Євпраксія - Загребельний Павло

Ми ніколи й нікому... На вас спочиває найвища благодать. Його святість...

— Коли буде його святість? — перебила графиню Євпраксія.

Ждати не могла, з усього було видно, що ніхто не прагне дати їй спокій у цій землі. Опинилася між двох вогнів, обидві супротивні сили виставлятимуть її одна проти другої, тим часом вона ще тримається, ще беруться звідкись сили, але чи ж надовго вистачить? Їй потрібний папа. Скаже йому все, кине в обличчя, хай знають вони в своїх так званих святощах про існування святощів ще вищих, ім'я ж їм — чистість, а тоді сяде на простого коня і з київським посольством без почестей, без пишноти, може, в убогості, просячи милостиню в дорозі, поїде звідси, поїде додому, повернеться до рідного краю, куди не сподівалася ніколи повернутися відтоді, як відкрився їй жах коліс, які відвозять людиду далі й далі від надій і щастя,

— Його святість прибуде незабаром,— сказала Матільда.

— Сподіваюся, ви допоможете мені мати розмову з його. святістю?

— Ми з найсвятішим папою зробимо для вас все, ваша величність!

Поки ж папа без надмірного поквапу їхав чи й не їхав до Каносси, Євпраксія вимушена була вислухати ще одного володаря Каносси. Герцог Вельф прийшов до неї без почту, попросив розмови в чотири ока, тяжко відсапував, відвертав аж ніби засоромлено свою мармизу, піт двома струмками витікав йому з густого покучерявленого волосся, струменів аж на товсті щоки, але герцог чи то не помічав, чи то не насмілювався витерти той піт, стояв перед Євпраксією незграбний, здоровенний, тупий, покрадьки лускав на неї зажерливо-хтиві погляди, глухо бутів, наче водяний бугай у воду:

— Ваша' величність, не стану приховувати: Генріх вимагає вашої видачі.

— Вже знаю, ваша світлість.

— Графиня випередила мене. Так і знав. Для того й витурила з замку. Та я вернувся для неї неждано. Матиме. Го-го! Вона вас обдурює, ваша величність, ця хитрюща баба всіх обдурює.

— І вас?

— Мене найперше! Мене вже так обдурила, що далі й нікуди. Що обіцяла, а що дала? Моє все забрала, моїм військом побила Генріха, тепер готуються зі своїм папою до торжества, а мені — знов ховайся за гори і бийся з графами за корону германського короля.

— Германський король уже є. Конрад.

— Го-го! Король буде той, кого викричать барони та графи в Аугсбурзі або ж в Трібурі, чи де там зберуться. Звалять імператора і зберуться. Це вже я знаю. А папа благословить. Мене ніхто не викричить, бо я Матільдин муж. А Матільда не підпустять, бо імператора вже не буде, то нащо Вельф! Ще ж скажу, воно й підпускати ні до чого. Го-го! Ваша величність, не вірте цій бабі! І лисому не вірте. Лисий — то папа. Ви його не бачили, то й ліпше. Я б і не радив.

— Це вже моя справа,—холодно сказала Євпраксія.— Ви не питали нічиїх порад, зв'язуючи свою долю з графинею Матільдою, так само я...

— Я? Порад? Го-го! Ваша величність, мене примусили! Намовили, спокусили, обкрутили довкола пальця! Погляньте на мене, хіба не бачите: я довірливий! Але я виріс у горах, там прості люди, там все видно, і в нас є нюх, Го-го! Я вже чую, ось-ось графиня мене витурить! З своїм папусиком, папунчиком, папунятиком вони мене виплюнуть, як виноградну кісточку. Ніхто й не запримітить! Ця розпусна баба, вона спробувала вже трьох пап...

— Мені неприємна така розмова, ваша світлість.

— Даруйте, ваша величність... А ви — така незвичайна жінка. Коли я вивозив вас з Верони, то заприсягнув сам собі: "Слухай, Вельфе, ти не повинен нікому дозволити збиткуватися над цією красунею!"

— Я вдячна вам за поміч, за увагу.

— Пусте! Хіба то не мій обов'язок—захищати такий дивний витвір природи! Але графиня зі своїм лисим — вони вас проковтнуть. Мене виплюнуть, а вас проковтнуть. Спершу визволили з вежі, послали до Верони мене з військом, тепер видадуть Генріхові.

— Графиня запевняла мене, що ніколи цього не допустить. Ще сказала, ніби ви мали прогнати послів імператорових якомога далі.

— Я й прогнав! Думаєте, не прогнав? Го-го! Та вони з папою покличуть сюди самого імператора, як їм на те буде вигода. Це страшні люди, ваша величність.

— Все ж мені хотілося вірити в людську порядність графині. Про папу й казати не смію.

— Ваша величність, для них немає нічого людського! Проста річ для них дорожча тисячократне. Матільда за якусь паршиву свою книгу або коштовний камінець перегризе вам горло. Лисий папа за свій срібний дзвоник або за оксамитову шапочку, якою прикрашає свою лисину, відлучить чоловіка від церкви, нацькує на нього всіх єпископів! Коли й мали ви спокійне життя, то це в тій вежі. А тут — однаково що попасти в гадюче кубло! Цей Урбан, як усі лисі, вельми ласий до жіноцтва, графині йому вже мало, бо...

— Казала вже: гидко мені слухати.

— Я не про те, ваша величність, простіть. Я дурний, базікаю не про те. Але я молодий, ваша величність, погляньте на мене, я молодий, як і ви. І я — чесний.

Євпраксія усміхнулася цій простоті, до того ж, слід сказати, простоті доволі нахабній,

— А що? — помітивши її усмішку, вигукнув Вельф.— Хто скаже, ніби я нечесний? Коли даю слово, то дотримуюся. Коли вже полюблю, то навіки. Коли... Та я не про те, ваша величність. Я прийшов сказати вам... Застерегти.

— Вдячна вам, ваша світлість.

— Але що застереження? Вас вжалять так, що й не почуєте. Вам треба втікати від цих людей. Негайно!

— Втікати? Куди ж?

— Зі мною.

— З вами?

— Так, я...— Вельф важко впав на коліно, вхопився за край її одягу,— я, ваша величність, я готовий бути вашим рабом.

— Я караюсь в думці саме тим, що не зауважувала довкола себе рабів досі.

— Не хочете рабом — другом вашим. Ваша величність! Я... ви... ми. Ми могли б стати мужем і жоною. Я ніколи б...

— Мужем і жоною? — Євпраксія сміялася вперше за багато років.— Але ж між нами така жахлива нерівність. Ви називаєте мене "ваша величність", я — імператриця. Як же то все може бути?

— Ну, ми втечемо. Як утекла графиня анжуйська з королем Франції.

— То ж графиня. Графині стати королевою Франції почесне, імператриці ж перетворюватися на герцогиню? Навіщо?

— Для вашого порятунку, ваша величність. Вони вас знищать. А я... Я захистив би.

— Зумію захиститися сама. Дякую вам, але помогти мені вже ніхто не зможе. Окр'м того, не маю наміру залишатися в цих землях. Поїду додому, до Києва.

— До Києва? Ваша величність! А ваше майно? Ваші багатства? Ви хочете все покинути?

— Я не маю нічого. Усе в руках у Генріха.

— Ми вирвемо в нього все, що вам належить!

— Що важить багатство в цьому світі?

— Багатство? Ваша величність! Багатство — це все.

— Тоді ви найщасливіший чоловік. Адже ви з'єднали свої багатства з багатствами графині Матільди.

— Го-го! З'єднав! Матільда не підпускає мене навіть до своїх золотих тарілок. Це страшна жінка. Вона б загарбала цілий світ, і все лиш для себе. Баварці вразливі на несправедливість. Бо ми так несправедливо затиснуті на обмеженому й тісному просторі серед гір, а гори — це завжди бідність. Чому маємо бути бідними, коли довкола — багатства?

— І ви хотіли заволодіти моїми багатствами після невдачі з графинею?

— Ваша величність! Я дбаю не про те! Не можу допустити, щоб ви покинули нашу землю. Ваш дім — Германія! Ви германська імператриця!

— Щойно ви пропонували мені забути про це і стати герцогинею Баварською.

— З вами я став би королем Германії.

— Зі мною? Спробуйте ним стати самі.

— Це неможливо, ваша величність.

— На жаль, не можу вам зарадити.

Вельф, задкуючи, виповз від неї, але не ображений, тільки розчарований. Євпраксія була йому вдячна: відкрив остаточно, що сподівань тут для неї не було. Потрібна тільки для когось, для інших, про неї не думано, не дбано, мовби справді була й не людиною, а якоюсь допоміжною мертвою річчю.

Ні, не мертва! Хотіла жити, а для цього — зрозуміла, хоч і запізно,— треба боротися, змагатися, не піддаватися, бути твердою, несхитною, може, й безжальною. Не навчена цього змалку, та однаково відступати не мала куди. Єдине, що їй тепер зоставалося: чіпко триматися за саму себе.

Нарешті папа Урбан прибув до Каносси. Приїхав мовби й не первосвященик, а якийсь вельможний розбійник з великої дороги — perditus latro,— у розблиску заліза, у гримінні й брязкоті зброї, в іржанні коней, у хрипких криках прибічної сторожі, набраної з похмурих норманнів. За кінським тупотом не чутно було повітальних дзвонів Каносси, вони й не раділи, а ніби стогнали: папа, єпископи, священики, норманни, баварці Вельфа, воїни Матільди, сама графиня,— усі, хто вийшов на стрічу, не чули дзвонів, не думали й про святість, яку мав би нести з собою Урбан,— над усім панувало залізо, його жорстока твердість, неприступність, його всепереможне сяяння в шоломах, панцирах, оголених мечах норманських.

Папа зайняв свій каносський палац, коло входу стали високі норманни з оголеними мечами, які за звичаєм тримали на плечах, нікого не допущено до найсвятішого ні першого, ні другого дня, власне, нічого не змінилося в Каноссі, хто ждав, то мав ждати й далі, папа сидів десь у своїх покоях, схований, може, ще надійніше, ніж у Латеранськім палаці в Римі, здавалося, він до всього байдужий, нікого не хотів бачити, нікого не ждав до себе, просто був, а його мали шукати, бо нижчі завжди шукають вищого, просять прийому, сподіваються на розмову, йдуть до нього, прагнуть, домагаються його, але не він, який стоїть над усіма.

Нарешті Євпраксію допущено до Урбана. Одяглася вся в чорне, без прикрас, лиш буйне волосся вибивалося їй з-під накриття, мов найбільша коштовність, ішла попереду свого нечисленного супроводу, який однаково повинен був лишитися по цей бік порога. Могутні норманни, а оголеними мечами на плечах, розставивши ноги, стовбичили перед входом до папського палацу, ніби живі вежі, з камінною холодною байдужістю тупо дивилися на тих, хто яаближається, заздалегідь знаючи, кого пускати далі, а кого затримати,— сила тупа, безжальна, слухняна. Очі норманнів зауважили спершу й не саму Євпраксію, а двірських ошатних дам, які її супроводжували, не один з них затримався поглядом на свіжому личкові Вільтруд, ще не зіпсованому вкінець баронською пихою, але зненацька всі охоронці якось відразу побачили Євпраксію. Доти мертво-байдужі, мовби вилинялі, очі норманнів ожили, заворушилися, заметалися розгублено.