Над Чорним морем - Нечуй-Левицький

- Я ста­ла страш­на, як смерть? це… прав­да. Ти вбив ме­не на смерть! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва якимсь глу­хим го­ло­сом. Во­на не про­мо­ви­ла, а не­на­че про­ше­потіла ті сло­ва: Се­лаб­рос стур­бу­вав­ся: він до­га­дав­ся, що тра­пи­лась якась подія.

- Надю! тобі щось на­го­во­ри­ли на ме­не, наб­ре­ха­ли лихі лю­де, - обізвав­ся Се­лаб­рос.

- Я са­ма усе доб­ре знаю, усе ба­чи­ла! - нес­подіва­но крик­ну­ла Му­раш­ко­ва різким го­ло­сом.

- Що ж ти знаєш? Що ж ти ба­чи­ла? - спи­тав Се­лаб­рос вже тихішим го­ло­сом, що ски­нув­ся на го­лос вин­но­го шко­ля­ра.

- Я знаю, що ти гу­ляв чов­ном на морі з Бо­ро­давкіною, сидів з нею над мо­рем на ка­мені, обнімав її, при­гор­тав, цілу­вав в шию, пив з нею…

І її різкий го­лос з кож­ним сло­вом ста­вав тихіший і на ос­танніх сло­вах якось чуд­но за­шипів.

- Я да­ла тобі свою лю­бов, своє сер­це, пой­ня­ла тобі віри, як чесній лю­дині. Але за те я хо­чу, щоб і ти од­дав мені всю свою лю­бов, своє сер­це, свої ду­ми, усе твоє жи­вот­тя, усього се­бе - мені й тільки мені. Я ба­жа­ла, щоб я ма­ла пра­во на твоє жи­вот­тя, тільки я од­на до смерті, до мо­ги­ли, а ти…

Мурашкова по­вер­ну­ла до йо­го ли­це й очі бо­ком і ки­ну­ла на йо­го ско­са пог­ляд зне­ва­ги та­кий ви­раз­ний, яко­го не мож­на заміни­ти ніяки­ми сло­ва­ми.

- Хто тобі ска­зав за це? Усе це неп­рав­да! - крик­нув Се­лаб­рос.

- Прилетіла чай­ка з мо­ря, за­ки­ги­ка­ла над моїм вікном, і я вга­да­ла той крик: він мені за все ска­зав. Я чу­ла го­лос з мо­ря… Співа­ла ру­сал­ка. Я спа­ла… ні, не спа­ла… Я сто­яла за ске­лею. Мо­ре ти­хе, місяць над мо­рем… ніч яс­на… Он­де чов­ник прип­ли­ває до бе­ре­га. Ой, страш­но! Я бо­юсь! - крик­ну­ла нес­подіва­но Му­раш­ко­ва. - Ру­сал­ка об­ня­ла йо­го, хотіла за­ма­ни­ти в мо­ре, вто­пить…

Мурашкова го­во­ри­ла не­на­че крізь сон, сто­ячи бо­ком до Се­лаб­ро­са, і не­на­че при­га­ду­ва­ла якісь страшні сце­ни. Дум­ки в неї плу­та­лись, не­на­че десь да­ле­ко блу­ка­ли. Се­лаб­рос прис­ту­пив до неї, взяв її за ру­ку й ти­хо по­вер­нув ли­цем до се­бе. Йо­му зда­ва­лось, що Му­раш­ко­ва збо­же­воліла.

- Надю, сер­це! Що з то­бою! Сха­ме­нись! Що ти вер­зеш? Чи ти спиш… і го­во­риш крізь сон, чи з то­бою що ста­ло­ся, - за­го­во­рив Се­лаб­рос ти­хим, лас­ка­вим го­ло­сом.

Мурашкова сха­ме­ну­лась. Ту­ма­ном по­виті очі блис­ну­ли. Во­на крик­ну­ла не своїм го­ло­сом:

- Ідіть од ме­не! Ідіть до Бо­ро­давкіної, цілуй­те її ок­са­ми­то­ву шию, її що­ки, слу­хай­те її пісні. Ви двічі підду­ри­ли ме­не, двічі вби­ли ме­не! Ви вмер­ли для ме­не, я мерт­ва для вас.

- Надю! ну, прос­ти мені на цей раз! Ніко­ли, ніко­ли зо мною цього не бу­де. Ви­бач!

- Я з тих, що ніко­ли не про­ща­ють і не ви­ба­ча­ють за зра­ду в ко­ханні: ніко­ли, до смерті!

- Надю, ти ж для ме­не вже рідна! - крик­нув Се­лаб­рос.

- Я для вас те­пер чужісінька! І бу­ду чу­жа! Про­щай навіки! ніякою жерт­вою вже не до­бу­де­те мо­го сер­ця.

Я оце тільки що бу­ла над мо­рем, слідку­ва­ла за ва­ми, усе-усе ба­чи­ла й тільки що оце прибігла в кімна­ту. Моя лю­бов слідком хо­ди­ла за ва­ми, де сту­па­ла ва­ша но­га. Йдіть, не муч­те ме­не. Я чую, що в моїх гру­дях кле­ко­тить, ду­шить ко­ло сер­ця…

Мурашкова зас­тог­на­ла, вхо­пи­лась обо­ма ру­ка­ми за сер­це, не­на­че ма­ла вми­ра­ти. Се­лаб­рос вхо­пив ста­кан, на­лив во­ди й по­дав їй.

- Ха-ха-ха! - за­ре­го­та­лась нес­подіва­но Му­раш­ко­ва. - В неї шия пов­на, біла, як у ле­бе­дя. В неї го­лос, як у си­ре­ни. А моя шия тон­ка, як у чаплі, смуг­ля­ва. Ха-ха-ха! - за­ре­го­та­лась істе­рич­но Му­раш­ко­ва, й той страш­ний регіт роз­си­пав­ся по тихій кімнаті, по ти­хо­му домі.

- На, ли­шень, ви­пий во­ди! - ска­зав Се­лаб­рос. Му­раш­ко­ва вхо­пи­ла ста­кан і ки­ну­ла йо­го на підло­гу. Ста­кан роз­летівся на шма­точ­ки.

- Через вас я заз­на­ла рай сер­ця, че­рез вас я заз­на­ла й пек­ло й пе­кельні му­ки. Ви ме­не ду­ри­ли іде­ала­ми. Ви фра­зер, граєтесь гар­ни­ми сло­ва­ми, ви­со­ки­ми іде­ями, а я вам пой­ня­ла віри… Ви нікчем­на лю­ди­на, - крик­ну­ла Му­раш­ко­ва. - Я ду­ма­ла, що ма­ти­му в вас підмо­гу, знай­ду поміч, а ви…

Вона зап­ла­ка­ла й зго­дом знов засміялась. В неї дум­ки плу­та­лись, як в ту­мані. Во­на го­во­ри­ла, пе­ремішу­ва­ла лас­каві сло­ва з лай­кою та прок­лят­тям, то бла­га­ла, то прок­ли­на­ла. Се­лаб­рос од­чи­нив вікно, взяв Му­раш­ко­ву під ру­ки, по­са­див на ка­напі й по­ти­хеньку вий­шов з кімна­ти.

Лампа до­горіла й по­гас­ла, Му­раш­ко­ва сиділа в темній кімнаті на ка­напі й ди­ви­лась в од­чи­не­не вікно. Вже над­ворі по­ча­ло роз­вид­ню­ва­тись. Вже не­бо по­чер­воніло. В вікно по­лив­ся ти­хий світ. А Му­раш­ко­ва не спа­ла й не дріма­ла і все сиділа не­по­во­руш­но на од­но­му місці.

Сонце зійшло й заг­ля­ну­ло в вікно. По столі, по ка­напі роз­си­па­лось чер­во­не проміння. Га­ря­чий промінь впав на ру­ки Му­раш­ко­вої; во­на не­на­че про­ки­ну­лась од сну. Дум­ки за­во­ру­ши­лись в го­лові. Во­на по­ча­ла при­га­ду­ва­ти вечір, ніч, при­га­да­ла, як Се­лаб­рос при­хо­див до неї, як го­во­рив з нею…

Світ сон­ця по­лив­ся в вікна ши­ро­ки­ми хви­ля­ми, за­лив усю кімна­ту і, не­на­че хвилі свіжої во­ди, прот­ве­ре­зив нер­ви бідної дівчи­ни. Во­на вста­ла з ка­на­пи, пе­рей­шла кімна­ту й гля­ну­ла на се­бе в дзер­ка­ло, що висіло між вікна­ми над сто­ли­ком. Гля­ну­ла во­на на се­бе - і не впізна­ла се­бе: ли­це ніби мерт­ве, що­ки за­па­ли, ус­та білі, під очи­ма синіли поп­ру­ги, очі згас­ли й за­па­ли.

За од­ну ніч Му­раш­ко­ва зв'яла, спа­ла з ли­ця й пос­тарілась.

«Що мені те­пер ро­би­ти? Що по­ча­ти? Сер­це роз­би­те, жит­тя за­губ­ле­не… Я втра­ти­ла лю­бов. Не жи­ти бу­ду я, а тільки жи­вотіти й чевріть», - по­ду­ма­ла Му­раш­ко­ва, і в неї блис­ну­ла дум­ка піти до мо­ря й ско­чить з скелі в мо­ре.

«Навіщо жи­ти? Навіщо мор­ду­ва­тись? Од­на мить - і нас­та­не кінець моїм му­кам», - по­ду­ма­ла Му­раш­ко­ва і вже од­хи­ли­ла двері в ко­ри­дор.

Назустріч її увійшла гор­нич­на, сільська дівчи­на, і про­мо­ви­ла: «Доб­ри­день!» Го­лос жи­вої лю­ди­ни впи­нив і вти­хо­ми­рив важкі ду­ми. Му­раш­ко­ва вер­ну­лась в кімна­ту. Гор­нич­на вже нас­та­ви­ла са­мо­вар і ста­ви­ла на стіл; во­на гля­ну­ла на Му­раш­ко­ву, зля­ка­лась і про­мо­ви­ла.

- З ва­ми щось ста­лось! Ви нез­ду­жаєте.

- Справді, я тро­хи сла­ба, - обізва­лась Му­раш­ко­ва ти­хим, не­на­че за­дав­ле­ним го­ло­сом.

Горнична побігла до Сані й да­ла їй звістку, що Му­раш­ко­ва нес­подіва­но зас­лаб­ла. Прибігла Са­ня, гля­ну­ла на Му­раш­ко­ву і сер­цем вга­да­ла, що на неї впа­ло тієї ночі якесь ве­ли­ке го­ре.

- Надю, ти розійшла­ся з Се­лаб­ро­сом? Еге? - спи­та­ла Са­ня.

- Розійшлася й ніко­ли вже не зійдусь, - обізва­лась На­дя.

- Чого так? З якої при­чи­ни? - спи­та­ла в неї Са­ня.

- Селаброс нікчем­на лю­ди­на, - обізва­лась