Запороги. Роман перший. Петро Сагайдачний - Рогожа Віталій

Потім ви під проводом Якова Бородавки добре повоювали кримських татар і вирішили, що Бородавка зручніше поведе справи у війську. Може воювати кримських татар Якову Бородавці було по силі! Але Турецьке військо то не татари! Підготовка до війни показала, що Яків до таких справ не доріс, бо не скажемо, легковажить. Через два дні турки будуть у Хотині, а Військо Запорозьке розсіяне чатами по всій Молдавії, і загони навіть добре не знають місце для збору перед виходом до злучення з польсько-литовським військом! А хто займається створенням запасів пороху, куль, провіанту і фуражу? Може тим займаються старшини полків, а скільки всього запасів треба на час боїв хтось порахував?

– А хто відповість за загиблих козаків, що розпорошено блукають по Молдавії як розбійники, а не загони Війська Запорозького?

То вставив своє запитанням Платон Куліш. А Гаркуша продовжив.

– Питань до кошового отамана Якова Бородавки багато, але не на часі розбиратися з ними. Я хочу задати славним лицарям запорозьким лише одне нагальне питання, може надто тяжка гетьманська булава для Якова Бородавки?

Круг козацької Ради загудів так, що чути було лише крики: "Кари Бородавці!", і "Сагайдачному Булаву!!".

Сагайдачний вийшов на підвищення, яке після виступу лишили Гаркуша і Куліш. Він знову підняв руку щоб заспокоїти площу і коли гамір трохи затихнув вдруге звернувся до козацької Ради.

– Панове-товариші! Вважаючи на алярмову нагальність прийняття рішень і смертельну небезпеку, яка невблаганно наближається до нас, я згоден повести в бій Військо Запорозьке, якщо такою буде ваша воля! Але маю одне прохання не поспішати з покаранням Бородавки. Такі питання не вільно вирішувати нашвидкуруч!..

Згадуючи козацьку Раду він знову й знову питав себе, чи добре повівся згодившись на керівництво військом. Аргументів як за таке рішення, так і проти, було досить. Поразка козаків під проводом Бородавки лише б додала слави Сагайдачному і в польському і в козацькому стані. Та чи потрібна йому така слава? А з іншого боку хто гарантує йому перемогу? Хіба під Цецорою не було краще Польське військо і значно менший Турецький загін, але поляки під проводом легендарного, досвідченого, розумного Жолкевського отримали страшну поразку. Чи ж сьогодні хтось убезпечить їх від повторення Цецори? Султан веде військо, якого ще не бачили в Європі. По кількості, озброєнню, і оснащенню воно переважає об'єднане військо як мінімум втричі. І султан з військом в двох переходах від Хотина, в той час як військо козаків лише рухається до Хотина, а королевич Владислав у Львові.

Та сказати правду, і це не є аж таким важливим. Головне це те, що козаки виборюють в цій війні. Він сказав козакам на Раді, що король дав слово, а хіба він вірить у королівське слово? Чи Сигізмунд ІІІ, найзапекліший ворог православ'я погодиться з розвитком і розширенням православ'я в Речі Посполитій? Ні! Він скоріше ладен країну втратити, ніж поступитися своїми єзуїтськими переконаннями! Сагайдачний в цьому впевнений на сто відсотків. Чому ж він запевнив козаків в тому чому сам не вірив?..

Від тяжких дум його відірвав Платон Куліш. Його полк був у хвості військового табору, яким рухалось козацьке військо до Хотина. Сагайдачний зумів так встановити табір, що то була велика рухома фортеця, на яку постійно вдень і вночі нападали передові татарські і турецькі загони, але завдати жодної шкоди не могли. За весь похід від Могилева до Хотина загинув лише один козак і той випадково. Виконуючи завдання свого сотника він потрапив у полон.

Куліш під'їхав до воза, в якому поранений гетьман досить часто відпочивав, коли рана боліла нестерпно.

– Батьку, гетьмане, дозволь тебе потривожити по нагальній справі. Маємо посланця від турецького султана, і разом з ним зранений один з наших командирів розбитої чати.

– Платоне, ти відаєш хто то є? То командир загону не наших полків?

– Не можу сказати достовірно, батьку. Справа в тому, що він дуже зранений і не при свідомості. І лице в крові я не міг пізнати, хоча посланець назвав мені хто то є, але я ж кажу не можу признати.

– Платоне, що ти муркаєш? Що каже посланець, кого він привіз і що задумав султан, на яку справу хоче нас намовити?

– Батьку, давай краще я не буду толмачем, а ти сам з Михайлом Мазепою розпитаєш султанового посланця. Правда, він потурнак, то з ним без толмача можна говорити.

– Щось я тебе Платоне, не розумію. Клич Михайла Мазепу і веди посланця.

Сагайдачний знову відчув себе зле, до болі в руці додався болючий щем під серцем недоброго передчуття. Турки, як і татари, мали зловісну звичку послати до ворога його ж напівмертвого воїна, чим попередити, що з усіма буде те ж саме. Чекати довелося не довго, Мазепа під'їхав до воза Сагайдачного разом з турком середнього віку, в якому ні обличчя, ні одяг не нагадував звідки він був родом. Турок та й турок.

– Петре, я почав з ним розмову, але він говорить такі речі, що я вважав необхідним алярмове вести його до тебе. Кажи гетьману що велів передати йому султан.

Звернувся він вже до турка.

Той з острахом подивився на Сагайдачного, він був упевнений, що доручення султана то є його смерть. Але що мав діяти, лише виконувати.

– Пане гетьмане!

Розпочав він козацькою вимовою.

– Султан все, що мав сказати, повідав полоненому. Тобто вашому сотнику, але він дуже зранений, і по дорозі часто втрачав свідомість, а після довгої дороги й зовсім заслаб і не приходить до тями. А мені султан наказав довести його живим до гетьмана Війська Запорозького і привезти від гетьмана відповідь, чи то письмово, чи на словах.

– Михайле, ти бачив сотника, признав його?

– Бачив Петре, і зрозуміло признав, дякувати Богу то наш Максим.

– Максим!!?-

Майже прошепотів Сагайдачний. Його лице і до того хворобливе бліде, стало кольору його сивої бороди. Він трохи помовчав збираючи сили. Потім вже опанувавши себе, голосніше звернувся до Михайла Мазепи.

– Михайле, я, щось не розумію. Максим помирає, а ти дякуєш Бога.

– Петре, що ти таке говориш! Максим дуже порубаний і побитий, але живий і буде жити. Смертельних ран не має, а слабий і не при свідомості, бо крові багато втратив. Хлопці там над ним чаклують, кажуть через годину можна показувати батьку.

Сагайдачний заплющив очі і як сидів на возі так і приліг на спину. В такому положенні серце поволі відпускало. Біль повернулася в поранену руку, а він декілька хвилин лежав мовчки не маючи сил ні рухатися, ні говорити. Мазепа з султановим посланцем мовчки їхали поруч. Сагайдачний знову сів і повернувся до Мазепи.

– Михайле, ти їдь до Максима і будь там доки він не прийде до тями. Потім і я під'їду, щоб поговорити з ним.

Почекавши деякий час, що здався Сагайдачному вічністю, він наказав джурі подати коня і сам поїхав до воза на якому лікували Максима. Той вже був помитий, перев'язаний. На обличчі було лише одне розсічення і пізнати Максима було легко, хіба обличчя було мов вимащене крейдою. Проте побачивши гетьмана він навіть радісно посміхнувся, але потім лице знову похмурніло і по-дитячому скривилось ніби він хотів заплакати.

– Батьку, я не зберіг хлопців! Я не зміг!

– Максиме, синку заспокойся, відпочинь, потім все повіси що маєш сказати!

– Ні, батьку, не вільно чекати! Я маю до гетьмана усне послання від самого султана. Власне лише тому я зараз перед тобою. Накажи щоб всі нас залишили!

Сагайдачний обвів поглядом навкруг і всі хто був поряд віддалилися. Максим знову подумки повернувся до подій минулих двох діб.

– Батьку, загинув увесь загін, Василько загинув і Збігнев… Хоча ні, Збігнев буде жити доки не буде повідомлення від тебе!

– Максиме, або давай перенесемо розмову, або заспокойся і говори, що маєш передати від турецького султана.

– Взагалі я повинен то повісти гетьману, але Бородавка…

– Бородавка вже не гетьман, з учорашнього дня я веду військо до Хотина, Рада козацького війська вчора обрала мене кошовим.

Максим почувши цю звістку знову посміхнувся.

– То мудре рішення Ради! Батьку, я вже чую що втрачаю сили. Тому скажу головне. Султан Салім ІІ лишив життя мені і Збігневу лише з тим, щоб я передав тобі його пропозицію. Йому про мене все розповіли, тому що він так до мене звернувся:

"Мені повіли, що ти син гетьмана Запорозького Григорія Лободи, якого поляки вбили разом з твоєю матір'ю і він тебе має за названого сина. Чи то правда?" Зрозуміло я підтвердив, лише сказав, що не ти гетьман. На що султан відповів: "то не надовго! А ти запитай у Сагайдачного чи вірить він у те, що і його поляки, як твого батька, не стратять?" А пропонує він щоб козацьке військо лишило поляків і перейшло в його союзники, при цьому він лишить за козаками право створити державу на їх землі, і стане її покровителем. Він навіть пропонує взяти нам за столицю місто Київ або Кременець. Якщо я не приїду з відповіддю то буде страчений Збігнев!

– То кажеш з тим він тебе послав? А як ви до нього потрапили?

– Згідно наказу Бородавки ми повинні були повернутися в табір під Могилевом не пізніше 27 серпня, бо на той день призначено вихід до Хотина. Ми поверталися від Сичави звоювавши там місцевий гарнізон і забравши весь запас пороху, куль і вогнистої зброї. На березі Прута мали зробити перепочинок. А відти за один перехід дістатися Могилева. Але розвідники доповіли, що за годину кінного ходу за нами рухаються головні сили Турецько-татарського війська. Не треба мати великого розуму, щоб вирахувати місце де воно зупинить Запорозьке Військо між Могилевом і Хотином. Вихід у мене був один, затримати Турок на дві доби, щоб ви встигли пройти в Хотин.

– Максиме, ви чули скільки війська має султан?

– Батьку, а далеко до Хотина?

– Години чотири руху.

– А Турецьке військо поряд з нами?

– Ні, Максиме, йому треба добу щоб дійти Хотина, так розвідка доповідає… А що ти маєш на увазі?

– Маю заперечення до твоїх слів, батьку, але вихований не перечити старшим, то і не буду… А з твого дозволу трохи відпочину доки ти приймеш рішення.

Останні слова він мовив майже пошепки і втратив свідомість. Сагайдачний хвилину мовчки дивився на Максима, потім підняв голову побачив Михайла Мазепу і під'їхав до нього.

– Михайле, ти щось чув про бій загону Максима на річці Прут?

– За годину перед тим я спілкувався з потурнаком.