стріл. Оточували нападників їхні жінки й діти.
У кімнату, хитаючись, вступив другий Царицин вартовий. Ноги йому підгинались, очі блищали, а губи лопотіли якусь звістку, що її він так і не встиг вимовити, бо впав долілиць. На його спині, немов їжакова шерсть, вилискували пера на кінчиках стріл. Генрі підскочив до дверей, що виходили на місток, і револьверними пострілами змів з нього Загублені Душі, які могли йти по ньому тільки низкою і тепер одна за одною падали у воду.
Облога благенької хатини тривала недовго. Щоправда, під захистом револьвера Генрі Френк знищив місток, але обложені ніяк не могли загасити стріхи, що зайнялась у двадцяти місцях від вогненних стріл, посланих за наказом жерця.
- Лишається тільки один шлях, щоб урятуватися,- збентежено сказала Цариця. Всі стояли на ганку над виром, і вона, тримаючи Френка за руку, хотіла була знов кинутись йому в обійми.- Він виходить на вільне повітря,- Цариця показала на бурхливий потік.- Ніхто ще звідти не вертався назад. У Свічаді Світу я бачила, як усі вони випливали назовні, та тільки всі були мертві, окрім Тореса. Самі мертвяки. І вони ніколи не верталися. Та й Торес не вернувся.
Решта з жахом перезирались, уявляючи собі, яке їх чекає страхіття.
- А іншої дороги немає? - спитав Генрі, пригорнувши до себе Леонсію.
Цариця похитала головою. Навколо них раз у раз падали жмути горілої соломи з даху, а вуха їм краяли хижі пісні Загублених Душ,
