Повернення Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль
Вийшовши в темний двір, ми знову поглянули на вікна. Індус, як і раніше, походжав кімнатою. Інших видно не було.
- Що ви про це думаєте, Ватсоне? - спитав Холмс, коли ми опинилися на вулиці.- Така собі невеличка гра, фокус із трьома картами, еге ж? Ось вам троє. Потрібен один з них. Вибирайте. Хто це, по-вашому?
- Той хлопець із найвищого поверху, що вилаяв нас. І репутація в нього найгірша. Проте індус теж слизький чолов’яга. Чому він увесь час бігав туди-сюди?
- Нічого дивного в цьому немає. Багато хто походжає туди-сюди, коли вчить щось напам’ять.
- Він так неприязно дивився на нас.
- Ви дивилися б так само, якби до вас напередодні іспиту, коли кожна хвилина дорога, вдерлися заради розваги чужі люди. Ні, дивного тут немає нічого. Олівці й ножі в них теж у порядку. Мене насторожує інша людина.
- Хто?
- Беністер, служник. Яку гру він веде в цій справі?
- Як на мене, він цілком чесна людина.
- Так само здається й мені. Ось де загадка! Навіщо чесній людині... Так, так, ось і паперова крамниця. Розпочнімо свої пошуки звідси.
У місті було лише чотири показні паперові крамниці, і в кожній Холмс діставав стружки з олівця й питав, чи не можна в них придбати такий. Усюди відповідали, що такий олівець можна замовити, але він досить незвичайний і в продажу буває нечасто. Проте мій друг не дуже засмутився з цієї невдачі й лише знизав плечима в напівжартівливій покорі.
- Не вийшло, любий мій Ватсоне. Найкращий, останній доказ ні до чого не привів. Але, правду кажучи, я певен, що ми й без нього розберемося в цій пригоді. Господи! Друже мій, скоро вже дев’ята година, а наша господиня вела розмову про зелений горошок о пів на восьму. З вашими звичками смалити тютюн і запізнюватись до обіду, Ватсоне, вас просто виженуть із помешкання, а разом з вами й мене, що буде не дуже доречно - принаймні зараз, поки ми не розгадали загадку з нервовим викладачем, неуважним слугою й трьома сумлінними студентами.
Того дня Холмс більше не повертався до цієї справи, хоч і просидів у глибокій задумі цілий вечір після нашого пізнього обіду. Вранці, о восьмій годині, коли я тільки-но закінчив одягатись, він зайшов до моєї кімнати.
- Гаразд, Ватсоне,- мовив він,- час вирушати до коледжу Святого Луки. Ви можете обійтися без сніданку?
- Звичайно.
- Сомс сидітиме як на голках, доки ми не принесемо йому добру звістку.
- А ви маєте для нього якісь добрі вісті?
- Гадаю, що так.
- То ви розкрили цю таємницю?
- Так, любий мій Ватсоне, розкрив.
- Які ж нові докази вам пощастило знайти?
- А ось які! Я підхопився о шостій, години зо дві нишпорив довкола, облазив добрячих п’ять миль - і недарма. Погляньте-но!
Він простяг мені руку. На долоні лежали три грудки темної в’язкої глини.
- Але ж, Холмсе, вчора у вас було тільки дві!
- Ще одна додалася цього ранку. Зрозуміло, що третя має те саме походження, що й дві перші. Авжеж, Ватсоне? Ходімо, час уже чимось утішити нашого друга Сомса.
І справді, ми застали нещасного викладача в якнайсумнішому настрої. Через кілька годин мав починатись іспит, а він досі не знав, що обрати - розголосити те, що сталося, чи дозволити винуватцеві брати участь у здобутті високої стипендії. З хвилювання він не міг усидіти на місці й, побачивши Холмса, кинувся до нього з розпростертими обіймами:
- Дякувати Богові, нарешті ви прийшли! А я вже боявся, що ви з відчаю покинули цю справу. Що ж мені робити? Розпочинати іспит?
- Так, розпочинати, поза всяким сумнівом.
- А цей негідник?
- Він не складатиме.
- То ви його знаєте?
- Гадаю, що так. Щоб ця справа не вийшла на публіку, влаштуймо своїми силами невеличкий трибунал. Прошу вас, сядьте туди, Сомсе! Ви, Ватсоне,- сюди! А я - в крісло посередині. Сподіваюсь, вигляд у нас досить поважний, щоб налякати винуватця. Покличте, будь ласка, служника.
Увійшов Беністер; побачивши наше судилище, він здивовано й перелякано позадкував.
- Зачиніть, будь ласка, двері,- попросив Холмс.- А тепер, Беністере, прошу вас розповісти про вчорашнє всю правду.
Обличчя слуги трохи зблідло:
- Я все вже розповів, сер.
- Не додасте більше нічого?
- Нічого, сер.
- Тоді я мушу зробити деякі припущення. Коли ви вчора сідали в це крісло, то хотіли, мабуть, сховати якусь річ, що могла б виказати того, хто побував у кімнаті?
Беністерове обличчя пополотніло:
- Ні, сер, аж ніяк.
- Це лише припущення,- лагідно додав Холмс.- Відверто кажучи, я не можу цього довести. Але мені здається, що це так, бо тільки-но містер Сомс вийшов з кімнати, як ви випустили людину, що ховалася в спальні.
Беністер облизав сухі губи:
- Там нікого не було, сер.
- Шкода, Беністере. Досі ви, може, й говорили правду, але цього разу, безперечно, збрехали.
Служникове обличчя було похмуре і вперте:
- Там нікого не було, сер.
- Та невже, Беністере?
- Ні, сер, нікого.
- Отже, ви не зможете сказати нам нічого нового. Ви могли б затриматися трохи в цій кімнаті? Станьте там, біля дверей до спальні. А тепер, Сомсе, дуже прошу вас зробити мені ласку - піти до молодого Ґілкріста й запросити його сюди.
За хвилину викладач повернувся разом зі студентом. То був юнак чудової статури, високий, гнучкий і жвавий, із бадьорою ходою й милим, щирим обличчям. Його стривожені блакитні очі ковзнули поглядом по кожному з нас і врешті зі страхом спинились на Беністері, що сидів у кутку.
- Зачиніть двері,- мовив Холмс.- Отже, містере Ґілкрісте, нас тут п’ятеро, нікого більше нема й ніхто ніколи не почує жодного слова з нашої розмови. Ми можемо бути цілком відверті один з одним. Ми хочемо знати, містере Ґілкрісте: як ви, людина чесна, могли таке скоїти вчора?
Юнак відсахнувсь і з жахом та докором поглянув на
