Євпраксія - Загребельний Павло

Ваші прелати, мій сповідник, забувши про таємницю сповіді, потоптавши правду...

Папа мовчав далі, дивився вилинялими очима в простір, аж Євпраксія сполошилася: чи слухає і чи не глухий, як Генріх? Мала досить гіркого досвіду розмов з оглухлим імператором — тепер ще й папа?

Вона вмовкла на півслові, хоч як заохочувала її знаками графиня до мовлення, і тоді згори пролунав зривисто-високий (нагадував Генріхів) голос Урбана:

— Від Матфея: нема-бо нічого закритого, що не відкриється, ані захованого, що не виявиться.

Відкрилося б і виявилося, коли б не її відчай! А могла ж мовчки терпіти наругу, прикривати весь бруд і розпусту імператорського двору й самого імператора, і все лишалося б закритим і захованим ще й досі. Та й як знати, чи не твориться таке саме скрізь: серед королів, герцогів, баронів, єпископів? Адже покрив абат Бодо імператорську гидь, мовчав до часу, мабуть, так би й умерло все в невідомості, коли б не сутичка папи з імператором, у якій викриття брудного Генріхового життя можна було використати як найстрашнішу зброю. А вона щоразу лиш жертва! Жертва Генріхова, жертва абата Бодо, жертва Матільдина, жертва папи Урбана. Ці люди не мають жалю, як той жорстокосердий Авраам, що не здригнувся серцем, приносячи в жертву богові свого рідного сина. А вона для них ще й чужа, отож, байдужо-ненависна. Нею жертвуватимуть легко й охоче, як вже зробили це руками абата Бодо. А той продав її. Довго ждав, щоб узяти якомога вищу ціну. Діждався.

— Ваша святість,— порушила нестерпну мовчанку Євпраксія,— соромно говорити, а ще більший сором подумати, що про мене рознесено по всьому світі... Чому чужі гріхи впали на мене?

Матільда посмикувала шиєю, видно, нетерпеливилося їй встряти в розмову, але стримувалася, бо ще ж нічого не сказав папа. А той мовчав, повільно й владно поводив очима. Думав чи просто вичікував, коли відчай імператриці дійде до краю? Але скільки ж можна вичікувати? Чи не досить з неї?

— Я прошу вашого заступництва, ваша святість,— намагаючись бути якомога покірливішою, поглянула на папу Євпраксія.— Вашою найсвятішою владою захистіть мою честь, благаю вас. Погасіть полум'я сорому, в якому згораю безневинно й несправедливо. Згляньтеся на мою молодість, моя душа чиста, вона вмирає від бруду, кинутого на неї злими силами. Визволіть мене від злих сил, ваша святість! Я не хочу повертатися навіть думкою до того страшного чоловіка, який зветься германським імператором. У вашій волі звільнити мене від шлюбу з ним. Я не можу далі переносити сорому, в який ввергнуто мене моїм сповідником перед цілим собором,— порятуйте мене, святий отче!

Урбан засовався на холодному, незручному своєму сідалі, лисина й шия йому побуряковіли, Матільда аж підскакувала від нетерплячки сипнути словами, полоснути ними, як градом посеред літнього дня, вона мало не смикала папу за його широкі ризи, вимагала мови, відповіді, дотримання високої папської гідності, яка була загрожена благаннями-домаганнями молодої імператриці. Папа вузькогубо всміхнувся чи то на нетерплячку, яка лихоманкою тіпала Матільду, чи то на смішну щирість імператриці.

— Дочко моя,— дивлячись поверх голови Євпраксії, сказав він,— ти повинна знати, що твій творець сказав:

моє ім'я Істина. Він не сказав: моє ім'я Звичай. Звичай сповнює твою душу сором'язливістю і стримує від покаяння. Але істина вимагає відвертості.

Відвертості? А хіба вона не була відвертою? Каятися? За що ж і перед ким і чому? Сам папа ось тут заявляє, що сором не потрібний ні людині, ні богові. Відібрати в людини сором, позбавити сорому жінку — що ж тоді залишиться? Гола істина для голих людей?

Євпраксія й не помітила, як останні слова проказала вголос, але тим не збентежила папу, він навіть мовби розвеселився, бо заговорив якось довірливо, сходячи з неприступних своїх висот, співчуваючи молодій жінці. Мовляв, ще папа Григорій Перший, визначаючи тяжкість гріхів, на перше місце поставив superbia — гордість, а слідом за нею — luxuria, себто хтивість, безпутство. Заколот духа проти бога і заколот плоті проти бога порівнюються в своїй тяжкості. Стосунки чоловіка з жінкою породжують небажаний стан душі, чоловік, у захватах жоною, відволікається думкою від бога, тому все це пронизано гріховністю й найбільшими небезпеками. У пучину плотського гріха втягує чоловіка жінка, бо вона — язичниця эа своею природою.

— Ми з найсвятішим папою не язичники, не язичники,— нарешті втрутилася Матільда і цим подала знак папі, що вже досить холодного відчуження, пора переходити до співчутливої довірливості, бо ж тут зібралися рівні. Урбан зліз із свого трону, виявився так само невисокий, як і Матільда, ґречно пустив жінок трохи попереду, сам зайняв місце між ними і так, повільно походжаючи по мозаїчній підлозі безмежного холодного залу, став говорити не про милість, не про готовність свою прийти па поміч змученій молодій жінці, не про бажання відстояти правду, захистити істину, а про каяття, про те, що протилежне зцілюється протилежним — contraria con-trariis sanatur — гординю слід ламати смиренням, жадібність виліковувати милостинею, безділля — старанністю в праці, балакучість карати обітницею мовчання, обжирання — постом, а перелюбство — воздержаністю. Всі єдині в гріхові, та не всіх слід міряти тою самою міркою. Вона імператриця, особистість у цьому світі з найвищих, отож і судити її мають теж найвищі. Він своею владою міг би звільнити її від гріхів свідомих і несвідомих, накласти на неї єпітимію чи й позбавити єпіти-мії, але він прислухався до її прохання і хотів би дати імператриці пораду.

— Ми з найсвятішим папою хочемо порадити вам, ваша величність,— миттю підхопила Матільда, так ніби не довіряла папі в його вирішеннях і будь-що прагнула позбавити його самостійності.

— Вдячна буду за пораду, жду її, ваша святість,— покірливо схилила голову Євпраксія.

Папа поважно заговорив про собор. Собор у Констанці? Ні, той уже був. Сталися там речі прикрі для честі її величності, але те вже сталося, нічого не вдієш. Звернутися з апостольським посланням на захист імператриці? Ніхто так не захистить своєї честі, як той, кому вова належить. Повесні він скликав новий собор. У Германії? Ні, в Італії, у П'яченці. Було б вельми похвально, аби імператриця виступила на соборі особисто, розповіла прелатам в подробицях, правдиво про все, чого зазнала від імператора, показала все буйне скотство цього негідного чоловіка і виявила всю свою чистість і вищість над ним. Чи заради неї скликається собор? Хай імператриця заспокоїться. На соборі мають бути вирішені важливі питання віри, слід сподіватися, що в діях християнства це буде собор найзнаменитіший, бо від нього поведе початок велика священна війна за торжество віри, але, керуючись безмежною божою милістю, вони готові приділити увагу також імператриці з її скаргою на негідну поведінку германського імператора. Хай імператриця знаеі її вислухають з найбільшою увагою і високо поцінують її мужність і намір прислужитися святій церкві.

— Церква? — вигукнула, не стримавшись Євпраксія.— Забруднено мого честь, я зазнавала нелюдських страждань, ганьби, і ніхто не прийшов мені на поміч. Тоді намовили звернутися до собору в Констанці, а що з того вийшло? Де ж церква, де бог?

— Дочко моя, бог присутній у всіх ділах наших і за все воздається. Коли Людовік, син імператора Карда Великого, в своїй любові до істини не зміг змовчати і розкрив, яке розпутство панувало при дворі, скільки сотень наложниць мав сам імператор і скільки незаконних дітей сплодив з ними, то уми обмежені ладні були засудити вчинок Людовіка, свята ж церква стала на його захист.

— І назвала Людовіка Благочестивим, ваша величність,— миттю докинула Матільда.

— Ви обіцяєте мені благочестя? Хіба воно дається, а не живе в людині? — тихо спитала Євпраксія.

— Ми з найсвятішим папою забули вам повідомити, ваша величність, що імператор домагається вашої видачі,— замість відповіді зловісно повідомила Матільда.

Євпраксія з невеселим подивом поглянула на графиню. Та нагадувала гострозубого хижого звірка, що так і хоче вчепитися тобі в горло. Адже знає, як їй тяжко, в якій безвиході опинилася, впевнена, що відступати імператриці нікуди і має згодитися з усім, що пропонує (а може, вимагає?) папа, але для певності хоче завдати ще одного удару, тяжкого, зрадливого, смертельного. Чи забула, що вже казала про вимогу імператора, чи навмисне повторила це при папі? Все ж Євпраксія удала, ніби вражена в саме серце словами Матільди, а та, тішачись з переляку молодої жінки, захоплено сьорбнула повітря й милостиво виголосила:

— Але ми з найсвятішим папою ніколи, ніколи... Що "ніколи", так і лишилося таємницею, бо ще не було запевнень з боку імператриці, отож не годилося занадто багато обіцяти, Матільда урвала мову саме там і тоді, де й коли належало, і Євпраксія, підкоряючись злій грі цих жорстоких людей, не маючи іншого виходу, тихо сказала:

— Я вдячна вам, ваша святість, за пораду і хотіла б скористатися з неї, коли на те буде ваша висока згода і ласка.

Папа мовчки поблагословив Євпраксію, дав їй для поцілунку свою зледащену руку, Матільда, запобігливо зазираючи імператриці в обличчя, провела її туди, де ждали двірські дами, так довго очікувана розмова нарешті відбулася, не принесла ні надій, ні полегкості — саму лиш пустоту й щеміння в душі.

Та все ж Євпраксія зітхнула вільніше. Вільна бодай думкою. Не тяжітиме більше над нею непевність і невідомість. Ще одне зусилля, ще одне приниження в цій землі суцільних принижень,— і кінець. Вільна, вільна! Від їхніх милостей, від їхніх розкошів, від їхньої зажерливості й мстивості, від багатолітньої наруги. Заради цього готова на все. Хочуть почути від неї? Почують — аж у вухах дзвенітиме! Накладуть на неї єпітимію? Хіба можна злякати людину щонайтяжчими карами перед лицем свободи? Хай вигадують для неї, хоч і безневинної, кару — вона знесе залюбки, бо хоче бути вільною. Примусять спати у воді, у кропиві, на розсипаній шкаралупі від горіхів, звелять розпростерти руки хрестом, виспівувати псалми, бити долонями по підлозі, бичуватися дисципліною — стерпить усе. Скажуть поститися сім тижнів або й сім років — пристане й на це, хоч могла б найняти заступника в єпітимії — юстуса, платячи по три соліди за тиждень.