Спогади про Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль

Минуло вже двадцять хвилин, і полум’яні вечірні барви зблякли, коли Холмс із тренером повернулися. Я ще ніколи не бачив такої швидкої зміни, як та, що сталася з Сайлесом Брауном за ці хвилини. Його обличчя зробилося попелясто-сірим, чоло вкрили дрібні краплі поту, нагай тремтів у руці, наче гілка під вітром. Де й поділися його самовпевненість і нахабство,- він дріботів за моїм другом, як собака за господарем.

- Я зроблю все, що ви наказали. Все буде виконано...- повторював він.

- І не здумайте не послухатись,- мовив Холмс, обернувшися до нього.

Той аж скулився під його поглядом.

- Ну що ви! Я виконаю все. Зробити так, як було раніше, чи ні?

Холмс на хвилину замислився, а тоді засміявся.

- Ні, не треба,- сказав він.- Я напишу вам. І ніякого крутійства, бо інакше...

- О, повірте мені, повірте!

- Так, я гадаю, що вам можна повірити. Завтра дістанете від мене настанови.- Він обернувся, не звернувши уваги на простягнуту до нього тремтячу руку, й ми подалися до Кінґс-Пайленда.

- Такої незвичайної суміші нахабства, боягузтва й підлоти, як у цього містера Сайлеса Брауна, я вже давно не зустрічав,- зауважив Холмс, коли ми втомлено простували назад.

- То кінь у нього?

- Та він спочатку аж дибки став, але я так яскраво змалював йому той ранок і все, що він тоді робив, що він врешті повірив, ніби я бачив це навіч. Гадаю, ви звернули увагу на незвичайні квадратні переди на слідах і на те, що на ньому були саме черевики з квадратними передами. До того ж, для простого слуги цей вчинок був би занадто зухвалий... Я розповів йому, як він зазвичай прокинувся раніш за всіх, вийшов до загону й побачив чужого коня на краю боліт; як він підійшов і, не вірячи власним очам, помітив у нього на лобі білу зірку, яка й дала фаворитові ім’я; як зміркував, що доля привела до нього єдиного суперника того коня, на якого він сам поставив велику суму. Тоді я розповів, що першим його наміром було відвести коня назад до Кінґс-Пайленда, але нечистий спокусив його заховати коня, поки не скінчаться перегони, після чого він повернувся до Мейплтона й сховав його там. Коли я розтлумачив йому кожну подробицю, він став думати тільки про те, як урятувати власну шкуру.

- Але ж хіба стайню не оглядали?

- Ну, цей старий шахрай ошукає будь-кого.

- А ви не боїтеся залишати фаворита в Брауна, якщо він зацікавлений у зникненні коня?

- Любий друже, Браун пильнуватиме його як око в голові. Він знає, що це для нього - єдина надія на помилування.

- Полковник Росс не справив на мене враження людини, що милуватиме ворогів!

- Полковник Росс тут ні до чого. У мене свої методи і я розповідатиму лише те, що сам вважаю за потрібне. Оце й є перевагою мого неофіційного становища. Не знаю, чи ви це помітили, Ватсоне, але полковник надто зверхньо поглядав на мене. Я хочу трохи покепкувати з нього. Не кажіть йому нічого про коня.

- Звичайно, якщо ви цього не хочете.

- Та все це, звісно, дурниці в порівнянні з тим, хто насправді вбив Джона Стрекера.

- Ви зараз візьметеся до цього?

- Навпаки, ми з вами сьогодні повернемось до Лондона нічним потягом.

Холмсові слова приголомшили мене. Ми пробули в Девонширі лише кілька годин, і він з таким успіхом розпочав свої пошуки, а тепер хоче все це кинути. Я не зміг витягти з нього ані слівця, поки ми вертали до будинку тренера.

- Ми з моїм другом повертаємося нічним експресом додому,- мовив Холмс.- Нам надзвичайно приємно було трохи подихати вашим чудовим дартмурським повітрям.

Інспектор широко розплющив очі, а вуста полковника скривилися в недобрій посмішці.

- То ви вважаєте, що вбивцю бідолашного Стрекера заарештувати неможливо? - запитав він.

Холмс знизав плечима.

- Це, мені здається, досить непросто,- відповів він.- Проте я запевняю вас, що ваш кінь у вівторок бігтиме. Попередьте, будь ласка, жокея, щоб той був готовий. Чи можна поглянути на фотографію містера Джона Стрекера?

Інспектор дістав з кишені конверт і витяг з нього фотографію.

- Любий Ґреґорі, ви вгадуєте всі мої бажання. Почекайте, будь ласка, мене тут: я маю кілька запитань до служниці.

- Правду кажучи, ваш лондонський помічник засмутив мене,- різко мовив полковник Росс, тільки-но мій друг залишив кімнату.- Я не бачу, щоб після його приїзду бодай щось з’ясувалося.

- Але ж вас урешті запевнили, що ваш кінь бігтиме на перегонах,- сказав я.

- Так, це правда,- мовив полковник, знизавши плечима,- але мені потрібен кінь, а не слова.

Я вже зібрався відповісти щось на захист свого друга, як він знову повернувся до кімнати.

- От і все, джентльмени,- сказав він.- Я готовий вирушити до Тавістока.

Коли ми підійшли до коляски, один з конюхів відчинив нам дверцята. Несподівано Холмс, осяяний якоюсь думкою, перехилився через край коляски й смикнув конюшого за рукав.

- У вас у загоні є кілька овець,- мовив він.- Хто їх доглядає?

- Я, сер.

- А ви не помітили, бува, в них чогось дивного останнім часом?

- Ні, сер, нічого. Хіба що троє почали кульгати, сер.

Я побачив, що Холмс із задоволенням засміявся й потер руки.

- Добре задумано, Ватсоне, дуже добре задумано,- сказав він, штовхаючи мене ліктем.- Ґреґорі, дозвольте запропонувати вашій увазі цю незвичайну пошесть серед овець. Поїхали!

Обличчя полковника Росса досі виражало його невисоку думку стосовно можливостей мого друга, але інспектор, як я помітив, аж стрепенувся.

- По-вашому, це так важливо? - спитав він.

- Надзвичайно.

- Чи є ще якісь подробиці, до яких мені варто було б придивитися?

- До дивної поведінки собаки тієї ночі.

- Але ж собака цілу ніч мовчав!

- Оце й видається мені дивним,- зауважив Шерлок Холмс.

* * *

Чотирма днями пізніше ми з Холмсом знову сиділи в потязі, що мчав нас до Вінчестера, де мали відбутися