Мотря - Лепкий Богдан

Гетьманові треба правду сказати, але ж і гетьман не схоче сорому на голову Мотриної мами. Тільки буде тримати Кочубеїв у руках.

Поговоривши з собою та порадившися розуму і совісті, підійшов до гільтаїв.

— Хто з вас хоче додому вертати, а хто під мою руку піде?

Виступило тільки трьох. Лишили дома жінок і дітей. Хотіли до них вертати. Не пощастилося їм зранку, не буде й до останку, погадали собі. З очей їм видно було, що тішилися такою несподіваною ласкою гетьманського канцеляриста.

— Хрест цілуйте мені, що більше на такі погані промисли не підете, — промовив до них Чуйкевич, виймаючи шаблю свою з похви і показуючи на той хрест, який був між ручкою і вістрям шаблі.

Перехрестилися тричі і поцілували побожно. Тоді перед Чуйкевичем навколішки впали.

— Батьку ти наш, добродію наш сердечний!

— Ідіть у мир і не согрішайте більше! А це для ваших дітей, — додав, кладучи їм по золотому.

Ватага як укопана стояла. Такого пана їм ще не доводилося стрічати. Кождий із них у цей мент душу за нього віддав би.

— Спішіться, щоб завидку з цього ліса вийшли.

— Не побачить він нас більше ніколи. Пішли.

Петранівський до Чуйкевича підбіг.

— А це ж як?

— Так, як бачите. Люди невинні, і я їх пустив. Спокійніших, певно, на всім світі не буде.

— А інші?

— Інших поведемо з собою.

— Під суд.

— Ні. На службу. Попрошу гетьмана, щоб їх під мою руку віддав. Вірніших в мене не буде. Петранівський дивився, ніби не розумів.

— Дивно.

— Ні, пане сотнику, — по-людськи. Невже ж мало крові на нашій землі? Треба щадити людей, придадуться.

— На війну, гадаєте?

— А вже ж що не на забаву, пане сотнику. Ми не коти, щоб із мишами граться.

— На війну, — повторив старий сотник, і ця гадка заспокоїла його. Дивувався, що воно таке просте, а він ніколи про те не подумав. Певна річ, що для війни відважного народу треба.

— Але що скаже пан гетьман?

— Подякує вам і мені. Сотник підкрутив вус.

— Так тоді хіба будемо вертати?

— Будь ласка, ведіть!

Це ще більше заспокоїло старого козака. Він казав "гультайству" йти походом уперед; за ним двигалася сотня; Чуйкевич задуманий за сотнею ступав.

Сніг під ногами скрипів, сіяли зорі, від пня до пня лунав відгомін козацьких чобіт.

МІЖ КНИЖКАМИ

Гетьман з Батурина не вертав. У його було там багато важного діла. Київський лікар від'їхав. При Мотрі остався тільки гетьманський "ляйбмедікус", як він себе радо любив титулувати. Він тричі в день відвідував недужу і тішився, що її здоровля видимо поправляється. "На свята, — казав, — ясна панночка буде могла встати і послухати колядників",

Мотря дожидала свят, бо самота наскучила їй. В бахмацькім дворі було, як у якім скиті. До Мотриних світлиць ніхто, крім тітки і пажа, не навідувався. Прислуга переходила попри двері навшпиньках. Ніхто не важився заговорити голосніше, бо такий був приказ гетьманський. Щоб розігнати скуку, Мотря казала пажові читати собі книжки.

Було їх у дворі багато. Та, на жаль, хлопець умів лиш по-нашому читати, а наші книжки були здебільшого нецікаві, крім деяких хронік, котрі Мотря мало що не напам'ять уміла.

"Манна хлвба животнаго", "Акось, или врачеваніе", "Извъстіе истинное", "Показаніе истиныї", — прочитував хлопець наголовки книжок, котрі приніс із собою з гетьманової бібліотеки і поклав на стіл у Мотриній спальні.

Мотря слухала і перечила головою. Не хотіла їх.

— Які ще маєш?

Хлопець дальше читав: "Инокь Евфимій: Остень", "Братья Лихуды", "Мечець духовими", "Инокь Евфимій: Посланіе на подвергь латинскаго мудрованія".

Мотрі і тії не підходили під смак.

— Це про хлібопоклонну єресь, — казала, — наскучило. Не цікаве для мене.

— Як панночка зводили казати?

— Хлібопоклонная єресь.

— А що воно таке?

— Це ж, бачиш, спір такий, коли перемінюється хліб у тіло Христове. Чи тоді, як священик проголошує: "Прійміте, ядіте... пійте от нея всі!", чи як призиває Духа Святого словами: "І сотвори хліб сей честноє тіло Христа Твоєго а єжи в чаши сей честную кров Христа твоєго, преложив духом Твоїм святим".

Хлопець подивився в очі своєї панночки і, мабуть, більше захоплювався її красою, ніж незрозумілими для нього тайнами релігійними.

— А що слова: "І сотвори убо хліб сей" — проізносяться в літургії пізніше від слів "Прийміте, ядіте", так, значиться, при "прийміте, ядіте" хліб є ще звичайним хлібом, а не тілом Христовим і тому тих, що вірять, немов то при "приміте, ядіте" хліб є вже тілом Христовим, православна церква вважає єретиками, а єресь їх називає "хлібопоклонною", бо вони поклоняються хлібові, а не тілу Христовому, котре являється щолиш при словах "І сотвору убо хліб сей". Розумієш?

Хлопець покліпав очима й заперечив головою:

— Ні, прошу ясної панночки, ніяк не розумію.

— Ах, дурнику ти малий, а пощо ж питаєшся мене, коли не хочеш розуміти?

— Не можу. В голову ніяк не лізе. Мотря усміхнулася:

— Але в тую твою голову багато дечого другого влазиться, правда?

— Може, й правда. Але до того тут у мене хисту нема. Бог не дав.

Сказав це так поважно, що Мотря розсміялася вголос.

— Але до всього другого тобі Бог хисту не відмовив. Все ти підглянеш, підслухаєш, усього догадаєшся, хитрий ти, небоже!

— Я лиш ради панночки.

— Невже ж? Та хай тобі. Шукаймо дальше, може, щось підходяче знайдемо. Так багато книжок, а нема що читати.

— Арифметика, сиръчь наука числительная, — просилябізував хлопець... — Книжка нова, ще може й не читана. Який чистий папір і переплеть яка то гарна.

— Що ж з того, коли й ця книга для науки, а не для розваги. Що ми з тобою тепер числитимем?

— Правда.

— Шукаймо дальше.

— "Въдомости о военных и иныхь дьлах", — прочитав паж, і очі йому засвітилися. — О воєнних ділах, — повторив, — цікаво!

— Якщо тобі цікаве, то відложи тую книжку набік і прочитай собі окремо. Для мене вона не цікава, бо це перша печатна газета, сиріч вісті, що діялося в Росії року 1703-го. Тоді воно було цікаве, бо нове, а нині перестарілося і перестало бути цікавим.

— Так... — Хлопець долонею уста приткнув, — позіхав.

— Як бачу, тобі спати хочеться.

— Мені?

— Та же не —мені, бо я виспалася за всі часи.

— Ні, я не хочу спати, тільки так тихо в дворі, як у церкві, коли з неї люди вийдуть.

— А ти до тишини не звик. Тобі захочується пригод, вітреннику ти малий... Ну, так читай же щось, а то ще чого доброго заснеш.

Хлопець потер чоло рукою, відкашельнув і почав читати, сильно наголошуючи початкові склади слів і відділюючи павзами речення:

-"Мой ласкавий приятелю, пане полковнику комонний. З умислу через сей лист наш ознаймуєм вашей милости, же приспільсьмо до царствующого великого града Москви. Августа в десятий день, гді стрічею чинов розних й всиланнєм монаршого предорогоє шестьоконноє карети пристойне з ізобильним ушанованнєм прийняти і на приготованном дворі посельськом поставлені єстесьмо, а одинадцятого дня Августа в неділю били єсьмо в руки їх царського пресвітлого величества..."

Прочитавши останнє довге речення, хлопець підніс очі від книжки і глянув на свою паню: "Читати?"

— Читай, це інтересне!

-"...Тут теди, видячи їх пресвітліє монаршії лица, превеликую і премилосердную а праве неізглаголанную получилисьмо їх монаршую милость, понеже они великії государі і великая государиня, їх царскоє пресвітлеє величество премилосердним своїм приклоненієм, повеліли приняти нас честно і своїми монаршими устами, яко нас рейментара, так і всіх особ, при нас будучих, похваляли милостиво за наші служби, обіцяючи і вперед нас, гетьмана і все військо Запорозьке і ввесь Малоросійський народ ховати в такой же своєй премилосердной монаршей милости; на знак чего обосланим от свого монаршого стола їства і пиття і чиненнєм всякого довольства преізобильно нас контентують, і милостивим вскорі ущедривши жалованнєм, ку домам отпустити ізволяють..."

— Ух, та й довго як, але гарно, — додав від себе паж. — Читати?

— Читай! Тільки живіше, а то ти ніби Апостола в церкві вичитуєш. Живійше читай!

— Не вмію, в школах не вчився, до ретора не дійшов, — відповів, зітхаючи, хлопець.

— Так читай тоді як умієш.

— "...Такою теда великих государей і великой государині їх царського пресвітлого величества превеликою милостію, якая нам, подданим над заслуги наші для самої православної християнської віри, пребогатими ізливається щедротами, не тільки перед військом і Малоросійським народом похвалитись пристоїть, але і перед всім світом виславляти оную належить. А так хотя ваша милость всему при собі будучому товариству старшому і меншому, кому пристойно, тоє об'явити, жеби тая великая доброта і щедролюбивость, кождому нам освідчаючаяся, била відома, а при том постерегай те того пильно, аби порядок, в справованнє вашей милости злецоний, ку цілості общого добра бил захован в належитом ісправленіє". — Хлопець відсапнув і спочене чоло рукою обтер.

— Втомився?

— Тяжкувате трохи, але цікаво. Це, мабуть, пан гетьман пишуть, як їх московські царі приймали.

— Догадався. Ось, бач, до чого ти цікавий. Покажи мені тую книжку.

Хлопець несміливо підійшов до ліжка панночки і подав нетовсту, в пергамін оправлену книжку, яка замикалася на гарно вироблені спряжки.

Відступив до стола, Мотря розглядала книжку.

Були це вправним писцем зготовлені відписи з черновиків гетьманських універсалів і листів. Мотря уперве бачила щось такого. Тут гетьман говорив своїми власними словами. Видно було його розум, його стиль і характер. Цікаво! Мовчки прочитувала до кінця цей лист з 1689 року, писаний Мазепою з Москви-города до компанійського полковника Новицького.

— "Неспокойниє зась і малодушниє голови, котриє безсловними сплетками своїми всенародний покой нарушають, аби били до кріпкого вязання давани і держани до нашого приїзду. Отоє пильно приказуєм, і о чулость і до отпору непріятелем готовость упоминаючи, вашій милості, єго ж поручаєм Господу Богу.

З царствующого града Москви, Августа 12, року 1689". Як недавно писаний цей лист, а як багато з тої пори змінилося! Де ділися "ониї великі государі і великая государиня", де ділися їх ласки монаршії? Нічого тривкого на світі. Все зміняється, пливе, неначе ріка. Не змінилася тільки залежність наша від царствующого города Москви і так, як тоді, так тепер неспокійні й малодушні голови всенародний спокій нарушають.

— Спасибі тобі, Павлусю.