Запороги. Роман перший. Петро Сагайдачний - Рогожа Віталій

Там ми тримали Москву в облозі і мали всі підстави отримати перемогу. Я і сьогодні впевнений, що то була велика помилка комісарів разом з королем. Якщо би Владислав сів на свій законний престол у Москві, сьогодні в об'єднаному війську було б і тисяч сорок ратників Московського царства. А дев'ять тисяч німецьких найманців, яких привів королевич, і так були б з нами. Ти розумієш наскільки то зміцнило б об'єднані сили. Ще питання, чи в цій ситуації турецький султан мав би стільки гонору і впевненості в своїй перемозі. Чи може війни би взагалі не було. Тепер же султан може поставити умову про знищення нашого війська в обмін на мирну угоду, і я не впевнений, що Любомирський з комісарами на це не погодиться. Ти ж добре знаєш, що в стані Польсько-Литовського війська ситуація навіть гірша ніж у нас.

– Чекай, ти вважаєш, що Любомирський замінить Ходкевича. Литовці його не сприймають і будуть проти, а з іншого боку, я впевнений що Владислав не допустить зради!

– Михайле, я не сумніваюсь в порядності королевича, але він після хвороби дуже слабий. Я теж нездужаю, проте маю з ним прямо тепер зустрітися. Максим ще не приїхав?

– Ні, Петре, хоч по часу вже й повинен.

– Дай Бог щоб там у нього було все добре. Розпорядися щоб подали коней, поїду до королевича Владислава.

Королевич, як і думав Сагайдачний, був ще дуже слабкий після хвороби, але прийняв його зразу ж і запевнив, що для турків він приготував інші компроміси, а не зраду козаків. Про то не може бути мови, "Лише повний дурень згодиться позбутися війська, завдяки якому Річ Посполита протистоїть туркам!". Королевич просив Сагайдачного ще витримати Турецький штурм, який обов'язково почнеться коли вони довідаються про смерть Ходкевича.

Штурм почався навіть скоріше ніж вони чекали. Не припиняючи переговори, султан віддав наказ на ранок вдарити по об'єднаному війську з усіх гармат. Одночасно султан підняв, здається, все військо і розпочав штурм по всіх напрямах. Але вперше головний удар був спрямований не на козаків, а на литовське військо. Гарматний обстріл, що почався одночасно з штурмом, не змовкав до вечора. На початковій стадії штурму турки місцями мали успіх. Особливо, як і планували, на литовському напрямі. Але Любомирський, який замінив, як і передбачав Сагайдачний Ходкевича, вчасно надав допомогу і литовці відбили штурм. Допомогла, як це було весь час у Хотинській війні, і відвага козаків. Вони успішно відбили атаку і перейшли в наступ, погнавши турок аж до свого табору. На вечір султан відвів війська, але наказав головному візиру на завтра готувати новий штурм, і нарешті все-таки розбити невірних.

А в козацькому таборі на той вечір було свято. Повернувся з розвідки по турецьких тилах Максим Лобода, та не просто, а з подарунком, яким тішився весь козацький табір. За декілька миль від Хотина його загін натрапив на велику череду худоби, яку турки гнали до свого війська, і не вагаючись відбив її. То ж козацькі кухарі цілий вечір смажили, а козаки ласували печенею, жаліючи лише, що при такій вечері не мали права випити.

А Максим не відпочиваючи кинувся до Сагайдачного. Той зразу відзначив, що Максим горів радістю, навіть не видко було слідів його поранень. Сагайдачному не здужалось, він не зважаючи на рани цілий день не кидав сідла, але вигляд Максима і йому підняв настрій.

– Максиме, я вже чув що ти приніс до війська манну небесну, але не вірю, що тільки цим тішишся!

– Пане гетьмане! Батьку! Та хіба може зрівнятися "манна небесна" з тою вістю яку я приніс тобі!! Я сам до цього часу повірити не можу! Я знайшов Василька, він живий! Правду сказати вже третій тиждень не приходить до свідомості, але знахарка Молдованка, яка його лікує, сказала, що він видужує і скоро прийде до тями! Ти не уявляєш який я щасливий!

– Максиме! Синку, для мене то за цей місяць щоденного смертельного вихору, твоя звістка як чудо сотворене Богом! То як би я тебе не розумів?! Ви ж всі для мене як рідні сини!

Сагайдачний з Максимом були лише двоє і ніхто крім Максима не бачив гетьмана таким розчуленим. На очі йому накотилися сльози. Сагайдачний завжди був дуже стриманим у вияві особливо тих почуттів, які могли говорити про слабкість. Цього разу він не стримався, бо не давала спокою рана, не давала спати напруга щоденних боїв і думки про те, чи на користь народу ллється кров його козаків. Він же винен у кожній пролитій краплині крові своїх синів, бо це він їх повів у бій. А чи був він впевненим, що король виконає свої обіцянки? Скоріше ні… Проте це була лише миттєва слабість. За мить він знову став тим самим Сагайдачним, якого звикли бачити козаки, і за яким не задумуючись йшли в саме пекло, із упевненістю, що Сагайдак знає, що творить, а їхня справа не підвести його.

– Добре синку, радісну звістку ти приніс. До речі, це вже друга. Михайло Мазепа отримав повідомлення, що наші запорожці ведуть двадцятитисячній загін братів дончаків, може ще й побратим мій Булавін з ними. Я звелів то донести через полонених до султана, маю надію, що аж то його змусить розпочати правдиві переговори про мир. То йди відпочинь, все показує на те, що завтрашній день буде надто гарячим!

Сагайдачний мав підставу так вважати. Назавтра, то було двадцять восьме вересня, султан Осман ІІ кинув у бій таку силу свого війська, яка до цього не була задіяна жодного дня в цій війні. Ранок знову почався з гарматного обстрілу, який продовжувався декілька годин. Вже пізніше перебіжчики повідомляли, що султан сам стояв біля гармат і керував вогнем. Після цього відбірні сили Сапег і Яничар, пішли штурмом на козацький табір. Козаки знову витримали перший натиск і відкинули ворога від своїх позицій. Турки перемістили центр штурму на "лісовичків" і потіснили їх. За перебігом бою уважно стежив Любомирський і вчасно підтримав "лісовичків" гарматним вогнем. З іншого берега на "лісовичків" посунули вплав кінні татари, але побачивши, що на допомогу "лісовичкам" також пішли козаки, полишили спроби нападу і вилізли з води. Подібним був результат штурму і на інших напрямах.

Задіявши одночасно до ста тисяч війська султан не досяг бажаного результату, але в той день Турецьке військо понесло найбільші втрати. Причиною невдач були в одноманітності штурмів, до яких легко було готуватися. Увесь стратегічний план наступу складався з того щоб налякати супротивника. Налякати не спромоглися от і штурм закінчився. Турецькі вояки ще в перших боях втратили моральний дух, і були налякані відчайдушною хоробрістю козаків та стійкістю німецьких вояків, відвагою об'єднаних польсько-литовських. Навіть султан нарешті зрозумів, що з цим військом він перемоги не одержить. А на вечір він отримав звістку що на допомогу об'єднаним військам підходить польське рушення на чолі з королем Польщі Сигізмундом ІІІ, і двадцятитисячний загін донських козаків, які йдуть на допомогу запорожцям. Султан польське рушення до уваги не приймав, не вважаючи його за військо, а от донські козаки то були добрі вояки! Це був найвагоміший аргумент для початку мирних переговорів.

Переговори закінчилися дев'ятого жовтня підписанням мирної угоди, яка повторювала і підтверджувала угоду від тисяча шістсот дев'ятнадцятого року. Головне, на що погодилися обидві сторони, запорозькі козаки не повинні виходити в морські походи, а татари в походи проти Речі Посполитої.

Султан, не бажаючи більше продовжувати своє безславне перебування на Хотинській землі, вже на другий день віддав наказ на повернення війська в Туреччину.

І той же день ввечері Сагайдачний на прохання Собеського скликав козацьку Раду. На Раду разом з Собеським приїхав Журавинський. Саме Собеському королевич Владислав доручив вести переговори з Турками. На козацьку Раду він приїхав в тому ж вбранні, в якім був на переговорах, виблискуючи золотом і коштовним камінням рясно нашитими на вбранні. Воно яскравою плямою виблискувало на фоні брудного подертого одягу козацької старшини, яка після безперервних боїв не мала часу ні помитися, ні переодягнутися. Такою ж барвистою як одіж,була і мова Собеського.

Спочатку він у найвищих епітетах розписав визначну мужність і звитягу козаків, потім довго говорив про взаємодію об'єднаних військ, яка стала запорукою перемоги. А під кінець коротко довів умови нової угоди. Нового в ній не було нічого, і вона не визначала переможця, хоч це і не зменшувало оптимізму Собеського. Козаки слухали мовчки не перебиваючи, мовчали вони і тоді коли Собеський змовк. Козаки чекали щоб той повідав про головне: а чого вартує для козаків їх звитяга і мужність? А ще пролита кров, втрата товаришів, хвороби та інші негаразди, які супроводжували козаків на протязі військових дій.

Сагайдачний розумів, Собеський дійсно з захватом і пошаною відноситься до козаків, але на жаль не він король Польщі, то й не може відповісти на питання, які хвилюють козаків, проте задати їх він зобов'язаний.

– Пане Собеський, ми дуже вдячні за вашу високу оцінку нашого вкладу в спільну перемогу. Про те, хто і як прислужився отчизні вирішать без нас! А ми відчуємо це досить скоро. Я від імені козацького війська і народу руського прошу у короля не забути ті обіцянки, які я, від його імені, довів до всього війська, вони, поряд з іншим, спонукали козаків до звитяг про які ви говорили. А козаки зуміють гідно оцінити дотримання королем свого слова, і ще не раз послужаться отчизні в скрутні часи.

Панове полковники! Може ще хтось хоче сказати?

Що ще можна сказати? Полковники мовчали, поки жили боями було не до роздумів, а тепер після перемоги не було поки що чим тішитися, навалилася така втома, що не хотілося навіть рот розкривати. Собеський тим часом не особливо переймаючись настроями козаків, виклав план їх маршу з Хотина, і такий же щасливий покинув козацький табір. А козацька старшина не розходилася думаючи свою нерадісну думу. Загальний настрій висловив полковник Гаркуша.

– Ну що, повоювали Турків, а відчуття немов і не ми перемогли. Батьку, а не здається тобі, що не маємо чого чекати до післязавтра. Ну його до бісу польський план маршу, що нам тут чекати, хіба зради?

– Не думаю, Олексо, що до того дійде, але і мені не до серця тут ще лишатися. Як панове полковники?

Всі погодилися і пішли готуватися до переправи через Дністер.