Горить свіча - Малик Володимир

Але ти, великий хане, кажуть, скоро покинеш ці землі і підеш далі в похід, а для мене ті далекі землі невідомі. Мов та звичаїв тих народів я не знаю, тому там буду для тебе зайвий.

Батий пожував губами.

— Гм, у мене теж виникала така думка — відпустити тебе на всі чотири боки,— замислено промовив він.— Раз милувати, то милувати до кінця! Але я думав зробити це пізніше, весною, коли рушу через гору Марактан [102] на зарозумілого короля башкирдів Белу. А ти просишся зараз...

Дмитро з нетерпінням ждав цієї миті. Ось вона!

— Як! — вигукнув він здивовано.— Великий хан хоче йти на короля Белу аж весною? Але хіба ти не знаєш, що там весною, коли почнуть танути в горах сніги, ні пройти, ні проїхати! Гірські потоки перетворяться в ріки, а ріки — на моря! І обійти їх не можна, бо кругом — бескиди, і перепливти нїяк, бо течія така бистра, що ніякий човен не втримається. Та й човнів там немає!.. Це затримає тебе ще на місяць чи й на два, поки повінь спаде, а тим часом король Бела збереться з силами і стане на гірських перевалах, де ні твої пороки, ні твоя кіннота нічого не вдіють...

Подив його був природний, а порада слушна. Батий збентежено глянув на царевичів.

— Ви чули? Що скажете?

Всі загули. Старший брат Орду, що сидів поряд і уважно слухав, промовив:

— Войвода Думитро, схоже, правду каже. Пригадай, брате, Ала-Тоо... Пам'ятаєш, що робиться там весною? У долинах, де взимку пролягають проїжджі снігові дороги, а влітку зовсім сухо або течуть невеличкі ручаї, навесні бурлять грізні потоки, що несуть каміння, яке зіб'є з ніг кожного, хто насмілиться вступити в воду. Гадаю, і тут так само... А коли прогаємо час, Бела справді збереться з силами і перегородить нам у горах шлях. Треба виступати негайно! Така моя думка!

Батий до брата Орду ставився як до старшого — з шанобою і любов'ю.

— Орду, ти справді впевнений, що нам треба до початку весни перебратися через Марактан? — засумнівався Батий.

— Я весь час думав про це. А тепер впевнений, брате,— твердо відповів Орду.— Пам'ятаєш ясу діда нашого Чінгісхана? "Швидкість і несподіваність — запорука перемоги! А ватажки туменів, тисяч і сотень, що чинять самовільно, або відпочивають, коли треба діяти, або приховують свої дії, сховавшись, подібно каменю в воді чи стрілі, випущеній у густі комиші, повинні зникнути з лиця землі. Такі ватаги не можуть стояти на чолі війська!.." Це торкається і нас з тобою, брате!

Царевичі заґелґотали:

— Так-так, Орду розумно радить! Треба виступати негайно!

Тепер уже виходило, що радив не Дмитро, а Орду. На якийсь час про київського воєводу всі забули.

Коли через якийсь час галас затих, Батий сказав:

— Думитре, ти дав розумну пораду. Ми післязавтра виступаємо. А тебе я відпускаю — можеш їхати до свого Киюва чи куди хочеш... Ось срібна пайцза — вона дозволить тобі вільно проїздити через усі міста, де є мої застави. Кожен даругачі [103], якому ти покажеш її, пропустить тебе, дасть змінних коней і все необхідне в дорогу.

— Дякую, хане... Але якщо ти вже такий ласкавий, то дозволь також вибрати кількох супутників з полонених. Дорога далека — можу захворіти, можуть мене поранити. Хто допоможе? А так — будуть поряд близькі люди... Та й зброї якої-небудь хотілося б мати — від злодіїв-лиходіїв захищатися.

— Гаразд. Усе тобі буде, що просиш,— кивнув головою Батий і заплющив очі, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

6

Дорога йшла лісом. Сірий зимовий день хилився до заходу. Стомлені коні тюпали поволі і вже не звертали уваги ні на вйокання візників, ні на удари батогів. В кількох критих санях їхала під охороною трьох десятків гриднів сім'я князя Михайла.

Сам старий князь із сином Ростиславом, відірвавшись від валки на чверть поприща, верхи торували шлях. Довкола розстилалася чужа Польська земля — потрібно було пильнувати. Правда, не можна було сказати, що князеві Михайлові вона була зовсім чужа і незнайома. В його жилах текла половина польської крові, бо його мати була рідною сестрою польського короля Конрада, і він не раз у молодості та й зовсім недавно — всього півроку тому — подорожував цими землями. І все ж це був чужий край. До того ж час був неспокійний, грізний: десь позаду, на Волинській землі, вже господарювали татари — брали штурмом городи, лили кров їхніх захисників, палили села, гнали у рабство населення. Тут — бродили зграї грабіжників. І втікач-князь не знав, звідки чекати небезпеки — спереду чи ззаду?

Піднявшись на невисокий пагорб, вершники зупинилися: на роздоріжжі, за перестріл чи й ближче, стояв чималий кінний роз'їзд.

— Хто це? — спитав сина стурбований князь, вдивляючись в темні обриси незнайомців.— Татари? Чи розбійники якісь?

Ростислав стенув плечима.

— На татар не схожі. Та й на розбійників теж. Зараз дізнаюся! А ти залишайся тут!

Він приострожив коня — і, не поспішаючи, готовий кожної миті повернути назад, поїхав до гурту людей, які, не зрушуючи з місця, спокійно піджидали його.

Незабаром він прискакав назад.

— Отче,— вигукнув схвильовано,— це князь Данило, мій дядько! І треба ж зустрітися! Ти ж знаєш, що ще до приходу Батия під Київ він, як і ми з тобою, поїхав у Естергом, до короля Бели, просити допомоги, щоб разом стати супроти мунгалів. Дізнавшись, що Батий уже взяв Володимир-Волинський і Галич, він кружним шляхом їде туди ж, куди й ми,— до князя Болеслава в Мазовію [104]. Нам нема чого боятися — їдьмо! Князь Данило став на спочин ген за тим ліском...

Михайло перехрестився.

— Слава Богу, що це свояк Данило, а не чужинці-мунгали чи польські здрайці! Почекаємо валку, а тоді вже разом і рушимо.

Він справді щиро зрадів цій зустрічі, хоча, незважаючи на близьке свояцтво, стосунки між князями були дуже нерівні, а часто переростали у справжню ворожнечу, як це не раз бувало і між іншими князями.

Лише прихід Менту під Київ змусив Михайла усмирити гординю і попросити Данила надати, поки він їздитиме в Угорщину, притулок княгині Олені та всій родиш. Однак, отримавши від Бели одкоша, він поїхав до короля Конрада, сподіваючись, що дядько прийме його з розпростертими обіймами. Та не так сталось, як гадалось. Король не тільки не зрадів приїздові племінника, що позбувся спочатку чернігівського, а потім і київського князівства, не тільки не виділив хоч якої-небудь захудалої волості на прокорм, а дав ясно зрозуміти, що приїзд його небажаний, бо може викликати гнів грізного Батиги.

Що було робити? Довелося знову смиряти гординю. І Михайло написав Данилові і його братові Василькові, князеві володимиро-волинському, листа: "Багато разів грішили ми перед вами, братове, багато заподіяли вам шкоди і обіцянок своїх не виконували. А коли й хотіли жити з вами в дружбі, то невірні бояри-галичани не допускали нас до того. Але тепер клянемося, що ніколи не будемо ворогувати з вами!"

Нелегко було гордому Ольговичу [105] писати такі покаянні слова, однак написав, бо діватися просто було нікуди: ні притулку, ні прокорму.

Романовичі — Данило та Василько — відгукнулися швидко. Вони зразу ж відпустили до нього свою сестру Олену, а потім його з сім'єю запросили до себе: Ростиславові Василько віддав Луцьк із волостю, а Данило Михайлові — Київ. Так Михайло з усім родом повернувся на Волинь.

Однак у Київ він не поїхав: боявся татар, що могли після розвідки Менгу нагрянути в будь-який день. Залишившись на Волині, він їздив по селах і з дозволу Романовичів збирав данину з поселян — назбирав багато пшениці, меду, биків, овець та іншої всячини, якої вистачило б йому з сім'єю та челяддю аж до нового врожаю. Вистачило б, коли б не довелося знову тікати.

Недарма не поїхав він до Києва. Серце його ніби відчувало, що мирні дні Києва полічені, що Батий уже поставив перед своїм золототканим шатром чорний дев'ятихвостий туг — знак війни.

Спочатку теплилася надія, що Київ вистоїть і Батий не наважиться йти далі, залишаючи у себе в тилу таку велику силу. Втікачі з Київської землі розповідали, як мужньо тримаються кияни. І хоча він не мав до цієї мужності ніякого відношення, серце його сповнювалося і гордістю, і надією.

Та ось у грудні хлинули на Волинь та Галичину цілі натовпи втікачів — з ближніх від Києва городів. Київ упав! За ним упали, б'ючись до останнього воїна, городи по Бугу, Здвижу, Тетереву, Случі і Горині. Страшна навала накочувалася на Галицькі та Волинські землі, змітаючи все перед собою. І вкотре вже Михайло з родом своїм та челяддю рятується втечею. До Конрада тепер не насмів потикатися — повернув у Мазовію, до двоюрідного брата князя Болеслава.

Поки ці спогади та думки роїлися в голові, прибула валка. Михайло наблизився до саней, де сиділа княгиня Олена з онуками, відкинув полог.

Діти спали, княгиня, закутана в теплий кожух і барвисту вовняну хустку, пов'язану поверх горностаєвої шапки, запитально глянула на мужа.

— Що? Приїхали? — А побачивши попереду незнайомих вершників, стривожилась,— Боже! Хто то?

— Не хвилюйся, мати. То гридні князя Данила,— заспокоїв її Михайло.

— Данила? Брата? І він тут?

— Зараз ми його побачимо.

Валка прискорила рух і незабаром, повернувши на роздоріжжя праворуч, опинилася на затишній лісовій галявині. Там палахкотіло веселе багаття, довкола нього грілося кілька десятків вояків-галичан, поодаль стояли сани, і коні біля них смачно хрупали запашне лугове сіно.

Назустріч валці від вогню, попереджений сторожею, вже йшов князь Данило. Міцний, гарний собою, сорокарічний, він міг би зійти за сина князя Михайла, якому звернуло на сьомий десяток, але були вони рівнею — князі чернігівський та галицький. До того ж — свояки.

Михайло спішився. Княгиня Олена вилізла з халабуди.

Данило розкинув руки — швидко підійшов.

— Брате! Сестронько! От і дав Бог знову нам побачитися! Та не вдома, а на чужій землі!

Вони по-родичівському почоломкалися, обнімаючись хрест-навхрест. Княгиня Олена розплакалася.

— Та в який недобрий час! В яку лиху годину! Вся земля наша горить, крівцею людською підпливає... Чи сподобить Господь нас іще раз ступити на неї? Чи ми навіки покинули її, братику?

Данило майже не знав найстаршої сестри, бо ходив під стіл пішки, коли вона вийшла заміж, але вона була так разюче схожа на покійну матір, що при зустрічах з нею він відчував у серці якийсь священний трепет, і йому завжди хотілося цілувати її руки, як цілував колись мамині.

На його очах теж заблискотіли сльози, і він припав губами до сестриних рук.

— Не знаю, рідна! Не знаю! Втікачі, яких я зустрів по дорозі, розповідають, що страшне щось діється на Волині та в Галичині.