В лісах під Вязьмою - Чуб Дмитро

Старі говорять, що чоловік їхньої дочки — жид, що його прізвище не Рудько, а Рудаков, і що його дружини саме немає вдома. Далі вони розповіли, що німці забрали всіх жидів у місті. Вони дуже бояться, щоб не забрали і цих двох дітей — через те, що їхній батько жид.

Всі ці понурі новини все більше затьмарюють мій настрій. Новий окупант робить те саме, що й червона Москва: нищить за приналежність до іншої на-ціональности.

Довідуюся, що в Полтаві большевики спалили в'язницю, а в ній — 240 в'язнів.

А в 1920 році вони тут розстрілювали іноді по 200-300 в'язнів за одну ніч, головним чином інтелігенцію та заможніших людей, хоч вони ніякого злочину проти влади не вчинили. Тут був розстріляний і мій дядько, і батько мого приятеля по навчанні Дмитра Браги.

Бідна Полтава! їй скоро буде 800 років. Скільки вона пережила й перенесла лиха протягом своєї історії. Спалювали її половці, турецько-татарські орди, нищила й винародовлювала царська й червона Росія,

НА РУЇНАХ ХАРКОВА

Всім єством рвуся до Харкова: там дружина, мати, донечка і синок мого брата, знайомі.

За два дні поїздом добираюся до Нової Баварії, а звідти 5 кілометрів іду до Харкова пішки. Не йду, а лечу.

По дорозі великий рух. Ще три тижні тому тут гримів фронт. Скрізь сліди війни: руїни, вибиті вікна, висаджений Холодногорський міст. Поспішаю до своєї вулиці, до свого мешкання. Бачу — будинок ніби цілий. Поблизу ходить німець-вартовий. І ледве я взявся за ручку дверей, як чую зловісне: "Гальт!" Показую перепустку, пояснюю, що я повернувся додому. Серце моє посилено стукає.

Входжу в середину, але будинок — мов мертвий: з помешкань не чути ні кроків, ні гомону. Стукаю в свої двері — ніхто не озивається. Замкнуто.

Почувши стук, виходять сусіди, сплескують руками. Радують мене вісткою, що всі мої живі-здо-рові, тільки саме немає дома. Запрошують до своїх кімнат, розповідають про все, що сталося за останній час, пропонують їсти. Кажуть, що ворожили на карти, і те показувало, що я маю повернутися додому.

За кілька хвилин я вже довідуюся, що тижнів два тому, вже після приходу німців, большевицький агент висадив Холодногорський міст, за що німці схопили просто на вулиці з сотню невинних мужчин і повісили їх на бальконах будинків, а червоні, втікаючи, попалили багато капітальних будинків, фабрик, готелів. А найстрашніше — спалили на Черни-шевській вулиці в'язницю НКВД разом з ув'язненими. Там згоріло в страшних муках 1200 людей. Серед них — і режисер Юхименко з дружиною й дітьми...

Уже наступного дня я дізнався, що в Харкові заціліла чимала група письменників. Зустрічаю Ар-кадія Любченка, Олексу Варавву, Анатоля Гака, Ве-ретенченка, Щербину. Згодом прийшла чутка, що в Охтирці живе мій приятель Іван Багряний, про якого не було вістки з 1932 року, з часу його арешту й заслання.

Проходячи по Чернишевській вулиці, зупиняюся біля спаленої в'язниці НКВД. Дивлюся на чорні, похмурі стіни цього колишнього страховища, де з волі кривавої Москви три тижні тому знищено 1200 людей. Який жах!

Розповідають, що за два дні перед цим потворним злочином до режисера Юхименка прийшла сюди з дітьми його дружина, щоб щось довідатися чи передати; але енкаведисти і їх забрали до тюрми.

Моя душа горить, як в огні. Як покарати катів за цей злочин? Як заплатити їм за все тортурування нашого народу впродовж багатьох років?

* * *

Десятого грудня 1941 року в Харкові виходить перше число газети "Нова Україна" з палкою передмовою письменника Аркадія Любченка.

Незабаром ця газета принесла деталі іншого злочину червоного окупанта. По дорозі до Куп'янська НКВД гнало триста в'язнів з харківської в'язниці. Було надвечір. Проходячи повз стіг соломи, енкаведисти звеліли заарештованим взяти по оберемку соломи, бо, мовляв, доведеться ночувати в клуні, що стояла недалеко попереду. Всі взяли соломи, щоб було на чому спати. Після тяжкої й голодної дороги люди міцно поснули, лише одиниці лежали й думали про свою гірку долю, про залишені родини. Дехто з них був заарештований уже тоді, коли німці наблизились до Харкова.

Було вже за північ, коли енкаведисти, що вартували клуню ззовні, підпалили її з усіх боків. Полум'я швидко охопило споруду. Задихаючись від диму, в'язні зчинили страшний крик, кинулися до обох воріт чи високих дверей, але вони були з обох боків міцно підперті й замкнуті. Коли полум'я охопило клуню, частина в'язнів задихнулась від диму й гинула, але решта кинулась до воріт і так натиснула, що вони почали тріщати і зрештою розламалися. Енкаведисти відкрили вогонь з автоматів. Майже всі, що вирвалися з клуні, полягли від куль енкаведис-тів. Лише кілька щасливих урятувалися втечею. Один з них був ректор Харківського університету Рибалов, який і розповів про цей жах на сторінках харківського часопису "Нова Україна".

До тих, хто там згорів, належав і поет та перекладач Володимир Свідзінський, якому було вже 60 років. Вся його провина полягала в тому, що він не писав на актуальні теми й походив з родини священика. Серед цих бранців були і поет Олександер Сорока, якого я знав особисто, і інженер Чорнуха. Поет Олександер Сорока, тікаючи, відбіг на два кілометри від палаючої клуні, але енкаведист на мотоциклі наздогнав його. Два постріли в спину спинили його життя.

На Харків насувалась страшна зима. У місті — ні харчів, ні води, ні електрики. Але я чудом повернувся до родини, до хати. Фронт, полон і двадцять вісім днів небезпечних мандрів та вісімсот кілометрів дороги лишилися позаду. А скільки ще небезпек попереду? І, я підсумовуючи свою Одіссею, закінчив свій щоденник віршем:

З ПОЛОНУ

Коли прийшла остання вже хвилина,

Й метеликом в руках тріпнувся "Пассіршайн",

Тоді не йти — летіти в Україну,

Тоді додому, серце, поспішай!

І ось я йду безмежними шляхами,

Позаду залишився Могилів,

І що не день, то ближчає до брами,

До берегів нам рідної землі.

А над шляхом, на кожнім кілометрі

Лежать машин розбитих корпуси,

Немов вовки ті, визирають з нетрів,

Нагадуючи про боїв часи.

Тяжка ця путь в чеканні і тривозі!

(Я вже сорочку й казанок "проїв");

Аж ось хатки біленькі при дорозі

Всміхнулися, як рідні, як свої.

Народе мій! Ти муки мав досита,

Тебе тлив голод, нівечив Сибір.

О, скільки крови нашої пролито!

О, скільки серць сконало в боротьбі!..

Світає знов — і треба знов рушати.

Вже Кременчук позаду і Дубні,

Санжар Нових минув я теплі хати

І до Полтави йду через Млини.

Так час пробіг, немов на небі хмарка,

Я місяць йшов додому з таборів;

Чи це не чудо: я вернувся в Харків,

Я рідний знов переступив поріг!

Та що за жах! Я звалищ купи бачу:

Це й тут шаліли чорні палії —

І серце знову мукою гаряче,

І скорбне місто височіє в млі.