В лісах під Вязьмою - Чуб Дмитро

Почувши швидке наближення пекельного ладунку, частина людей пригиналася з якимось важким стогоном, тримаючи в руках торбинки чи валізки. Ще мить — і кілька бомб припинили дію сусідніх зеніток.

Аж ось запалювальна бомба впала поруч, коло вагона і зашипіла в піску. Досвідчені червоноармій-ці відразу вискочили і засипали її піском. Але не без курйозу обійшлося в одному з задніх вагонів. Там, як розповідали, були майбутні керівники воєнтор-гів, фахівці, яких мали використати в організації заготівель і постачання після плянованого вступу на німецьку територію. Паніка серед них зчинилася значно більша: вони то вискакували й лізли під вагон, то знову дерлися в середину, піднімаючи страшний лемент. Один із них так стрибнув із вагона, що зламав собі ногу і підняв ще більший вереск. Всі думали, що там були поранені бомбами.

Щоб уникнути небезпеки, командування вирішило вивести наш ешельон за місто. Але машиніст так налякався, що заліз під паротяг і, вхопившися за колесо обома руками, не хотів вилазити. Лише силою зброї його змусили виконати наказ.

За півгодини ми вже стояли за містом, на краю стрімкого косогору, звідки було видно всю Москву. З полум'я багатьох пожеж деколи виглядали верхи високих димарів. Налети й бомбардування тривали далі, а протилетунська зброя затихала дедалі більше.

Виставлена з обох боків ешельону посилена варта нікого близько не підпускала. Проте, стоячи на варті, довелося зустріти червоноармійців, що побували вже в боях десь під Львовом. їх частини були розбиті, і вони простували кудись за Москву на формування, їх відразу обступили цікаві й особливо уважно розпитували, як ставляться німці до полонених.

Бомбардування закінчилось тільки десь о першій годині ночі.

Коли надворі цілком розвиднілось, ми рушили назад, на попереднє місце. По дорозі ми бачили з вагона розбиті чи спалені стіни великих виробництв, Якась випадкова бомба влучила в невеличкий будинок телеграфної станції, що була коло самого перону. Поштова скринька, куди ми вчора кидали листи, лежала осторонь, коло огорожі, а начальник станції і дві телефоністки були забиті. А ще вчора наші жартували з ними, прогулюючись коло їхньої установи!

— Оце вам, хлопці, вже війна, — сказав морзист Тарасенко, що підійшов разом з писарем. Але писар Королько відразу заспокоїв його:

— Нічого! Головне те, що воєнні об'єкти не потерпіли... Зрозуміло, що це була тонка іронія на дійсність.

0 9 годині принесли свіже число "Правди". Там дійсно писалося (всупереч тому, що ми бачили), що военные об'єкти не пострадалі.

— Бачте, я ж казав — іронічно озвався знову Королько. Проте ніхто не зважився говорити на ці небезпечні теми.

Тут ми довідалися, що кілька вагонів з тих еше-льонів, що лишались, розбито і що начальника нашого ешельону поранено скалкою в руку.

— Людям щастить, — кинув хтось несподівану репліку, зраджуючи цим своє небажання їхати на фронт.

Так пережили ми два бомбардування Москви. Згодом рушили далі. І знов в усіх зринула думка: куди ж? На який фронт?

ЇДЕМО НА ЗАХІДНІЙ ФРОНТ

Зупинившись на якийсь час на околиці Москви у Красній Пресні, ми рушили в напрямі на Смоленськ. Це пригнобливо вплинуло на настрій черво-ноармійців. Тим більше, що серед нас лише одиниці були вже на фронті і нюхали порох, а більшість ні військової справи, ні телеграфістського фаху ще не встигла опанувати.

І от ми, недоучені морзисти, їдемо в той бік, де, як писали газети, ідуть найзапеклгші бої. З обох боків дороги майже весь час нас супроводили густі ліси. Скоро ми зустріли безліч ешельонів — вони йшли назустріч! Одні з пораненими, другі з пошарпаними в боях частинами. Здавалося, що лише ми їдемо в бік фронту, а решта тікає.

Наші товарові вагони були переповнені: на обох полицях або помостах люди лежали один поруч одного, покотом. Літня спека посилювала погані умови переїзду. Зв'язківець Піголь, досить чудакуватий хлопець, схожий на цигана, не витримавши духоти на верхній полиці, заліз під першу, тобто ліг просто на підлогу, в бруд і порох. З нього весь час глузували, але він був порівняно спокійний і не завжди реагував на образливі вислови.

У вагоні точились систематичні суперечки і чулась, особливо серед росіян, брудна лайка. А коли хтось щось зауважував з цього приводу, то зустрічав цілу зливу насмішок.

— Ви што, с неба свалілісь? — гукав сержант Скачков, який сам не вмів сказати слова без брудного додатку.

— Ви не билі в кадрових, вот там, можно сказать, такі ругаются. А ето — мєлочі жізні... без етово іно-ґда даже нельзя мислі виразіть...

Над вечір, не доїхавши до якоїсь станції, поїзд зупинився, і за кілька хвилин наказано вишикуватись у повному бойовому. Це зробили, очевидячки, для муштри, хоч нам сказали, що в лісі появились не то партизани, не то парашутисти. Нас повели в ліс і наказали лягти розстрільнею. Але це тривало недовго, ми скоро повернулись назад, і поїзд, повільно повзучи, рушив далі. Хтось сказав, що ми їдемо до Вязьми*. Ніхто з нас у цім місті не бував.

Скоро смеркло, і поїзд почав іти помалу, ніби помацки, часто зупиняючись. Тепер уже всі прислухалися, чи не гуде вгорі німецький літак, щоб своєчасно зупинитись. У вагоні було темно й тоскно, відчинені двері теж нічого не допомагали, бо надворі не було видніше.

Аж от хтось почув гудіння літака. Всім наказали бути напоготові, але що ми мали робити — лишалося невідомим. Раптом над нами засвистіла бомба і ляснула поблизу, в хащах лісу, покотивши нав

* Вязьма — районове місто Смоленської области. Розташоване на річці Вязьмі, за 4 кілометри від автомагістралі Москва — Мінськ. Залізничий вузол. Мало тоді 20 тисяч населення. Воно виникло в 9-10 століттях. За часів Московської держави мало важливе торговельне й воєнне значення. Тепер у ньому розвинуті головним чином виробництво масла, металообробна, цегельно-черепична, шкіряна та льонообробна промисловість. У 1958 р. мала 32 тисячі населення.

коло стогони. Поїзд зупинився. Коли літака не стало чути, рушили знову. Проте, за кілька хвилин розітнулись нові удари бомб, але десь з боків. Кожен сприймав це по-своєму: або здавивши в собі всі почуття, чекав катастрофи, або, махнувши рукою на все, лягав на порожні лави і намагався про те не думати. Дехто, дивлячися крізь розчинені двері, бачив іскри паротяга і хвилювався, що з літака їх помітять...

СТАНЦІЯ ВЯЗЬМА

Вранці, коли сонце підбилось височенько, ми прибули на станцію Вязьма. Кілька ешельонів з військом і спорядженням стояло поруч. Міста не було видно — воно ховалося праворуч, десь за горбом. Але тут уже були ознаки наближення фронту. Станція частковво була розбита, поблизу впали в око ями від бомб. За годину-дві ми вже були свідками, як збоку пролетіли три літаки. їх обстріляли зенітки, проте без наслідків.

Але, хоч небо було не дуже ідилічне, розвантажувати ешельон чомусь не поспішали. Лише після полудня почали викочувати кухню, виносити спорядження, скочувати авта. З сусіднього ешельону виводили коней. Ця процедура тяглась до п'ятої години вечора.

Пообідавши, ми, нарешті, сідаємо на свої вантажні машини, начіплюємо з усіх боків гілля для маскування, беремо чималі гілки навіть у руки; але все це йде дуже повільно, весь рух, наче на злість, затримується. Раптом, мов яструб серед ясного неба, з'являється двомоторовий німецький бомбардувальник з жовтуватими кінцями крил. Починається паніка. Хтось із командування кричить, щоб передні машини швидше рушали.

— Це, мабуть, Мессершмідт, — кажу я, піднявши голову. В ту саму мить усі чуємо зловісний свист бомб і, мов курчата від шуліки, кидаємося з машин на всі боки.

Я біжу, оглядаючися в бік ешельонів, і бачу, як по другий бік машини, трохи праворуч виростає стовп диму. Коні, що стояли поблизу, стали цапа, кинулися вбік. Здається, що зараз упаде друга, третя бомба. І я миттю проскакую попід вагонами ешельону. Тим часом чути голос начальника ешельону: Лягайте тут! Я зупиняюсь. Лягати не довелось, літак скинув одну бомбу і полетів геть. Опам'ятавшись, біжу назад. Але наших машин уже нема, десь поїхали. Тоді чіпляюсь на останню машину нашої сотні, що починає рушати.

— А віптовка ґдє? — раптом запитав командир відділу. Я трохи розгубився. Або я забув її в машині, коли вистрибував, або десь загубив, лазячи попід вагонами. Не дочекавшись від мене ясної відповіді, командир додав:

— Ви знаєте, що вас чекає? Польовий суд, розстріл.

Один сержант почав і собі "підливати олії в огонь". Він розповідав приклади з військової служби на Далекому Сході: там за загублення гвинтівки розстрілювали або засуджували.

— Добре, якщо замінять розстріл на десять років каторжних робіт, — сказав знову перший, — але тоді пошлють на передові лінії у штрафні батальйони, а кару відбудете по закінченні війни. Однак витримати ті роки рідко кому щастить, — додав він.

Я не відповідав, бо напружено думав про ту злог щасну гвинтівку. То мені здавалося, що я лишив їі в машині, то пригадувалося, що я тримав її в руках, коли пролазив попід вагонами; а потім, поправляю-чи шинелю, поставив її коло вагона і, мабуть, там забув.

Тим часом, проїхавши околицями міста, ми виїхали на шосе, що вело до фронту. Від моїх здогадів відірвало мене незвичайне видовище. Ліворуч, довгим, безладним, уриваним ланцюгом ішли військові. Незабаром увага всіх прикипіла до цих людей. Вони мали якийсь дивний вигляд, дехто був навіть босий і без шинелі. Зброя теж була не в усіх. Коли наша машина на мить зупинилась, ми позлазили і заговорили з зустрічними. Вони нехотя, якось остерігаючись, розповіли, що їхні частини були розбиті у вершині Дніпра, а тепер вони пройшли майже сто кілометрів, прямуючи до Вязьми на формування.

— Значить, справи погані, — сказав мій земляк, сівши поруч в авті.

Проїхавши кілометрів сорок, ми повернули ліворуч у ліс і через деякий час опинились на квадратовій галявині, де вже було чимало машин з іншої сотні нашого батальйону зв'язку. Але, не зважаючи на мої пильні розшуки, своєї частини я ніяк не міг знайти. Одні казали, що вона десь тут, далі в лісі, другі доводили, що вона десь затрималась у дорозі.

Лише тоді, коли почало смеркати, я довідався, що наша частина зупинилась кілометрів за два, за хутірцем, у порослому лісом яру.