Музей покинутих секретів - Забужко Оксана

От їй якраз усе там сподобалося, все було, як вона й бажала: Дарочко, видихнула мені в туалеті з щирим піднесенням, ти подумай, у нас аж шість народних депутатів!.. Я саме промокала салфеткою грим перед дзеркалом, і мені стало її так жаль, як могло би бути жаль сліпого сина Рити-Марґо, якби він раптом з'явився серед публіки, але від думки, що в цих шести гробаних депутатах (Вадимова робота!) вона вбачає смисл і виправдання не лише своєму, а й Владиному життю, зараз услід за тим наринула така пустка, що схотілося плакати — не на те, щоб виплакатися, а так, як оце тепер: без надії коли-небудь перестати, тихою сльозотечею, як осіння сльота, ле санґльо льон де вйольон[21], пардон май френч, Ніно Устимівно[22]… Відколи я вийшла від Вадима, мені саме так хочеться плакати, а цього ні в якому разі не можна допускатися, — краще вже пити.

Так-так, а масло, котре я зжерла, схоже, призначалося для цілого столу, ах як негарно вийшло, — лисячої породи дядечко націляється ножем на спорожнілу масничку, і на його блискучому писку, який теж би здалося промокнути (і від чого це він так упрів, коли з дверей дме, аж мене щоразу, як відчиняються, вкидає в дрож?) малюється неприховане розчарування: знов йому щось вихопили з-перед носа, і так все життя! Ага, звідси, значить, і отой скорбний рот обійденого долею — все життя недоливали в миску, але чого ж так пітніти, га? В нього, певно, й руки мокрі, тепер пригадую, що при знайомстві не подала йому руки, інстинктивно ухилилась, кивнула тільки… Зла я якась роблюся п'яніючи, це щось новеньке, не було зі мною такого раніше, але щось мені, їй-бо, обламалося всіх жаліти, якісь жалільні тренажери в мені, видно, надвередилися й потребують ремонту… Адька махає рукою офіціантові, лисий відкидається на спинку стільця і сміється дрібненько, по-лисячому, хе-хе-хе. Як казав наш оператор Антоша — рятуймося, бо тверезіємо.

Вже тоді, на вернісажі мене не покидало враження, що Вадимові в дійсності начхати на всі ті картини — раз немає тої, котра їх написала. Йому потрібна була Влада, жива й тепла, — а Влади не стало, і залишені по ній роботи мусили своїм виглядом справляти йому біль так само, як її одяг у шафі — всі ті вигадливо-артистичні сукні, які вона, коли ще мала більше часу, шила собі сама, і пізніші, вже придбані по фірмових бутіках, ціла зграя відзіґорних, різностильних, класичних, спортивних, аванґардових, а проте чимось невловно-Владиним поріднених між собою убрань, наче екзотичних птиць, що позліталися до нього на Тарасівську з місць, де вона бувала без нього: блідо-рожеве міланське фламінґо з крупними золотими ґудзиками, чорний із просинню паризький дрозд короткого плащика, строгий, під горлечко, яро-червоний заокеанський пересмішник-Talbot, куплений, коли вона мала виставку в Чикаґо, ще щось нестерпно-ніжно-голубе, тропічно-хвилясте, що має так пасувати блондинці й од чого миттю вмикається в пам'яті спалах її волосся, — і як же вбитий горем чоловік зміг би жити з усім тим пташиним базаром, який, іно відсунеш дверцята шафи, криком кричав йому в лице про відсутність власниці? Це вже належало до Проблем-Котрі-Належить-Розв'язувати, і Вадим одним махом її й розв'язав — викликав бригаду з секонд-хенду, і та за кілька годин спакувала цілу пташину зграю в пластикові мішки, як розчленованого трупа, й вивезла в невідомому напрямі. Одяг по небіжчику завжди треба роздавати бідним, повчально заявив Вадим, коли я тільки ахнула на цю звістку: і ти що, все віддав?.. А ти що, щось хотіла взяти собі? — парирував він із похмурим глумом: мовляв, невже ж я залічую себе до бідних? (Вадим вміє й любить обеззброювати опонента приниженням.) — Там же були її авторські сукні, Вадиме, це ж теж спадщина, можна було б виставку зробити, — я навмисне вдалася до арґумента, що мав би звучати йому переконливо, до мови намацально твердих реалій, я вміла цієї мови задовго до знайомства з Р. і цілком вільно нею при потребі послуговувалась, і з чого б, питається, той-таки Р. міг припустити, що ця мова мені нерідна?.. Виставка авторських суконь, авжеж, чим не діло, — а що я справді потай таки хотіла б, хай і не собі в хату, і не "щось", а всенький її гардероб залишити ненарушальним, як накрити склом і засипати ямку, аби тільки знати, що десь те її скинуте пір'я є, зберігається, застигло в чеканні на своїх пташиних жердках, і можна колись прийти на те місце, відсунути дверцята, що ведуть у землю: тук-тук-тук, — і розчищений "секрет" заграє тобі в очі живим розсипом кольорових скалок: ось Влада в червоному під горлечко, як пташка, повернута в півпрофіль, а в цій бузковій сукні, і така сама була шапочка з аметистами, я її побачила вперше, встигла тільки подумати: а це що за Білосніжка? — а вже наступної хвилини вона впритул підступалась до мене, розкручуючись знизу вгору з задертою голівкою, як кицька, що збирається заплигнути на дерево: добрий вечір, я Владислава Матусевич, — а ось шифоновий шалик злітає з поривом вітру, заплутавшись їй у волоссі, це серпень, кав'ярня в Пасажі, остання осінь, і її бліде личко виступає наперед у пронизливій оголеності безлистого дерева, як у монастирського служки перед постригом, — то таких арґументів я Вадимові викладати не збиралася, та й не настільки добре він мене знав, щоб сприйняти їх усерйоз: такі арґументи, висмикнуті з цілости нашого внутрішнього життя, завжди виглядають непереконливо й жалюгідно, то хіба Адьці я можу щось такого звірити, й він зрозуміє, а зі сторонніми краще триматися берега й не запливати задалеко… Питання: а з Владою — як далеко Вадим запливав? Виставку треба робити не так, — тільки й буркнув був мені тоді у відповідь: нічого образливого щодо Влади в тому, щоб так категорично позбутися з дому її речей (очі не бачитимуть, серце не болітиме!), він явно не згоджувався визнати, і ото невдовзі ту виставку й зробив: теж — так, як уважав за потрібне. На радість Ніні Устимівні. Може, йому взагалі треба було женитися не з Владою, а з нею?..

У них тепер і справді щось на кшталт сім'ї — з Вадимом у ролі недільного тата для Катруськи.

I Свєточкою в ролі татової прислуги. Катруська поводиться з Вадимом достоту як зі своїм лабрадором, названим, на честь російського президента, Путькою: демонстративно тягає його на людях за нашийник, тобто за краватку, щоб ніхто не сумнівався, що цей здоровенний і, в її розумінні, всесильний дядько належить до неї, кличе його "Вадькою", як то чула від мами, і вчить різних розумних команд — як-от носити за нею лижне спорядження і взагалі все, чого їй заманеться. Непоганий тренінґ для підлітка — колись ця баришня, вирісши, ще за нас усіх відомстить. Вадим на все те тільки сопе, як циганський ведмідь, вочевидь не без приємности, а Н. У. з вологими очима споглядає цю ідилію. Як подумати, то Вадим геть незле влаштувався — замість одної втраченої жінки отримав відразу трьох, повний комплект: душевна прив'язаність — Катруська, духовне розуміння — Ніна Устимівна, ну, й Свєточка з її постійно робочим масажним органом, куди завжди приємно встромити схарапудженого члена. Особливо в разі той невчасно озветься, ага, — приміром, коли Катруська з дитячою безневинністю залізе своєму Вадьці на коліна… Хоч я й маю величезні сумніви, чи взагалі існує щось таке, як дитяча безневинність, а надто в поколінні наших пост-сексуально-революційних діток: онде Мочернюччин малий уже встиг просвітити маму, що секс — це коли дядьо й тьотя цілують одне одного там, де роблять "пі-пі", і запропонував мамі тут-таки, в ванні, де вона його купала на ніч, у цьому ділі й повправлятися, — Ірка казала, найбільше її потрясло, як він при цьому хитренько, спідлоба на неї дивився: як мужик, ну точно мужик, Дарино, ти не повіриш!.. Фройд на тому світі затирає свої брудні ручки, а Катрусьці, нівроку, вже скільки ж це — ну так, тринадцятий минає, саме час пасти ягнята за селом… О Господи, щось уже й мені душно робиться — де пак тут стояла вода?.. Ага, а воду тепер скомуніздив лисий, ще й поставив коло себе, щоб під рукою була. Теж правильно: я щось забираю йому (масло), він забирає мені (воду), і таким чином у світі підтримується рівновага, і він (світ) продовжує крутитися. І так, стерво, крутиться, аж в очу темніє…

— Вибачте, водички — можна?..

Від мого голосу скло між нами тріскає, звуки сиплються на мене з загального гамору кнайпи, як ножі з мішка, кожен окремо: брязк тарілок із кухні, розпачливий рип вхідних дверей, різке, як авто-алярм, сопрано за сусіднім столиком, і лисий теж прорізається несподівано показним, самозакоханим баритоном, звиклим, щоб за ним записували (викладач, чи що?..): можна, можна, аякже, з превеликою приємністю, він навіть і сам наллє, о, вже метушливо тягнеться через стіл (відкриваючи мокро стемнілі підпахви й без того не надто свіжої сорочки, видно, що не перший день брана), — який запобігливий! Адька сидить поруч із ним у своєму елеґанцько розстебнутому піджаку свіжий і спокійний, як шанхайський барс, аж серце тенькає від одного на нього погляду, — це його вміння в як завгодно фальшивих ситуаціях зберігати абсолютно невимушену погідність, і хто б подумав, що він тут за дириґента, завжди вправляє мене в стан німого захвату: невже це той самий чоловік, із яким ми минулої ночі кохалися й чиї клітини, либонь, досі кружляють десь у мене всередині, як мінеральні бульбашки?.. Ах он як, це "Пер'є". Дуже дякую, досить. Як, прошу? Ні, ви не помилилися, так, на телебаченні, саме так, "Діогенів ліхтар" (о Боже, ще й це мені тепер витримувати!..). Лисий сочиться маслом (і нащо йому ще вершкового було?) з усіх пор, як чудотворна ікона миром, і з ледь помітною повчальною зверхністю (точно, викладач!) пропонує мені звернути увагу на унікальну тему, досі, на жаль, ніяк не висвітлену в медіях, — герої київського мистецького андеґраунду 1960-70-х, цілий маловідомий пласт нашої культури, і то який пласт!.. Викладацький баритон набирає елегійно-сповільненого темпу, мов готується тут-таки перейти в популярну лекцію, — ні, от цього я вже не витримаю, завелика це мука на моє безробіття: слухати, надто коли щось цікаве, — й не мати куди цього переказати. Знати, що я вже цього з екрана людям не розповім: заглитаю отут, і так воно й лишиться лежати мені в шлунку неперетравленою каменюкою (а на екрані тимчасом буде повним ходом іти шоу "Міс Канал"…).

— Це правда, один лише Грицюк чого вартий, — притакую, проте, покірно: Грицюка Влада вважала генієм, казала, що то був один із найліпших скульпторів двадцятого століття.

Дядечко якось тьмяніє, немило заскочений моїм усезнайством: може, це його коронна тема, і він воліє сам-один бути володарем таємного знання? — але зараз же себе й опановує і поблажливо оскіряється, тепер він — сама поблажливість:

— Мишко, хе-хе, Мишко Грицюк, бідолаха… Йому було важче, ніж нам усім, — репатріант усе-таки, звик до вільного світу, хоч і в злиднях виріс у тій своїй Арґентині… Скільки його довелося вчити, а до багатьох наших реалій він так і не звик…

Ага, то це, значить, не стільки лекція заповідалася, скільки меморіал собі-коханому — з Грицюком і всіма іншими померлими в підніжжі.