В лісах під Вязьмою - Чуб Дмитро

І я ходив у вільний час і розпитував червоноармійців про весь бойовий шлях батальйону. Але всі ці відомості були явно непридатні для використання в історії. Зв'язківці більше розповідали про те, як поблизу німці розбили три наші дивізії, як вони відступали, покинувши все по тім боці , у вершині Дніпра, про те, скільки загинуло вояків. Тому я вирішив писати історію у формі повісти. Це давало змогу більше фантазувати, підливаючи пропаґандивної водички, бо писати про поразки було небезпечно.

За місяць я вже зібрав трохи матеріялу про перебування батальйону ще на Україні, про те, як українське населення частувало зв'язківців, винося-чи садовину і молоко, коли батальйон, вирушаючи на нові місця, переїздив наші села ще на Київщині як появились поблизу перші німецькі літаки і т. д. Я вже написав був сторінок із тридцять цієї історії, переписуючи все чепурненько в товстий зошит, як одного дня гукнув мене комісар і запитав, що у мене робиться з історією і чи багато я зібрав матеріялу.

Я приніс свій зошит і показав йому; потім прочитав, що було готове.

— Все добре, да, але, чорт візьми, ні чорта у тебе не сказано про роль партії. Я ж тобі сказав, щоб ти поговорив з членами партії і в цій історії червоною ниткою підкреслив велике цементуюче значення партійної організації в піднесенні дисципліни та бойового духу бійців...

Він дав мені ще кілька прізвищ командирів нижчого і середнього складу, з кими я мав говорити, збираючи матеріял. А за кілька день прийшов з комісаром сам помічник начальника штабу дивізії, і веліли прочитати читаний уже початок. Я прочитав знову.

— Да у тебя всьо равно как роман напісано! — сказав помічник начальника дивізії, прослухавши цей уривок. Але комісар відразу зауважив:

— А вот о ролі парти нічево не сказано...

— Да, етово нельзя упускать, — погодився високий начальник.

Від того дня і комісар, і все начальство звало мене "істориком". Історік, іді сюда! — гукав часто комісар.

Дні йшли — одноманітні, гнітючі, тривожні. Дисонанс внесла одна маленька подія: я знайшов на траві, в лісі тридцять карбованців. Додавши ще десять своїх, я вислав їх додому, родині, а від неї одержав два кілаграми грудкового цукру, бо нічого солодкого тут не давали.

* * *

Вересневі ночі були досить холодні, і ми почали будувати бліндажі, отеплювати їх. Пиляли величезні сосни на стелю, зрубували сотнями молоді біленькі берези і обставляли ними стіни зсередини, встановляли пічки у бліндажах майора та комісара. Ми самі покищо спали в іншому курені. Проте гострі вітри і тривалі дощі дошкуляли нам і в курені, промочували наскрізь. Тільки тоді, коли майорові та комісарові збудували модерніший бліндаяс, нам пощастило зайняти їхній старий. Тут нам було затишніше. На бокові лежанки поклали перекладини, зробили поміст і спали покотом; тільки дверей не було. Замість них вішали ряднину.

Але умови мого життя погіршилися через сусідство посильних. Один з них був посильним у майора, командира нашого батальйону, другий — у комісара. Першого звали Александров. Він був товстий, ледачий, дуже схожий на Мустафу з фільму "Путьовка в жізнь"; грубий і жорстокий тип. Залізши в бліндаж, він завжди спав, а комісарові казав, що був там і там зайнятий або що його викликали до парторга. Свої обов'язки він теж намагався перекласти на своїх сусідів по бліндажу. Зате по обід він ходив охоче, бо йому завжди лишались рештки смачного комісарського обіду, що складався з супу і смаженої картоплі з м'ясом.

Іноді ввечорі, у вільний час сходилися зв'язківці. Дехто з українців погано говорив російською мовою. Тоді Александров перекривляв, прижмуривши свої, ніби опухлі очі, і єхидно, з насолодою посміхався. Він витягав старі, витерті мідяки з арсеналу русифікаторів і казав те, чого українці ніколи не говорили.

— Как ето у вас команда... Залізякі на пузякі... Ілі ето самое: самопер попер до мордопіса...

Коли ніхто не хотів заводити з ним дискусії, він зачіпав далі, намагаючись довести непотрібність української мови. Ніхто з українців не хотів сперечатися з цим русотяпським шовіністом, знаючи й без того, що справжня партійна лінія на ділі не розходилася з поглядами Александрова. Тільки один політрук-білорус зупиняв його:

— Ти, Александров, це покинь, — казав він.

— Ми живемо тут біля російського села, і навіть огірка не покоштували; а на Україні, коли біля села ми проходили, а особливо в Білій Церкві, то чого тільки не давали нам селяни! Біля кожного двора тітка з глечиком молока стояла, а інші яблука й сало виносили...

— Це правда! — підтримав інший білорус, — нарід там дуже добрий, не те, що тут.

— Канєчно, — не згоджувався комуніст Александров, — єслі у ніх єсть, то ані добриє...

— А хто винен вашим людям? — запитав мій земляк Тарасенко. — Чому вони не дбають? Ми і тут проходили селами: ні садочка, ні городу путящого, а земля й тут гарна.

* * *

Я щоденно писав листи — додому, до знайомих, але через багаторазові зміни нашої адреси, відповіді не одержував. Листи ніби хтось перехоплював. Іноді я вкладав у щойно написаний лист вірші, щоб вони заціліли, якщо мені не пощастить вернутися додому.

Багато моїх листів з віршами до родини не дійшло, а деякі дійшли, але їх не зберегли. Ось один з таких віршів, що його я вписав був у щоденник:

Крізь тополю, крізь ялину Пада промінь на покіс. Минув місяць, — з України Вітер вістки не приніс.

Де ж поділись мої друзі? Хто й куди їх розігнав? Безліч хмар на виднокрузі, Та не скаже ні одна.

А чи пошта безголова, Погубила всі, листи, А чи бомба десь раптова Не дала листам дійти.

-Але за кілька день я таки дістав перші листи з дому. З них видно було, що в місті повно евакуйованих, панічний настрій, бувають налети німецької авіяції. Незабаром надійшли листи від інших знайомих, приятелів; мені надіслали українські газети, яких я вже скільки часу не бачив. З радістю відгукувався я на кожну листівку, на кожну вісточку, хоч нам щодня говорили, що нічого не можна писати, що слід лише повідомити, що живий і здоровий, а де перебуваєш, в якій місцевості — про це ні слова. Цензура пильно стежила за листами, викреслювала цілі рядки, нищила листи. Особливо багато було викреслювано, як я довідався пізніше, в моїх листах до родини. Іноді комісар, контролюючи листи зв'язківців, знаходив "недопущені речі", які демонстрував на політгодині. Проте в^і знали, що більшість подібної роботи він провадить таємно, дістаючи відомості про того чи іншого чер-воноармійця від політруків, парторгів, комсоргів і т. д. Військова цензура, як видно, не встигала всього прочитати, дещо проникало як в один, так і в другий бік. В одному з моїх листів до знайомої людини цензура старанно викреслила рядки:

Це пише той, хто вже писав Тобі листи з дороги; Це пише той, хто по лісах Помулив серце й ноги.

Цензура, треба думати, побачила в цих рядках прояв "занепадницьких" настроїв, дуже небезпечних в умовах війни.

Одного дня я дістав листа від моєї учениці восьмої кляси Ніни Куплеваської — однієї з кращих у нашій школі. Цей лист мене глибоко зворушив. Скільки було в ньому неповторного тепла, молодечої щирости і добрости! Вона писала про себе, про школярів, про школу, про недавні лекції. Прочитавши лист, я довго ходив під його враженням. Зрозуміти мене може тільки той, хто теж так любив дітей, школу і потрапив на чужину, в лісові хащі — воювати за тих, що душать мій нарід, нищать нашу мову. До того ж і лист закінчила словами: Цілую, Ніна.

* * *

Час ішов. Бухкання гармат, гострі вітри, шум навколишніх дерев, брудна лайка командирів... У вільну хвилину чи, стоячи на варті, я часто хотів угадати свою долю. Чи готова та куля, що має меие вбити, чи привезено вже на позиції той гарматень, що принесе мені смерть чи каліцтво? Марні думки?! Але добре бути іронічно настроєним у вигідній, затишній обстанові. На війні — інакше. Тож ці обставини нагадували мені театр: п'єса написана, вистава якої відбувається, але при спущеній завісі, і вас, кровно заінтересовану особу, за лаштунки і*е пускають.

* * *

Вранці з'являється літак-розвідник. Він кружеляє досить низько, ледве рухається над нами — мов яструб, що шукає здобичі. Декого з командирів Це спокушає, і вони починають стріляти з гвинтівок. До них долучаються комісар і майор. Всі вони стріляють раз-по-раз, але літак мов не помічає цього. Тоді вони припиняють стріляти. Коли почав бити по Літаку якийсь кулемет, комісар вилаявся і, шелавщи гінця, наказав припинити обстріл. Дія, спонтанно почата, за кілька хвилин уривається. Літак зник, ЇІЄ відповівши жодним пострілом.

Вночі, коли я стояв на варті, знов з'явився ^і-так. Він теж кружляє над лісом, але по звуку чути, що це — бомбардувальник. Видно, як іноді поблискують у ньому іскорки. Але надворі повна темрява. Здається, не можна нічого помітити. Проте, він, певно, щось помітив, бо чути, як міняється гудінчя.

Потім постає шум — важкий, розлогий грім вибуху прокочується лісом, сполохує важку ніч.

Вранці я йду по сніданок. Коло штабу дивізії ходять якісь хлопчаки, недавні школярі шостих-во-сьмих кляс. Запитую, чого їм треба. Вони огинаються, але з їх неясної відповіді мені все стає ясним. Наше командування посилає їх на німецький бік. їм давали гроші, добрі харчі і переправляли туди для розвідки.

Одного разу прибуло до штабу кілька селян. їх готували для того самого. Перекидали людей вночі або вдень — там, де болота та ліси сприяли переведенню цієї операції. Якось раз були розмови, що прибуло два посланці від самого Тимошенка,* яких теж мали використати в подібний спосіб.

Якось уранці згаданий уже червоноармієць Ми-галь був заарештований: він десь сказав, що командири не цікавляться життям рядових бійців. Трохи згодом комісар повідомив, що його розстріляно — за ворожу агітацію.

* Семен Тимошенко — нарком оборони СРСР в 1940-41. Під час війни був заступником наркома оборони і головно-командуюючим військами Західнього і Швденнозахіднього напрямків фронту.

ВІДВІДИНИ ПЕРЕДОВОЇ ЛІНІЇ

3-го жовтня був досить соняшний день. Білі, порізнені хмари блукали по небі. Я сидів і писав листа, коли почув голос комісара.

— Історік, іді сюда!

Коли я підбіг, він гукнув командирові сотні, показуючи очима на мене:

— Возьмітє єво на передовую, пускай ево немного обстреляют...

За п'ять хвилин ми вже йшли вузенькою лісовою дорогою в той бік, де іноді погримували гармати.